Твори в 4-х томах. Том 4

В який би час я не народився, я завжди міг би за себе потурбуватись; звичайно, якщо б мене не вбили. Письменник — як циган. Він нічим не зобов'язаний урядові. І добрий письменник ніколи не буде задоволений існуючим урядом. Він завжди підніматиме голос проти властей, а їхня рука завжди душитиме його. Досить придивитися до будь-якої бюрократії, щоб зненавидіти її в ту ж хвилину. Бо, як тільки вона переростає певні межі, вона стає несправедливою.

Як і циган, письменник на все дивиться збоку. Лише при обмеженості таланту він відчуває приналежність до певного класу. А якщо він досить талановитий, всі класи — сфера його діяльності. Він бере від них усе, а те, що віддає, стає надбанням кожного.

Навіщо письменникові сподіватися на винагороду або визнання якоїсь групи людей або якоїсь держави? Єдина винагорода для письменника — добре робити своє діло, і цього достатньо для кожної людини. Не уявляю собі нічого огиднішого за людину, яка намагається пропхатися до Французької або якоїсь іншої академії.

Якщо Вам здається, що така позиція веде до літературної безплідності, а людина, що так думає, стає суспільним покидьком, то, на мою думку, Ви помиляєтесь. Кількість не може бути мірилом людської праці. Якщо ти здатен вкласти в оповідання стільки сили і значення, скільки хтось інший вкладає в роман, — воно житиме стільки ж, якщо, звичайно, воно добре і з інших поглядів. Справжній твір мистецтва не помирає ніколи, хоч би яка політика лежала в його основі.

Якщо ти не марнославний, і віриш у щось так, як я вірю у важливість праці письменника, і завжди працюєш заради цього, то не зазнаєш розчарування. Єдине, з чим важко змиритись, це з браком часу на життя і на те, щоб завершити свою справу.

Діяти набагато легше для мене, ніж писати. Я маю до цього більше здібностей, ніж до літератури. Коли дієш, ніщо не турбує. В тяжкі хвилини тебе підтримує думка, що ти нічого не можеш зробити крім того, що робиш, і не несеш за це ніякої відповідальності. А коли пишеш, ніколи не вдається написати так добре, як хочеш. Писати — постійний виклик і найважче з усього, що можна робити. Тому саме це я роблю. І я щасливий, коли це мені вдається.

Сподіваюся, я ще не набрид Вам. Я пишу до Вас, бо Ви уважно й глибоко вивчали мої твори, отож повинні знати дещо з того, над чим я замислююсь. Навіть якщо, прочитавши це, Ви думатимете про мене гірше, ніж досі. Мені наплювати, чи хоча б один американський критик знає, про що я думаю, — я їх усіх зневажаю. Але Вас я шаную й люблю, бо Ви бажали мені добра. Щиро ваш

Ернест Хемінгуей

P. S. Чи зустрічаєтеся Ви з Мальро? Думаю, «La Condition Humaine» [191] — найкраща книжка, яку я читав за останній десяток років. Якщо коли-небудь побачите його, передайте мої слова. Я збирався написати йому, але я роблю так багато помилок у правописі французьких слів, що не відважився, — соромно.

191

«Людське існування» (франц.).

Я одержав телеграму, яку підписав він, Жід і Роллан, з запрошенням на якийсь письменницький з'їзд. Вислана з Лондона, вона знайшла мене на Багамських островах через два тижні після закінчення того з'їзду. Вони, мабуть, вважають неввічливістю з мого боку те, що я не дав ніякої відповіді.

Моя нова книжка вийде в жовтні. Я тоді й пошлю її Вам. Зв'язуватися зі мною завжди можна через Кі-Уест, штат Флоріда, США. Звідти мені пересилають пошту, коли ми у від'їзді.

P. S. S. Ви не п'єте? Як я помітив, Ви зневажливо відгукуєтесь про пляшку. Я п'ю з п'ятнадцяти років, і мало що дає мені більшу насолоду. Коли голова тяжко працює протягом цілого дня і ти знаєш, що завтра так само працюватимеш знову, що краще за віскі може відвернути думки і спрямувати їх в інший бік? Що краще може зігріти, коли ти змок і тобі холодно? Хто назве засіб кращий від рому, що може дати перед боєм хвилину втіхи? Я швидше відмовлюся від вечері, ніж від келиха червоного вина з водою. Тільки в двох випадках пити не треба — коли пишеш і коли в бою. Такі речі вимагають тверезої голови. Але вино допомагає стріляти на полюванні. Сучасне життя — часто механічний гніт, і алкоголь — єдиний засіб механічного самозахисту. Повідомте, чи мені щось належить за переклади моїх книжок, і я приїду в Москву, і ми знайдемо людей, котрі вміють випити, і проп'ємо мій гонорар, щоб подолати отой механічний гніт.

Кі-Уест,

23 березня, 1939

Дорогий Кашкін.

Я страшенно радий, що Ви озвалися. А ще більше радий, що в СРСР мене перекладає той, хто написав найкращі і найкорисніші для мене критичні статті на мої книжки і, очевидно, знає про них більше, ніж я сам. Я щасливий, що ви й тепер пишете про мене, і я доручу видавництву «Скрібнерс» посилати Вам, як Ви пропонуєте, коректуру моїх книжок. Також цим листом я даю Вам дозвіл на сценічну переробку моєї п'єси [192] .

192

П'єса «П'ята колона».

З приводу розміщення оповідань у книжці [193] . У «Скрібнерсі» наполягли, щоб першими йшли три останніх оповідання, а всі інші — в такому ж порядку, як у попередніх збірках, і я погодився. Можливо, було б краще, якби ці три оповідання йшли в кінці і зберігався б хронологічний порядок. Думаю, що в наступних виданнях їх треба буде розмістити саме так, і уповноважую Вас на це.

Я закінчив кілька нових оповідань. Тепер пишу роман і вже маю п'ятнадцять тисяч слів [194] . Побажайте мені успіхів, друже. Також «Космополітен» надрукував оповідання «Ніхто не вмирає». Його трохи скоротили, і, якщо Ви коли-небудь захочете надрукувати його, почекайте, поки я пришлю його Вам у такому вигляді, в якому воно піде до книжки. Тепер не маю жодного примірника, а то вислав би.

193

Друга книжка оповідань, надрукована в СРСР в 1939 році.

194

Хемінгуей має на увазі роман «По кому подзвін».

До вашого відома: в оповіданнях про війну я намагаюся показати її з різних сторін, підходячи до неї неквапливо і чесно і вивчаючи її з різних поглядів. Тому ніколи не думайте, що якесь оповідання цілком відбиває мої особисті погляди; все це набагато складніше.

Ми знаємо, що війна — зло. Однак часом воювати необхідно. Але все одно війна — зло, і кожен, хто заперечує це, — брехун. Але дуже складно і важко писати про неї правдиво. Наприклад, якщо говорити лише про себе, під час війни в Італії я був ще хлопчиськом і дуже боявся. Після кількох тижнів в Іспанії я вже не боявся й дуже радів з цього. Однак не розуміти, що інші бояться, або заперечувати, що вони бояться, — означає погано писати. Тільки тепер я розумію це. Єдине, що можна зробити з війною, якщо вона все ж таки почалася, — перемогти в ній, а це нам не вдалося. Але поки що до біса війну. Я хочу писати.

Перекладений Вами шматочок про полеглих американців [195] писався дуже важко, бо я мусив знайти слова, які можна було б чесно сказати про мертвих. Небагато скажеш про мертвих, крім того, що вони мертві. Я дуже хотів написати зрозуміло про всіх — про дезертирів і героїв, про боягузів і сміливців, про зрадників і про тих, котрі не здатні зрадити. Ми багато дізналися про всіх цих людей.

А тепер все закінчено, але тим, хто й пальцем не ворухнув, щоб захистити Іспанську республіку, тепер страшенно кортить нападати на нас, які намагалися хоч що-небудь зробити, і виставляти нас дурнями, щоб виправдати свій егоїзм та боягузтво. І про нас, які боролися як могли і зазнали поразки, кажуть, що взагалі безглуздо було боротися.

195

Оповідання «Американцям, що загинули в Іспанії».

В Іспанії було дуже смішно, коли іспанці, котрі не знали, хто ми, вважали нас росіянами. Під час штурму Теруеля я цілий день був на передовій і з ротою підривників у першу ж ніч пробрався в місто. Коли з будинків повиходили жителі міста і запитали мене, що робити, я порадив їм сидіти вдома, ні в якому разі не виходити тієї ночі на вулиці і пояснив, які ми, червоні, прекрасні люди. Це виглядало дуже смішно. Всі вони думали, що я росіянин, і не вірили жодному слову про те, що я з Північної Америки. Так само було й під час відступу. Каталонці неухильно просувалися в протилежний від фронту бік, але завжди радісно зустрічали нас, «росіян», що йшли проти руху, тобто до лінії фронту. Коли каталонці бездіяльно місяцями займали ділянку фронту в Арагоні, між їхніми та фашистськими окопами залишався кілометр землі, і на дорозі, що вела до передової, вони поставили знак: «Fente. Peligro» (Небезпечно. Фронт). Я зробив гарний знімок тієї дошки.

Та досить цих нісенітниць. Я хотів би зустрітися з Вами і приїхати в СРСР. Але поки що я мушу писати. Доки йде війна, весь час усвідомлюєш, що тебе можуть убити, і ні про що не думаєш. Але мене не вбили, тому я мушу працювати. А Ви, безперечно, знаєте, що жити далеко важче і складніше, ніж померти, і так само важко, як писати.

Я з радістю писав би задарма, але, якщо ніхто не заплатить, — голодуватимеш. Я міг би заробляти купу грошей, якби пішов у Голлівуд або почав писати усякий мотлох. Але я писатиму якомога краще й правдивіше, поки не вмру. А я сподіваюся, що ніколи не вмру. Тепер я працюю на Кубі, де можу сховатися від листів, телеграм, прохань і т. ін. і по-справжньому працювати. Працюється чудово.