Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Початок кожної новели спочатку здається кумедним. Навіть не віриться, що цей новий, ще не завершений, зусібіч вразливий організм зможе вистояти в усталеній структурі світу, що, як і кожна усталена структура, прагне до замкнутості. Щоправда, при цьому забуваєш, що новела, якщо вона має право на існування, уже містить у собі усталену структуру, хай і не зовсім розвинену; тому впадати у розпач, коли берешся за новелу, в цьому сенсі нема підстав; тоді батько-мати з такою самою підставою мали б упадати у розпач, дивлячись па своє немовля, адже вони мріяли привести на світ не таку жалюгідну і вкрай кумедну істоту. Щоправда, ніколи не знаєш, який розпач тебе охоплює — обґрунтований чи необґрунтований. Але завдяки цьому розмірковуванню певну опору можна знайти, брак такого досвіду вже завдав мені шкоди.

26 грудня. У Кутенберзі з Максом і його дружиною. Як я сподівався, на ці чотири вільні дні, скільки годин обмірковував, як краще їх використати, й усе ж таки, здається, прорахувався. Сьогодні ввечері майже нічого не написав і, мабуть, уже не в змозі працювати далі над «Сільським учителем», над яким сиджу вже цілий тиждень і якого за три вільні ночі запевне дописав би начисто й без видимих огріхів; а тепер, хоч він лише на самому початку, в ньому вже два непоправні огріхи, та й узагалі він якийсь нежиттєздатний. Відтепер — новий розклад дня! Використовувати час іще краще! Я скаржуся тут, щоб знайти розраду? Цей зошит її не дасть, вона прийде, коли я лежатиму в ліжку, вона вкладе мене горілиць, і я лежатиму гарний, легкий і блакитно-білий, іншої розради не буде…

31 грудня. Від серпня працював, загалом немало й неповно, але й з одного, і з другого боку не використовував повного мірою своїх здібностей, як потрібно було б, надто коли взяти до уваги, що за всіма ознаками (безсоння, головний біль, серцева слабкість) моїм здібностям невдовзі настане край. Працював над недописаним: «Процес», «Спогади про залізницю на Кальду», «Сільський учитель», «Молодший прокурор», а також над розпочатими меншими новелами. Завершив тільки «У виправній колонії» та один розділ з роману «Пропалий безвісти», те й те — під час двотижневої відпустки. Не знаю, навіщо я роблю цей огляд, адже це зовсім не відповідає моїй вдачі!

1915

6 січня. «Сільського вчителя» й «Молодшого прокурора» поки що відклав. Але працювати далі над «Процесом» майже не в змозі. Думки про дівчину з Лемберга [49] . Надія на якесь щастя, що нагадує надії на вічне життя. З певної відстані вони видаються обґрунтованими, а підступитись не важишся.

19 січня. …Домовився з двома друзями вибратись у неділю за місто на прогулянку, але цілком несподівано проспав час зустрічі. Мої друзі, знаючи, який я загалом пунктуальний, здивувалися, підійшли до будинку, де я мешкав, трохи постояли під вікнами, потім піднялися сходами й постукали в мої двері. Я дуже злякавсь, підхопився з ліжка й не думав уже ні про що, а тільки про те, як по змозі швидше зібратись. Коли потім я, повністю вдягнений, вийшов із дверей, друзі, вочевидь злякавшись, аж відсахнулися від мене. «Що в тебе на потилиці?» — вигукнули вони. Я, ще як прокинувся, відчув, що мені щось заважає відхилити назад голову, і тепер спробував намацати рукою ту перешкоду. Цієї миті друзі, що вже трохи прийшли до тями, закричали: «Обережно, не покалічся!», бо я саме вхопився за руків'я меча позаду своєї голови. Друзі підступили ближче, оглянули мене, повели до кімнати й перед дзеркалом на шафі роздягли до пояса. У спині в мене стримів, увігнаний по саме руків’я, великий, давній рицарський меч із хрестоподібним ефесом, але встромлений так, що лезо пройшло неймовірно точно між шкірою і плоттю, нічого не пошкодивши. Не було рани й на шиї, там, де меч ввійшов у тіло; друзі запевняли мене, що залишений лезом поріз анітрохи не кровоточить і сухий. І навіть тепер, коли друзі, постававши на крісло, почали повільно, міліметр за міліметром витягати меча, кров не виступила, а поріз на шиї затягло до ледве помітної тріщини. «Ось тобі твій меч», — сказали, сміючись, друзі й подали його мені. Я зважив меча в руках, це була дорога зброя, нею цілком могли користуватися хрестоносці. Кому охота терпіти, щоб у його снах вешталися давні рицарі, легковажно розмахували мечами, стромляли їх у безневинних сонних людей і не завдавали тяжких ран лише через те, що їхня зброя, певно, просто ковзає по живому тілі, а також через те, що за порогом стоять вірні друзі й стукають у двері, ладні допомогти.

49

Фані Райс, одна з учениць школи для дітей юдейських біженців з Галичини. Ф. Кафка познайомився з дівчиною, коли навідував М. Брода, який викладав у школі світову літературу.

24 січня. З Ф. у Боденбасі. Мені здається, неможливо, щоб ми коли-небудь поєднали наші долі, але я не важуся сказати про це ні їй, ні — у вирішальну хвилину — собі. Тож я знов дав їй надію, нерозважливо, адже я з дня на день старішаю й черствію. Коли я намагаюся збагнути, як вона може страждати й водночас бути спокійною та веселою, у мене починає боліти, як колись, голова. Ми не повинні знов мучити одне одного довгими листами, ліпше буде, якщо ця зустріч лишиться випадковим епізодом; чи, може, я вірю, що стану тут вільним, житиму літературною працею, поїду за кордон або ще куди-небудь і там житиму тайкома з Ф.? Адже обоє ми вирішили, що ні одне, ні друге зовсім не змінилося. Кожне нишком каже собі, що друге непохитне й безжальне. Я не відступаю від своїх вимог жити неймовірним, продиктованим лише моєю роботою життям, а вона, глуха до всіх німих прохань, хоче буденності, затишної оселі, натопленої кімнати, інтересу до фабрики, багато їсти, лягати спати об одинадцятій вечора, вона підводить мого годинника, який ось уже чверть року поспішає на півтори години, щоб він ішов хвилина в хвилину. І вона має рацію й матиме рацію завжди; вона має рацію, роблячи мені зауваження, коли я кажу кельнерові: «Принесіть газету, поки її не зачитали», і я не можу нічого змінити, коли вона говорить про «характерну рису» (вимовити ці слова можна не інакше, як рипучим голосом) омріяної обстановки в помешканні. Двох моїх старших сестер вона вважає «пласкими», про наймолодшу взагалі не питає, до моєї роботи, по суті, не виявляє жодного зацікавлення й вочевидь на ній не розуміється. Це — один бік.

Я неспроможний і нудний, як завжди, і, власне, мав би замислюватися лише про те, чому це в когось усе ж таки виникає бажання доторкнутися до мене бодай мізинцем. Одного по одному, поспіль, я обдав холодом одразу кількох людей — знайомих із Гелєрау, сім’ю Р. із Боденбаха й Ф.

Ф. сказала: «Як порядно ми тут поводимось!» Я змовчав, так наче мої вуха цього вигуку не почули. Дві години ми пробули в кімнаті самі. Довкола мене — лише нудьга й безнадія. Жодної хвилини удвох нам не було добре так, щоб я вільно дихав. З Ф. я — хіба що в листах — ніколи не відчував насолоди взаємин з коханою жінкою, як це було в Цукмантелі й Ріві, — тільки безмежне захоплення, покора, співчуття, відчай і зневага до самого себе. Я навіть пробував читати їй уголос, фрази огидно спотикались одна об одну, жодного контакту зі слухачкою, яка із заплющеними очима лежала на канапі й мовчки слухала. Байдуже попрохала дати з собою рукопис і дозволити його переписати. Оповідання про сторожа викликало трохи більшу увагу й цікаві зауваження. Мені аж тоді, коли читав, розкрився справжній сенс оповідання, вона також зрозуміла його правильно, хоч потім ми, однак, вдерлися в нього з грубими зауваженнями, і першим зробив це я…

Це коло: д-р В. [50] намагається переконати мене, що Ф. заслуговує зненависті; Ф. намагається переконати мене, що В. заслуговує зненависті. Я обом вірю і обох люблю чи намагаюся їх любити.

7 лютого. Цілковитий застій. Без кінця-краю муки.

Досягнувши певного рівня самопізнання, а також за інших умов, сприятливих для самоспоглядання, час від часу неминуче відчуватимеш до себе відразу. Будь-який критерій доброго — хоч би які різні були щодо цього думки — здаватиметься надто високим. Доведеться усвідомити, що ти — не що інше, як лазівка для жалюгідних задніх думок. Будь-який вчинок, навіть найменший, залежатиме від цих задніх думок. Вони будуть такі брудні, що, коли аналізуватимеш свою поведінку, навіть не захочеться додумати їх до кінця, досить буде лишень поглянути на них іздалеку. Ці задні думки диктуватиме не просто, скажімо, користолюбство — супроти них користолюбство здаватиметься ідеалом добра й краси. Бруд, що його виявиш, існуватиме задля нього самого, ти усвідомиш, що з’явився на світ, наскрізь просякнутий цим тягарем, і через нього ж таки, невпізнаний чи надто добре розпізнаний, відійдеш знов. Цей бруд буде найглибшим шаром, до якого можна дістатись, але складатиметься цей найглибший шар не з лави, а з бруду. Він буде найнижчим і найвищим, і навіть породжені самоаналізом сумніви невдовзі стануть такі мляві й самовдоволені, мов ото свиня, що викачується в гноївці.

50

Вайс Ернст (1884—1940) — австрійський письменник, товариш Ф. Кафки, посередник у його взаєминах з Феліцією Бауер.

9 лютого. …Нарешті винайняв кімнату. В тому самому будинку на Білекґасе.

10 лютого. Перший вечір. Сусід годинами розмовляє з господинею. Обоє говорять тихо, господиня майже нечутно, і це ще гірше. Робота, що два дні тому нарешті пішла, знов перервалась, і хтозна на скільки. Справжній розпач. Невже так у кожному помешканні? Невже така безглузда й неодмінно смертальна біда очікує на мене в кожної господині, у кожному місті? Дві кімнати мого класного наставника в монастирі. Але відразу впадати у розпач безглуздо, краще пошукати виходу, хоч би як… ні, це не суперечить моїй вдачі, в мені ще є трохи юдейської впертості, однак вона дає переважно протилежні наслідки.

14 лютого. Безмежна притягальна сила Росії. Краще, ніж трійка Гоголя, її виражає картина великої неозорої річки з жовтуватою водою, і повсюди здіймаються хвилі, хоч і не дуже високі. На берегах — безлюдний розкошланий степ, пожухла трава. Ні, ця картина нічого не виражає, скоріше, вона все гасить.

Сен-сімонізм.

25 лютого. Після кількаденного безперервного головного болю нарешті трохи вільніший і впевненіший. Якби я був чужою людиною, що спостерігає збоку за мною й за плином мого життя, то мусив би сказати, що все має скінчитись без наслідку, змарноване в безугавних сумнівах, творчий характер яких — лише в самокатуванні. Але я, особа зацікавлена, все ж таки сподіваюся.

1 березня. Після кількатижневих приготувань і побоювань з великими труднощами відмовився від помешкання, відмовився без особливих причин — адже тут досить спокійно, я просто ще не почав по-справжньому працювати й тому не відчув достатньою мірою ні спокою, ні неспокою. Від помешкання я відмовився, скоріше, через власний неспокій. Я хочу мучитись, хочу, щоб мій стан весь час змінювався, мені здається, що мій порятунок у перемінах, а ще мені здається, що ці невеликі переміни, крізь які люди проходять, зазвичай, у напівсні, а я завдяки напруженню всіх своїх розумових сил, можуть підготувати мене до переміни великої, яка мені, мабуть, потрібна. Я перебираюся до помешкання, багато в чому, без сумніву, гіршого. І все ж сьогодні перший (чи другий) день, коли я, якби так дуже не боліла голова, зміг би цілком непогано працювати. Хутко написав одну сторінку.

11 березня. Як швидко летить час, знов минуло десять днів, а я нічого не написав. Я не можу пробитись. Іноді якась сторінка вдається, але триматися так довго не можу, другого дня я вже знесилений…

23 березня. Не здатний написати жодного рядка. Гарний настрій, коли сидів учора в Хотекському сквері, а сьогодні на Карлсплаці з книжкою Стріндберґа «У відкритому морі». Гарний настрій сьогодні в кімнаті. Я порожній, як мушля на березі, що її може розтоптати нога першого-ліпшого перехожого.