Твори том 2

Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.

Лікар замовк.

Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:

— То правда, тільки жінки вміють кохати!

На морі

Анрі Сеарові

Недавно в газетах можна було прочитати таке повідомлення:

«Булонь-на-морі, 22 січня. Нам пишуть:

Страшне нещастя засмутило жителів нашого узбережжя, що вже й так зазнали багато лиха за два останніх роки. Рибальське судно під командою шкіпера Жавеля, входячи в порт, було відкинуте на захід і розбилося об скелі перед молом.

Незважаючи на всі зусилля рятувального човна й на кинуті линви, четверо чоловіків та юнга загинули.

Буря триває. Побоюються нових катастроф».

Який це шкіпер Жавель? Чи не брат однорукого?

Коли я не помилився, то бідолаха, якого знесла хвиля між уламків його розбитого баркаса, бачив вісімнадцять років тому ще одну трагедію, жахливу й просту, як і всі драми на цих грізних хвилях.

Жавель-старший був тоді за шкіпера на рибальському судні.

Це було судно, чудово пристосоване для риболовлі. Міцне настільки; що не боялося ніякої негоди, з круглим дном, воно гойдалося на хвилях, наче корок. Завжди у відкритому морі, завжди його шмагає важкий і солоний вітер Ла-Маншу, а воно невтомно крає хвилі, напнувши вітрила і тягнучи збоку велику сіть, що оре по дну океану, підбираючи всіх тварин, які заснули в камінні: плескуватих риб, наче прилиплих до піску, незграбних крабів на кривих ногах, омарів з гострими вусами.

Коли піднімався легкий бриз і невелика хвиля, судно починало риболовлю. Всю сіть було припасовано до дерев’яного, обшитого залізом стрижня, якого спускали з допомогою двох линв, намотаних на два вали на краю човна. І судно, ставши за вітром і течією, тягло за собою снасть, що дряпала й спустошувала морське дно.

Разом із Жавелем на судні були його менший брат, чотири рибалки й юнга. Вони вийшли з Булоні за тихої погоди, щоб закинути сіті.

Проте скоро знявся вітер, схопився раптовий шквал і погнав судно у відкрите море. Вони дісталися до берегів Англії, але розбурхані хвилі били в скелі, кидались на суходіл, і не можна було ввійти в порт. Суденце знов узяло курс у відкрите море й повернулося до берегів Франції. Буря тривала і не давала змоги наблизитись до молу, вона вкривала шумовинням і ревом, робила неприступною будь-яку місцину, де можна було б причалити.

Судно знов одійшло, гойдаючись на гребенях хвиль, розхитане, розбите водою, що раз у раз перекочувалася через палубу, але відважне, наперекір стихії, звикле до цієї бурі, що п’ять чи шість днів носила його між двома сусідніми країнами, не даючи змоги причалити ні там, ні там.

Нарешті буря вщухла. Судно було у відкритому морі, і шкіпер скомандував кинути сіть під чималу хвилю.

Величезну риболовну снасть перекинули за борт, і двоє рибалок спереду, а двоє ззаду почали попускати линви на валах. Раптом сіть торкнулася дна, але висока хвиля нахилила судно; Жавель-молодшнй, що стояв спереду й керував спуском снасті, хитнувся, і його рука опинилась між линвою, що на мить ослабла, й валом. Даремно він силкувався підняти линву другою рукою, сіть волочилась по дну, й напнута линва не піддавалась.

Чоловік скорчився від болю й крикнув. Всі збіглися. Його брат покинув стерно. Матроси кинулися до линви, намагаючись вирвати придавлену руку. Та дарма. «Треба перерізати линву», — сказав один із матросів, витягаючи з кишені гострого ножа, що ним можна було за два махи врятувати руку Жавеля-молодшого.

Але перерізати линву означало втратити сіть, а сіть коштує, грошей, багато грошей, півтори тисячі франків, і вона належала Жав елеві-старшому, що жалів своє майно.

Він розпачливо гукнув:

— Ні, не ріж, почекай, я поверну за вітром!

Він побіг на корму й з усієї сили наліг на стерно.

Судно майже не піддалося, підхоплене силою течії й вітру, до того ж перешкоджала важка снасть, що спиняла його рух.

Жавель-молодший упав навколішки, стиснувши зуби, з дикими від болю очима. Він мовчав. Його брат прибіг, боячись, як би не пустили в хід ножа.

— Почекай, почекай, не ріж, треба кинути якір.

Якір кинули, віддавши весь ланцюг. Потім повернули до

кабестана, щоб попустити линву. Вона нарешті ослабла, й можна було витягти змертвілу руку в скривавленому рукаві.

Жавель-молодший, здавалось, отоанів. З нього скинули матроску й побачили жахливу картину: якесь місиво з м’яса, звідки кров била цівкою, немов її гнали насосом. Він оглянув руку й пробурмотів:

— Каюк!

Кров заплямила всю палубу, й один із матросів закричав:

— Він спливе кров’ю, треба перетягти жилу!

Тоді взяли товсту чорну, просмолену мотузку й, обвивши руку вище рани, затягли її з усієї сили. Кровотеча поступово зменшилась, а далі спинилася зовсім.

Жавель-молодший підвівся, рука безсило висіла збоку. Він узяв її другою рукою, підняв, повертів, потряс. Все було понівечено, кістки потрощено. Вона трималася на самих м’язах. Жавель-молодший дивився на те, що залишилося від його руки, похмуро й задумливо. Потім сів на згорнутому вітрилі. Товариші порадили йому весь час змочувати рану водою, щоб запобігти гангрені.

Біля нього поставили відро: він щохвилини черпав склянкою і обливав страшну рану тонким струменем чистої води.

— Тобі краще спуститися вниз, — мовив брат.

Він послухався, але за годину вийшов знову, почуваючи себе зле на самоті. Він волів бути на повітрі. Сівши знову на вітрилі, він почав поливати руку.

Улов був добрий. Широкі рибини з білими черевами лежали коло йото ніг, звиваючись у смертельних корчах; він дивився на них, безнастанно поливаючи свою зранену плоть.

Коли вже підходили до Булоні, раптом зірвався вітер, і суденце знову несамовито помчало, підстрибуючи й падаючи та раз у раз підкидаючи нещасного пораненого.

Надійшла ніч. Буря лютувала аж до світанку. А як зійшло сонце, вони знову побачили Англію, але море стало тихішим, і судно, лавіруючи, попливло до Франції.

Надвечір Жавель-молодший покликав товаришів і показав їм чорні плями — огидні ознаки гнилизни на тій частині руки, що вже не належала йому.

Матроси розглядали їх і висловлювали свої думки.

— Може, антонів огонь, — сказав один.

— Треба б полити солоною водою, — порадив другий.

Принесли солоної води й вилили на рану. Поранений

посинів, заскреготав зубами, скривився, але не закричав.

Коли трохи полегшало, він сказав братові:

— Дай мені твого ножа.

Брат подав йому ніж.

— Витягни мою руку й тримай так.

Той зробив, як було сказано.

Тоді він сам узявся різати. Він різав повільно, обмірковуючи, перетинаючи останні жилки гострим, як бритва, лезом; незабаром від руки залишилась сама кукса. Бідолаха глибоко зітхнув і сказав:

— Не було іншої ради. Інакше каюк.

Здавалось, йому полегшало; він дихав вільніше і все лив воду на оцупок.

Ніч знову випала бурхлива, й не можна було причалити.

Коли настав день, Жавель-молодший узяв одрізану руку й довго її роздивлявся. Підійшли товариші, й вона пішла з рук у. руки. Її мацали, перевертали, нюхали.