Твори том 2

Графинин лікар чимало вже років як пересвідчився, що вона хвора на легені, і все переконував її виїхати до

південної Франції; вона, проте, нізащо не хотіла розлучатися з Петербургом. Нарешті однієї осені він побачив, що їй загрожує неминуча смерть, і сказав про це чоловікові. Той звелів дружині, не зволікаючи, рушити до Ментони.

Вона їхала в вагоні сама: слуги містилися в другому відділі. Сидячи біля вікна, трохи засмучена, дивилась молода жінка, як перебігали в неї перед очима поля та села, і гірко думала, що от вона самотня в світі, як билина, що всі її покинули, що нема в неї дітей, майже немає й родичів. Чоловікова любов до неї давно вмерла, і от він її відіслав тепер десь на край світу, і не подумавши супроводити її в подорожі, як відсилають до лікарні хворого лакея.

На кожній станції прислужник її, Іван, заходив поспитати, чи не треба чого господині. Це був старий, відданий слуга, завжди ладний виконувати, що лише йому звелять.

Настала ніч. Поїзд мчався як тільки можна швидко. До краю знервована, графиня не могла заснути. Врешті їй спало на думку перелічити гроші, що дав чоловік на дорогу, в золотих французьких монетах. Вона розчинила свій невеличкий ридикюль і блискучим водоспадом висипала собі на коліна дорогий метал.

Раптом їй війнуло в обличчя холодом. Здивована, вона підвела голову. Хтось прочинив дверці. Графиня Марія, злякавшись, похапцем накрила розкладені у неї на колінах гроші шаллю і застигла, чекаючи, що то буде. Так пройшло кілька хвилин — і перед нею став невідомий чоловік, без шапки, з пораненою рукою, у вечірньому одязі. Він тяжко дихав. Зачинивши двері, він сів, блискаючи очима, глянув на свою сусідку, а тоді обмотав хустиною руку, звідки точилася кров.

Молода жінка відчувала, що от-от зомліє зі страху. Цей чоловік, напевно, бачив, як вона рахувала гроші,— він прийшов убити й пограбувати її.

А той пильно дивився на неї, задихаючись, з перекривленим обличчям, очевидячки готовий от-от кинутись на неї.

Зненацька він сказав:

— Не бійтеся, пані!

Вона не відказала ні слова, не здатна розтулити уста. Серце в неї шалено билося, у вухах шуміло.

Він тоді знову:

— Я, пані, не злочинець.

Вона все мовчала, та від раптового її руху гроші з колін покотилися на килим, як котиться вода з ринви.

Незнайомий здивовано глянув на цей потік золота, а тоді враз нагнувся підіймати монети.

Вжахнувшись до краю, вона схопилася з місця — все її добро посипалось додолу — і підбігла до дверей, щоб вискочити з вагона. Він, одначе, збагнув, що вона хоче зробити, підбіг і силоміць знову посадив на місце.

— Вислухайте мене, пані,— мовив він, придержуючи її за руки, — я не злочинець, і, як доказ тому, я позбираю зараз гроші, що ви розсипали, і поверну їх вам. Та я людина, засуджена на смерть, і коли ви не поможете мені переїхати по той бік кордону, — я загину. Більше нічого не можу вам сказати. За годину ми прибудемо на останню російську станцію: ще за двадцять хвилин минемо кордон. Якщо ви не врятуєте мене — ніщо вже мене не врятує. Проте вірте мені: я не вбивця, не злодій, я не вчинив нічого ганебного. Більше я не можу сказати ні слова.

І, ставши навколішки, невідомий узявся визбирувати монети, що позакочувались під лавки. Коли торбинка була знову повна, він мовчки повернув її графині і сів у найдальшому від неї кутку вагона.

Обоє сиділи нерухомо. Вона, ще стурбована, не говорила ні слова, поволі, проте, заспокоюючись. Щодо нього, то він застиг, закаменів. Блідий, нерухомий, дивлячись просто перед себе, він нагадував мерця. Інколи вона раптом поглядала на нього — і зараз же відводила очі. Несподіваний її сусід був чоловік років так тридцяти, гарний на вроду. З усього видно було, що це людина благородного походження.

Поїзд мчав у темряві, роздираючи її часом своїми пронизливими зойками, іноді притишував хід, а там знову линув, як перше. Аж ось він, по кількох свистках, зупинився.

До вагона увійшов Іван — чи не треба чого господині.

Графиня Марія, ще стурбована, глянула допитливо кілька разів на чудного сусіда і твердо промовила, перемагаючи мимовільне тремтіння в голосі:

— Іване, ти маєш вернутися до графа. Мені ти далі непотрібний.

Вражений слуга широко розкрив очі і пробурмотів:

— Але ж, пані…

Вона перебила:

— Так, так, ти не поїдеш зі мною, я роздумала. Я хочу, щоб ти зостався в Росії. На ось тобі грошей на дорогу — і дай мені свою шапку та пальто.

Старий слуга, звиклий покірно виконувати щонайдивніші бажання своїх панів, підкорятися найчуднішим примхам, мовчки скинув з себе шапку та пальто — із сльозами на очах вийшов.

Поїзд рушив знову, наближаючись до кордону.

Тоді графиня Марія звернулась до свого подорожнього товариша:

— Ці речі для вас, добродію. Тепер ви Іван, мій слуга. Одна лише умова: ніколи зі мною не говорити — чи то щоб подякувати, чи з іншої якої причини, однаково.

Незнайомий мовчки вклонився.

Невдовзі спинилися знову, і до вагона ввійшли службовці перевіряти пасажирів. Графиня подала їм документи і, показуючи на чоловіка в кутку вагона, промовила:

— То мій слуга Іван. Ось його паспорт.

Поїзд пішов далі.

Цілу ніч вони були тільки вдвох у вагоні — і ні слова за весь час не промовили.

Вранці, уже на якійсь німецькій станції, невідомий вийшов. Спинившись у дверях, він сказав:

— Пробачте, пані, що я ламаю свою обіцянку. Я позбавив вас слуги, отже, повинен би стати на його місце. Чи не треба вам чого?

Вона холодно відповіла:

— Коли ласка, покличте мені покоївку.

Він вийшов — і незабаром зник.

Виходячи на деяких станціях до буфету, вона щоразу помічала, що він здалека пильно на неї дивиться. Так прибули вони до Ментони.

II

Доктор якусь хвилину помовчав, а тоді повів далі:

— Одного дня, коли я приймав у себе в кабінеті пацієнтів, увійшов якийсь високий чоловік і промовив:

— Докторе, я до вас розпитати, як здоров’я графині Марії Баранової? Я з приятелів її чоловіка, дарма що вона мене не знає.

Я відповів:

— Здоров’я її в безнадійному стані. їй не вернутись уже до Росії.

Тоді той чоловік раптом заридав, а потім підвівся і вийшов хитаючись, як п’яний.

Того ж таки вечора я сказав графині, що якийсь чужинець заходив до мене довідатись про її здоров’я. Зворушена графиня розповіла мені історію, котру ви оце щойно чули, а тоді додала:

— Я не знаю зовсім цього чоловіка, але він ходить за мною, як тінь, я стрічаю його щоразу, коли тільки вийду на вулицю. Він дивно якось дивиться на мене, проте ніколи ні слова не говорить.

Подумавши трохи, графиня додала:

— От і зараз, я певна, він у мене під вікнами.

Вставши з канапки, вона відслонила фіранки на вікні.

Справді, той самий чоловік сидів на садовій лавці і дивився на вікна готелю. Помітивши нас, він устав і пішов не оглядаючись.

Отже, я був за свідка дивної й сумної речі — кохання двох не знайомих між собою істот.