Твори в 4-х томах. Том 4

— Я принесу два відерця з-під смальцю і зо дві торбини, — сказала сестра.

— Мала, — сказав Нік. — Ти пам'ятаєш, що тобі треба кудись піти, правда?

— Звичайно.

— Це дуже важливо.

— Я знаю. Ти теж не забудь.

— Добре.

Нік повернувся у ліс і поблизу великої ялиці, під наносом з коричневої глиці закопав картонну коробку з кульовими патронами 22-го калібру і кілька пачок патронів з дробом. Він вклав назад шар спресованої глиці, який перед тим вирізав ножем, і високо, як тільки міг, зробив надріз на грубій корі дерева. Він оглянувся на дерево, а тоді вийшов на схил пагорба і попростував униз до куреня.

Стояв чудовий ранок. На високому і чистому блакитному небі не з'явилося ще жодної хмарки. Нік почувався щасливим тут зі своєю сестрою і думав про те, що байдуже, як посуватимуться далі справи, — їм тут добре й весело. Він уже переконався, що один день буває важливіший за інші, і цей день завжди сьогоднішній. Він триватиме аж до ночі, а «завтра» знову стане «сьогодні». Це було найголовніше з усього того, чого він навчився.

Сьогодні був гарний день, і, спускаючись вниз з рушницею, він був щасливий, хоч їхні турботи були, ніби рибний гачок, що зачепився у нього в кишені і час від часу поколював його при ходьбі. Вони залишили мішок у курені. Навряд чи на нього серед білого дня міг натрапити ведмідь, який скоріш міг би блукати довкола болота, шукаючи чорниць. Але Нік заховав пляшку з віскі вгору по течії над струмком. Мала ще не повернулась, і Нік сів на стовбурі поваленого дерева, з якого вони рубали собі дрова для вогнища, і почав перевіряти рушницю. Вони збиралися полювати куріпок, тому він витяг з канала ствола патрони з кулевими набоями, поклав їх на замшу і зарядив рушницю дробовими набоями. Вони зчиняли менше шуму і не робили великої рани, коли не поцілиш у голову.

Нік був уже готовий у дорогу. Все-таки, де ж Мала? «А втім, — подумав він, — нема чого хвилюватися. Ти ж сам сказав їй, щоб не поспішала. Не нервуйся». Але він нервувався і через це був на себе сердитий.

— А ось і я, — сказала сестра. — Вибач, що я так довго затрималась. Мабуть, я зайшла надто далеко.

— Все гаразд, — сказав Нік. — Ходімо. Ти взяла відерця?

— Еге ж, і покришки для них теж.

Вони рушили вниз до струмка. Нік уважно обдивився схил і берег над струмком. Сестра спостерігала за ним. Вона тримала відерця в одному з мішечків і несла його, перевісивши через плече разом з іншим мішечком.

— Ти не взяв вудлище, Нікі? — спитала вона.

— Ні. Я виріжу собі нове, якщо ми будемо рибалити.

Нік ішов попереду, тримаючи рушницю в одній руці й звернувши трохи вбік від струмка. Полювання розпочалося.

— Дивний струмок, — сказала сестра.

— Це найбільший з тих струмків, які мені доводилося бачити, — сказав Нік.

— Він глибокий і страшний, як на струмок.

— Його живлять джерела, — сказав Нік. — Він підмиває берег і поглиблює своє дно. Тут страшенно холодна вода, Мала. Ось спробуй.

— Бр-р! — вигукнула вона. Вода була холодна до дрижаків.

— Сонце трохи нагріває її, — сказав Нік. — Але не дуже. Нам буде легко полювати. Он там нижче ростуть чорниці.

Вони попрямували вниз уздовж струмка. Нік вивчав береги. Він помітив слід норки й показав його сестрі. Вони побачили короликів з червоними коронами на головах, короликів, що полювали на комах і дозволили хлопцеві й дівчині підійти ближче, а тоді шаснули в кедрові зарості. Побачили вони й омелюхів, спокійних, лагідних, гордовитих птахів, які рухалися з елегантною грацією, красуючися чарівними жовтими плямками на крилах і на хвості. Мала сказала:

— Вони найпрекрасніші з усіх птахів, Нікі. Красивіших і бути не може.

— Вони такі, як твоє обличчя, — сказав він.

— Не такі, Нікі. Не жартуй. Омелюхи викликають у мене такий радісний і урочистий настрій, що мені аж плакати хочеться від щастя.

— Вони особливо гарні, коли кружляють, і спускаються на дерево, і потім сидять такі горді, приязні й шляхетні на вигляд, — сказав Нік.

Вони пішли далі. Раптом Нік звів рушницю й вистрілив, перш ніж його сестра побачила, куди він цілиться. Потім вона почула, як падає великий птах і б'ється крильми об землю. Вона бачила, як Нік знову налаштував рушницю і вистрілив ще двічі, і щоразу чула, як серед верболозу тріпочуть крила. Великі коричневі птахи вихопилися з кущів, один птах, ще трохи пролетівши, опустився на верболіз, його гребінчаста голова схилилася набік, і комірець із пір'я настовбурчився на шиї: він дивився вниз, туди, де ще билися на землі підстрелені птахи. Птах, що дивився вниз з червоного верболозу, був прегарний, відгодований, важкий і виглядав страшенно по-дурному із своєю нахиленою головою; коли Нік поволі звів рушницю, сестра прошепотіла:

— Не треба, Нікі, прошу тебе, не треба! Ми вже й так маємо багато.

— Гаразд, — сказав Нік. — Ти сама хочеш зняти його?

— Ні, Нікі! Ні!

Нік пішов у лози, підняв три шотландських куріпки і, добивши головами об приклад рушниці, поклав їх на мох. Мала помацала їх, теплих, ситих, з чудовим пір'ям.

— А які вони смачні, — сказав Нік. Він був щасливий.

— Мені їх шкода, — сказала сестра. — Вони раділи ранкові так само, як ми. — Вона дивилася на куріпку, що все ще сиділа на дереві.

— Ця куріпка й справді має придуркуватий вигляд, коли дивиться отак униз, — сказала Мала.

— В цю пору року індіанці називають їх дурними курми. Після того як на них трохи пополюють, вони стають жвавішими. А ось ці зовсім як дурні кури. Вони ніколи не жвавішають. Це кущові куріпки. А тих називають комірцеві куріпки.

— Я сподіваюсь, що ми теж наберемося спритності, — сказала сестра. — Скажи їй, щоб вона забиралася геть, Нікі.

— Скажи сама.

— Забирайся геть, куріпко! Птах не рухався.

Нік підняв рушницю, і птах подивився на нього. Нік знав, що він не може застрелити птаха, не засмутивши сестру, і тоді він зафуркотів, як куріпка, що вилітає зі схованки, і птах подивився на нього зачарованим поглядом.

— Давай краще ми не займатимемо його, — сказав Нік.

— Вибач, Нікі, — сказала Мала. — Він дурний.

— А які вони смачні, — сказав Нік. — Ти зрозумієш, чому ми на них полювали.

— На них теж іще не сезон?

— Звичайно. Але вони вже доросли, і ніхто, крім нас, на них тут не полював би. Я вбив чимало великих рогатих сов, а велика рогата сова вбиває куріпок майже щодня. Вони весь час полюють і вбивають усіх гарних птахів.

— Цю куріпку сові легко вбити, — сказала сестра. — Мені вже трохи відлягло з душі. Тобі дати мішок?

— Я випатраю їх, а потім складу в мішок, загорнувши в папороть. Звідси вже недалеко й до чорниць.

Вони сіли під кедром. Нік розчинив птахів, вийняв теплі нутрощі, пошукав у них те, що можна їсти, потрухи, вичистив їх і промив у струмку. Коли птахи були випатрані, він пригладив їм пір'я, загорнув їх у папороть і поклав у мішок з-під борошна. Потім зробив з мішка рюкзак, повісив собі на плече, вернувся до струмка, сховав у нього нутрощі, а тоді кинув кілька шматочків легень у струмок, щоб подивитись, як у бистрій течії шугає форель.

— З нього була б гарна принада, але нам її не треба зараз, — сказав він. — Вся наша форель у струмку, і ми братимемо її, коли нам буде потрібно.

— Цей струмок збагатив би нас, якби протікав біля нашого дому, — сказала сестра.

— Тоді з нього виловили б усю рибу. Це останній струмок у наших краях, до якого не добралася людина, крім хіба ще отого, що в нетрях за озером. Я ніколи нікого не приводив сюди рибалити.

— А тут коли-небудь хтось уже рибалив?