Твори в 4-х томах. Том 4

В цьому слабкість Джойса. Дедал в «Уліссі» — то сам Джойс, ось чому такий жахливий цей образ. Джойс створив його до біса романтичним й інтелектуальним. Блума він вигадав, і Блум чудовий. Він також вигадав місіс Блум. І вона ще краща.

Отак і Мак. Він був надто близький до життя. А треба спершу перетравити дійсність і тільки тоді створювати свої образи. В Мака, проте, були непогані речі.

В оповіданнях Нік — це не він сам. Ніка він вигадав. Звісно, йому ніколи не доводилось бачити індіанку під час пологів. Ось чому він так добре описав це. Ніхто не знав про те. Він бачив, як жінка народжувала дитину по дорозі на Карагач, і намагався допомогти їй. От як це було.

Він волів би писати так завжди. І знав, що колись писатиме. Хотів стати видатним письменником. І був упевнений, що стане. Незважаючи ні на що. Хоч це нелегка справа.

Нелегко бути видатним письменником, коли ти любиш життя, світ і окремих людей. Нелегко, коли ти прив'язаний до багатьох місць. Тоді ти почуваєшся здоровим, веселим, у доброму гуморі, то ж на якого біса тобі ще й писанина?

Найкраще йому працювалося, коли Гелен нездужала. Тоді виникало невдоволення собою. Потім настав час, коли не писати було неможливо. Справа не у відчутті обов'язку. Це просто фізіологічна потреба. Іноді тобі здається, що більше ти ніколи не зможеш писати, але через деякий час переконуєшся, що рано чи пізно напишеш іще одне гарне оповідання.

Це найприємніше заняття з усіх відомих. Ось чому берешся до нього. Він ніколи не усвідомлював цього раніше. Це було не почуття обов'язку, ні. Просто від цієї роботи він діставав найбільше задоволення. Вона гострить почуття. Хоча писати добре — страшенно важко.

Існує-бо так багато штукарських засобів.

Коли користуєшся ними, писати легко. Всі так роблять. Джойс винайшов сотні нових. Та хоч вони й нові, але не кращі. Кінець кінцем, усі вони перетворювались на штампи.

Він волів би писати так, як Сезанн малював картини.

Сезанн починав із викрутасів. Потім він їх відкинув і створив справжні шедеври. Зробити це було йому страшенно важко. Він став найвидатнішим. Найвидатнішим на всі часи. Це не сліпе схиляння. Він, Нік, хотів би описати краєвид так, як Сезанн його малював. Треба писати з душею. Ніякі викрутаси тут не поможуть. Ніхто ніколи ще не змальовував так природу, як Сезанн. Для Ніка це було щось святе. І надзвичайно важливе. Його можна тільки вибороти. Якщо жити з розплющеними очима.

Про такі речі не розпатякують. Він збирається працювати доти, доки це йому вдасться. Можливо, цього не буде ніколи, але він знатиме, що вже наближається до мети. Оце справжня робота. Може, на все життя.

Людей змальовувати неважко. Легко писати дотепно. Каммінгс написав «Величезну кімнату», це гарна книга, одна з найкращих. Йому довелося добре попрацювати, щоб написати її.

Хто ж іще? Еш писав непогано в молодості, але зараз важко сказати. Євреї всі починають добре, але швидко виписуються. У Мака теж дещо було. Дон Стюарт найкращий після Каммінгса. Скажімо, в «Грошах». Можливо, Рінг Ларднер. Навіть напевне. Старші хлопці, такі, як Шервуд. Ще старші, як Драйзер. Хто ж іще? Може, хтось із молодих. Невизнані генії. Хоча невизнаних не існує.

Вони мали іншу мету, ніж він.

Він бачив твори Сезанна. Портрет у Гертруди Стайн. (Вона б оцінила, якби йому вдалося зробити щось вартісне). Дві прекрасні картини Сезанна в Луврі, малюнки, які він бачив щодня на пересувній виставці Бернхайма. Солдати, які роздягаються, щоб поплавати, будинок між деревами біля озера, не той, відомий, а інший. Портрет хлопчика. Люди Сезаннові вдавалися. Але їх малювати легше; пишучи портрети, він застосовував свою майстерність, набуту при малюванні краєвидів. Нік теж міг так робити. Писати про людей легко. Ніхто ж бо про них нічого не знає. Якщо звучить гарно, вам вірять, що це правда. Джойсові вірили.

Він добре знав, як Сезанн намалював би цю смужку річки. Господи, якби тільки він опинився тут і змалював її! Лихо в тому, що вони всі повмирали. Працювали все життя, старіли і вмирали.

Уявляючи собі, як Сезанн змалював би цю смужку річки й болото, Нік підвівся й зайшов у воду. Вона була холодна і відчутна. Він перебрів річку, рухаючись углиб уявної картини. Потім став навколішки на піску і витяг з води мішок. Форель була ще жива. Нік випустив її з мішка в неглибоку воду і дивився, як вона пливе по обмілинах, прослизає поміж камінням на глибину, а спинка її видніє над поверхнею.

— Ця форель завелика на вечерю, — вголос подумав Нік. — Я спіймаю кілька менших біля табору.

Він вибрався на берег, змотав волосінь і став продиратись крізь чагарі. Потім з'їв бутерброд. Він поспішав, і вудка йому заважала. Він не розмірковував. Просто намагався утримати дещо в пам'яті. Йому хотілося якнайшвидше повернутися до табору і взятися до роботи.

Нік ішов кущами, міцно тримаючи вудку. Волосінь зачепилась за гілку, він зупинився, відрізав грузок і змотав волосінь. Тепер йому ніщо не заважало, бо він ніс вудку перед собою.

Попереду, прямо на стежці, він побачив зайця. Неохоче спинився. Заєць ледве дихав. На голові в нього сиділо два кліщі, по одному за кожним вухом. Вони були сірі, набряклі кров'ю, кожен завбільшки з виноградину. Лапки їхні ворушились, а голови були маленькі й тверді. Нік відірвав їх і розчавив ногою на стежці.

Тоді підняв зайця, безсилого, з сумними очима-гудзиками, і поклав його біля стежки під кущем папороті. Нік відчував рукою, як б'ється в бідолахи серце. Заєць залишився лежати під кущем. Він ще може очуняти. Кліщі, мабуть, вп'ялися в нього, коли він ліг на траві.

Може, після того, як досхочу настрибався по лісі. Хтозна.

Нік прямував стежиною до табору. Він намагався щось утримати в пам'яті.

Вибрані репортажі, публіцистика, листи

Муссоліні — найбільший шахрай у Європі

У Шато де Уші, такому потворному, що порівняно з ним Одд Феллоуз Хол у м. Петоскі, штат Мічіган, здається Парфеноном, відбуваються засідання Лозаннської конференції.

Близько 60 років тому Уші було маленьким рибальським селищем — вицвілі від сонця будиночки, стара зруйнована вежа, що височіла над очеретами на березі Женевського озера, та затишний заїзд із побіленими стінами. На його прохолодному ганку, бувало, відпочивав Байрон, поклавши кульгаву ногу на стілець і дивлячись у далечінь за блакить озера, поки дзвінок не покличе на вечерю.

Швейцарці знесли рибальські будиночки, прибили меморіальну дошку на ганку готелю, швиденько перевезли «байронівський» стілець до музею, засипали порослий очеретом берег грунтом з котлованів під фундаменти, на яких по всьому схилу до самої Лозанни набудували готелів, що сьогодні стоять порожні, а поблизу старої вежі спорудили найпотворніший будинок у всій Європі. Цей будинок з пресованого сірого каменю нагадує одне з любовних гніздечок, які до війни німецькі королі будували вздовж Рейну і про які мріяли майбутні німецькі королеви, і втілює найгірші традиції архітектурної школи `a la чавунний-собака-на-газоні. Місто Лозанна розкинулось на узгір'ї, стрімкий схил якого збігає до озера.