Твори у п'яти томах. Том 2

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули.

Де вона поділась.

Думали, на пожарищі

Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело

На горі палати

Почорніли. Князь хиріє.

Не здужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не загляне

До грішного болящого

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її немає

І не буде вже, святої…

Де ж вона поділась?

У Києві пресвятому

В черниці постриглась.

Родилась н асвіт жить, любить,

Сіять господньою красою,

Витать над грішними святою

І всякому добро творить.

А сталось ось як. У черницях

Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на болоті

У лозах самотній стоїть.

Отам мені і розказала

Стара черниця новину,

Що в монастир до їх зайшла

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Одпочивала

Та й богу душу оддала…

«Вона була ще молодою;

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась

Та й занедужала. Лежала

Недовго щось, седмиці [5] з три,

І все до крихти розказала…

Мені і Ксенії сестрі.

І вмерла в нас. І де ходила,

5

Седмиця — сім днів, тиждень.

В яких то праведних містах,

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята могила…

Ще не поставили хреста».

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

N. N. [6] (Сонце заходить, гори чорніють…)

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся… і серцем лину

6

N. N. — лат. літери — означають, що цей твір поет присвятив особі, ім’я якої він не хоче розкривати.

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

N. N (Мені тринадцятий минало…)

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога.

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав,

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не прокляв!

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

Не гріє сонце на чужині…

Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Мені не весело було

Й на нашій славній Україні.

Ніхто любив мене, вітав,

І я хилився ні до кого,

Блукав собі, молився богу

Та люте панство проклинав.

І згадував літа лихії.

Погані, давнії літа,

Тойді повісили Христа,

Й тепер не втік би син Марії!

Нігде не весело мені,

Та, мабуть, весело й не буде

І на Украйні, добрі люде;

Отже таки й на чужині.

Хотілося б… та й то для того.

Щоб не робили москалі

Труни із дерева чужого,

Або хоч крихотку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли,

Та й більш нічого. Так-то, люде,

Хотілося б… Та що й гадать…

Нащо вже й бога турбовать,

Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

СОН

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека.

З Переяслава старого.

З Виблої могили [7] ,

Ще старшої… мов ті хмари,

Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь — аж он передо мною,

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють,

7

Вибла могила — висока могила (курган) біля Переяслава-Хмельницького.