Твори том 2
Шрифт:
Брат сказав:
— Треба кинути її в море.
Але Жавель-молодший заперечив:
— Ні в якому разі! Я не хочу. Тепер це моя справа, адже ж рука моя.
Він узяв руку й поклав собі на коліна.
— Таж вона зогниє,— сказав старший брат.
Тоді пораненому спала в голову якась думка. Коли рибалки залишаються довго в морі, вони кладуть улов у бочки з ропою, щоб риба не псувалася.
Він спитав:
— Може б, мені покласти її в ропу?
— Справді,— підтримали інші.
Випорожнили одну з бочок, вже повну риби, що впіймали за останні дні. На саме дно поклали руку, потрусили сіллю, а потім досипали
Хтось пожартував:
— Аби тільки нам не продати її на торзі.
Всі засміялись, крім обох братів.
Вітер усе не стихав, і хоч видно було Булонь, та довелося лавірувати аж до десятої години другого дня. Каліка без перепочинку лив воду на руку.
Інколи він схоплювався й міряв кроками палубу.
Брат його, тримаючи стерно, стежив за ним поглядом і тільки похитував головою.
Нарешті ввійшли в гавань.
Лікар оглянув рану й сказав, що вона в доброму стані. Він зробив перев’язку й порадив цілковитий спокій. Але Жавель-молодший не хотів лягати без своєї руки і мерщій побіг у порт, щоб розшукати бочку, яку він позначив хрестом.
Бочку спорожнили перед ним, і він схопив свою зморщену й холодну руку, що, проте, добре збереглася в ропі. Потім загорнув її в серветку, яку спеціально для цього приніс.
Вдома жінка й діти довго розглядали відрізану руку, мацаючи пальці, знімаючи дрібки солі, що набилися під нігті. А тоді гукнули столяра — зняти мірку для маленької труни.
Другого дня весь екіпаж судна був на похороні одрізаної руки. Брати йшли поруч на чолі жалобного походу. Ключар парафіяльної церкви ніс труну під пахвою.
Жавель-молодший покинув рибалити. Він посів невеличку посаду в порту і, розповідаючи про своє лихо, пошепки звірявся слухачеві:
— Якби брат захотів перерізати сіть, я й досі мав би обидві руки, це вже напевно. Але він, бачте, дбав про своє добро.
Заповіт
Полеві Ерв’є
Я знав його, рослого того хлопця, на ім’я Рене де Бурневаль. Приязної, хоч сумної дещо вдачі, він, здавалося, в усьому зневірився, до всього ставився дуже скептично. Скептицизм його був виразний, ущипливий, здатний особливо до того, щоб викрити з одного слова людську фальш. Він часто говорив: «Немає чесних людей або ж вони чесні лише поряд з мерзотниками».
Було в нього два брати — на прізвище де Курсіль, — але він з ними ніколи не зустрічався. Я думав, що вони не від одного батька, коли неоднаково звуться. Кілька разів казали мені, що в їхній сім'ї трапилася якась дивна подія, не знав я лише, що саме.
Він дуже мені сподобався, і ми скоро потоваришували. Одного вечора, обідаючи у нього сам на сам, я випадково запитав:
— Ваша матінка мала вас від першого чи від другого чоловіка?
Він трохи зблід на виду, потім почервонів. Помовчав кілька хвилин — стало йому, видно, ніяково. Потім сумно, лагідно, як завжди, осміхнувся й промовйв:
— Коли вам, любий друже, не буде нудно, я розкажу декілька цікавих подробиць про моє походження. Я знаю вас як людину розумну, через те не боюся, що це відіб’ється на нашій приязні, а коли б так трапилось, я б тоді не обстоював ту приязнь.
Мати моя, пані де Курсіль, була, сердешна, боязкої вдачі. Чоловік одружився з нею заради багатства.
Мучила* ся, отже, цілий вік. Ніжну, полохливу, делікатну її душу безнастанно ображав той, що звався моїм батьком, грубіян з так званих сільських дворян. Не збігЛо й місяця після шлюбу, як він уже жив із служницею. Крім того, були йому за полюбовниць і фермерські жінки та до*ки; це, проте,' йому не заважало придбати двоє дітей із своєю жінкою; треба було б рахувати троє, беручи мене до уваги. Мати нічого не казала; жила в тому галасливому домі, як та маленька мишка, що ховається попід меблями. Занехаяна, непомітна, ляклива, перебігала вона по людях турботними, ясними очима, очима затурканої істоти, що завжди боїться чогось. А була, проте, вродлива, дуже вродлива, білява, з попелястим тьмяним відтінком; мовби волосся її злиняло трохи з ненастанного страху.Поміж приятелями пана де Курсіля, які відвідували завжди його замок, був колишній офіцер кінноти, вдівець, чоловік одважний, чутливий, але нестриманий, на все здатний в запалі, пан де Бурневаль, як я звуся. Високий, худий чолов’яга з великими чорними вусами. Я на нього дуже схожий. Людина освічена, мав він зовсім не ті погляди, що його клас. Прабаба його приятелювала з Жан-Жаком Рус-со: можна було сказати, що до нього перейшло дещо в спадщину від того дружнього зв’язку. Він знав напам’ять «Суспільний договір» та «Нову Елоїзу» і всі ті філософські книжки, що здавна второвували шлях до майбутнього руйнування старих наших звичаїв, передсудів, застарілих законів та безглуздої моралі.
Він, по всьому було видно, любив мою матір, і вона його любила. Кохання їхнє було таке потаємне, що ніхто й не догадувався. Бідолашна жінка, забута, в журбі, мабуть, розпачливо прихилилась до нього, перейняла від нього думки, світогляд, теорії вільного почуття, сміливого, незалежного кохання; але така боязка, що не насмілювалася піднести голосу, вона все те вбирала в себе, нагромаджувала, ховала в серці, ні перед ким його не розкриваючи.
Брати мої були недобрі до неї, як і їхній батько, не жаліли її ніколи і, звикши до того, що в домі її ні за що мають, поводилися з нею трохи як не з служницею.
Один тільки я з усіх синів щиро любив її, і вона теж мене любила.
Вона померла. Мав я тоді вісімнадцять літ. Щоб ви зрозуміли те, про що далі йтиме мова, мушу вам сказати, що чоловіка її було взято під опіку, що дільчий акт закріпив майно за моєю матір’ю, яка, завдяки обачному законові та відданості розумного нотаріуса, зберегла за собою право зробити заповіт по своїй уподобі.
Отже, повідомили нас, що материн заповіт зберігається в нотаріуса, й запросили нас туди вислухати його зміст.
Пам’ятаю це, як сьогодні. Була то сцена грандіозна, драматична, чудна та дивна. Викликала її небіжчиця піс-лясмертним своїм повстанням, криком визволення, протестом з глибокої могили, протестом мучениці, яку цілий вік гнітив наш життєвий лад. Був то розпачливий заклик до незалежності з засклепленої домовини.
Той, що вважав себе за мого батька, гладкий, налитий кров’ю чоловік, який нагадував різника, і брати мої, один двадцяти, а другий двадцяти двох літ, обидва дужі хлопці,— спокійно сиділи, чекаючи. Увійшов пан де Бурневаль, теж запрошений сюди, і сів позад мене. В сюртуці, що тісно облягав його стан, дуже блідий, раз у раз кусав він свого вже трохи сивого вуса. Сподівався, певне, на те, що мало трапитись.