Твори в 4-х томах. Том 4

Думав би ти краще про те, як воно буде після війни, коли ти знов повернешся до свого живопису. Стільки ще можна намалювати добрячих картин, і якщо намалювати їх так, як ти вмієш, і не розкидатись ні на що інше, а робити тільки це, то й буде справжнє діло. Так, як ти можеш намалювати море, його більш ніхто тепер не намалює, — якщо ти наполегливо працюватимеш і не встряватимеш куди не слід. От і доведи тепер, що ти справді хочеш здійснити цей свій задум. А щоб здійснити його, ти повинен міцно триматися за життя. Хоча життя людини й небагато важить порівняно з її ділом. Його цінність лише в тому, що без нього не можна. Тож тримайся щосили. Настав час показати, на що ти здатний. От і покажи, ні на що не сподіваючись. У тебе завжди добре скипалася кров, і ти можеш показати себе й тепер. Ми не якийсь там люмпен-пролетаріат. Ми обрана верства і робимо це не задля грошей.

— Томе, дати тобі краплю води? — знову спитав Хіль. Томас Хадсон похитав головою.

Три нікчемні кулі, подумав він, і летить к такій матері весь добрячий живопис, і нікому з того анічогісінько. На біса було цим злощасним кретинам здуру вчиняти оту бійню на острові? Тепер здалися б собі в полон, і все скінчилося б добре. Цікаво, хто був той, що вийшов здаватись і попав під кулю Ари? Мабуть, із таких, що й отой, котрого вони пристрелили на острові. І чого вони такі запеклі фанатики? Ми вперто переслідували їх цього разу і завжди будемо битися до кінця. Але ми не фанатики.

Він почув шум підвісного мотора. Звідси, де він лежав, не було видно, як шлюпка підійшла до катера, але одразу ж по тому на місток піднялись Ара й Віллі. Ара спливав потом, і обидва геть подряпалися в чагарях.

— Ти пробач мені, Томе, — сказав Ара.

— Пусте, — відказав Томас Хадсон.

— Знімаймося вже звідси к бісу, — мовив Віллі, — а я тим часом розкажу тобі. Аро, катай наниз до якоря і пришли сюди Антоніо, хай бере штурвал.

— Ми підемо на Сентраль. Так буде швидше.

— Добра думка, — сказав Віллі. — А тепер, Томе, помовч і слухай мене. — Він раптом спинився і легко поклав руку Томасові Хадсону на чоло, потім засунув її під ковдру і вправно, але дуже обережно помацав пульс. — Не смій помирати, паршивцю, — мовив він. — Лежи ані руш і тримайся, чуєш?

— Наказ зрозумів, — відказав Томас Хадсон.

— У першій перестрілці було вбито трьох, — почав Віллі. Він сидів на містку проти вітру, і Томас Хадсон чув кислий дух поту, що йшов од нього, а його видюще око знову мало страхітливий вигляд, і всі шрами від пластичної операції на обличчі побіліли. Томас Хадсон лежав дуже тихо і слухав його. — Вони мали всього два автомати, але зайняли добру позицію. Спершу їх накрив вогнегасник Хіля, а п'ятдесятки й зовсім змішали з г… І Антоніо теж зробив своє. А Генрі таки мастак крити з тих п'ятдесяток.

— Він завжди був мастак.

— Я хотів сказати — під вогнем. Ну, a те господарство ми розмінували, і тепер там усе гаразд. Ми з Арою перерізали дротики, а вибухівку так і залишили. Де лежать інші німецькі мертвяки, я покажу на карті.

Тим часом якір уже підняли, і мотори двигтіли.

— Не дуже ми відзначилися, правда? — мовив Томас Хадсон.

— Вони перехитрували нас. Але ми придушили їх своїм вогнем. Вони теж не дуже відзначилися. Ти не дорікай Арі за того полоненого. Він і так карається. Каже, не встиг подумати, як натиснув на спуск.

Катер, набираючи швидкості, йшов у напрямі синіх пагорбів.

— Томмі, — сказав Віллі. — Я ж люблю тебе, сучий ти сину, не помирай.

Томас Хадсон поглянув на нього, не ворухнувши головою.

— Постарайся зрозуміти це, якщо можеш.

Томас Хадсон дивився на нього. Він був немовби десь далеко-далеко й не мав більш ніякого клопоту. Він відчував, як катер набирає швидкості, і приємне двигтіння моторів передавалось йому через тверді дошки під лопатками. Він звів очі й побачив небо, яке завжди так любив, окинув поглядом широку затоку, яку — він знав тепер напевне — йому вже ніколи не випаде намалювати, потім повернувся трохи зручніше, щоб погамувати Сіль. Мотори давали вже близько трьох тисяч обертів, як подумки відзначив він, і їхнє двигтіння проходило крізь палубу в нього самого.

— Здається, я розумію, Віллі, — промовив він.

— Ет, паскудство, — сказав Віллі. — Не розумієш ти нікого, хто тебе любить.

Із книги «Оповідання Про Ніка Адамса» From the book

Три постріли

Нік роздягався в наметі. Він бачив тіні свого батька й дядька Джорджа, відкинуті багаттям на тент. Збентежений і засоромлений, Нік роздягався швидко, як тільки міг, хоча дбайливо складав одежу. Йому було соромно — він згадав учорашню ніч. Цілий день вік не думав про те, що сталося.

Після вечері батько й дядько пішли до озера порибалити з ліхтарем. Перш ніж зіштовхнути човен на воду, батько велів йому в разі чого тричі вистрілити з рушниці, і вони відразу ж повернуться. Нік поволі пішов лісом до намету. В темряві чувся плеск весел. Батько веслував, а дядько, сидячи на кормі з вудкою, закидав блешню. Він сів туди відразу ж, тільки-но батько зіпхнув човна. Нік дослухався, доки не затих плюскіт весел.

Йдучи назад лісом, Нік відчув, як його огортає страх. Йому завжди було лячно поночі в лісі. Відкинувши полу намету, він роздягся і в темряві тихо заліз під ковдру. Вогнище біля намету вичахло, тільки жеврів присок. Нік лежав нерухомо і намагався заснути. Ніде ні шелесне. Нік знав, що якби до нього долинув бодай лисячий гавкіт чи совиний крик, все було б гаразд, бо він не боявся чогось певного, знайомого. Але страх поступово проймав усе його єство. Зненацька перед ним примарою виникла смерть. Лише кілька тижнів тому, коли він був дома, в церкві співали псалм: «Колись урветься срібна ця струна». Слухаючи його, Нік збагнув, що й він помре, і це його страшенно засмутило. Він уперше по-справжньому усвідомив, що йому теж доведеться колись умерти.

Тієї ночі він сидів у вітальні, намагаючись при світлі нічника читати «Робінзона Крузо», щоб прогнати від себе думку про те, що колись срібна струна його життя неминуче урветься. Зайшла служниця і пригрозила, що поскаржиться батькові, якщо він негайно не піде спати. Він ліг у ліжко, але, як тільки служниця пішла до своєї кімнати, знову повернувся до вітальні й при лампі читав аж до ранку.

Такий самий страх опосів його минулої ночі в наметі. Він гнітив хлопця тільки вночі. Спочатку це було скоріш усвідомлення страху, чекання страху, а незабаром з'явився сам страх. Коли страх став нестерпним, Нік ухопив рушницю й, виставивши дуло з намету, тричі вистрілив. Рушниця щоразу дуже боляче відбивала йому в плече. Нік чув, як луна пострілів котиться поміж деревами. Постріли прогнали його страх, він ліг, очікуючи на батька, і заснув ще до того, як батько й дядько загасили ліхтар на другому боці озера.

—. Клятий хлопчисько, — вилаявся дядько Джордж, коли вони повеслували назад. — Навіщо ти сказав йому, щоб він нас покликав? Певне, вроїв собі якусь химеру.

Дядько Джордж, батьків менший брат, був запеклий рибалка.

— Та мабуть. Він ще зовсім дитина, — сказав батько.

— То не треба було брати його з собою в ліс.

— Я знаю, що він страшенний боягуз, — сказав батько, — але ми всі були такими в його віці.

— Він мене просто дратує, — сказав дядько Джордж. — Що не слово, то брехня…

— Ну годі, не сердься. Ти ще матимеш нагоду порибалити. Вони зайшли до намету, і дядько Джордж посвітив ліхтариком просто у вічі Нікові.

— Що сталося, Ніку? — спитав батько. Нік сів на постелі.

— Щось середнє між лисицею й вовком вило тут біля намету й ганяло довкола, — відповів він. — Менше схоже на лисицю, а більше на вовка. — Вираз «середнє між» він засвоїв недавно від дядька.

— Він, мабуть, чув, як крикнула сова, — сказав дядько. Вранці батько побачив дві великі липи, що росли навхрест і терлися одна об одну, коли віяв вітер.