Твори в 4-х томах. Том 4

— Наш одяг не висохне до ранку, а експреси тут не зупиняються, — сказав я. — Раджу вам трохи перепочити, а потім повечеряти в ліжку.

— Я хочу зміряти температуру.

Це тривало досить довго — доки коридорний не приніс термометр.

— Невже не було інших? — спитав я.

Коли коридорний увійшов, Скотт заплющив очі і став справді схожий на вмирущу Каміллу. Я ще зроду не бачив, щоб у людини так швидко відринала кров від обличчя, й зачудовано подумав, куди вона поділася.

— Інших у готелі нема, — відповів коридорний і подав мені термометр.

То був градусник для ванни в дерев'яній оправі з металевим грузилом. Я похапцем ковтнув віскі і, розчинивши вікно, якусь мить постояв, утупившись очима в дощ. А коли обернувся, то побачив, що Скотт пильно дивиться на мене.

Я професійно струсив термометр і сказав:

— Вам пощастило, що це не анальний термометр.

— А куди цей ставлять?

— Під пахву, — відповів я і встромив його собі під пахву.

— Що ви робите, він же неправильно показуватиме, — сказав Скотт.

Я знов одним рвучким рухом униз струсив термометр, розстебнув Скотту піжаму і засунув термометр йому під пахву, другою рукою мацаючи в цей час його холодний лоб. Потім я ще раз перевірив його пульс. Скотт дивився просто неба. Пульс був сімдесят два… Я змусив його тримати термометр протягом чотирьох хвилин.

— По-моєму, його тримають лише одну хвилину, — сказав Скотт.

— Це великий термометр, — пояснив я. — Час треба збільшувати відповідно до квадрата його довжини. Він показує за Цельсієм.

Кінець кінцем я витяг термометр і підніс його до настільної лампи.

— Скільки?

— Тридцять сім і шість.

— А нормальна яка?

— Це і є нормальна.

— Ви певні?

— Певен.

— Перевірте на собі. Я мушу знати точно.

Я струсив термометр, розстебнув свою піжаму, сунув його під пахву й посидів, дивлячись на годинник. Потім вийняв його.

— Скільки?

Я уважно подивився. — Так само, як у вас.

— А як ви себе почуваєте?

— Чудово, — відповів я.

Я намагався згадати, чи температура тридцять сім і шість нормальна. Але це не мало аніякісінького значення, бо стовпчик як був, так і залишився на позначці тридцять.

Скотт, видно, ще сумнівався, і я запропонував йому зміряти температуру ще раз.

— Не треба, — сказав він. — Нам пощастило, що все минуло так швидко. В мене організм такий — коли видужує, то враз.

— От і чудово, — сказав я. — Але я все ж таки порадив би вам полежати в ліжку і обмежитися легкою вечерею. А рано вранці ми вирушимо далі.

Я вирішив купити нам обом плащі, але для цього мав позичити в нього гроші, а мені не хотілося заходити з ним зараз у суперечку з цього приводу.

Скоттові набридло лежати в ліжку. Він бажав устати, одягтися, зійти вниз і подзвонити Зельді, щоб вона знала, що з ним нічого не сталось.

— А чого б це їй думати, що з вами щось сталося?

— Відколи ми одружилися, це перша ніч, коли я спатиму не під одним дахом з нею, і я просто мушу з нею поговорити. Невже ви не можете зрозуміти, що це означає для нас обох?

Я міг зрозуміти це, хоч мені було невтямки, як вони із Зельдою примудрилися спати разом минулої ночі. Та не заводити ж суперечку і з цього приводу. Скотт одним духом допив віскі з лимонним соком і попросив мене замовити ще порцію. Я розшукав коридорного, повернув йому термометр і спитав, чи висох наш одяг.

— За годину буде сухий, — відповів він.

— Звеліть, щоб його випрасували, навіть якщо він буде ще трохи вологий. Так він швидше висохне.

Коридорний приніс ще дві склянки суміші, що лікує від застуди, і я попросив Скотта пити повільно й маленькими ковтками. Тепер я справді боявся, що він може застудитися, бо вже розумів: якщо в нього почнеться бодай нежить, його напевне доведеться везти до лікарні. Але, випивши, він на якийсь час відчув себе чудово й заглибився в щасливе переживання трагедії, яка полягала в тому, що він і Зельда вперше після одруження почують не разом. Кінець кінцем він заявив, що далі відкладати розмову з нею не може, накинув халат і пішов униз замовляти Париж.

Телефоністка сказала, що доведеться трохи почекати, і незабаром по тому, як він повернувся, з'явився коридорний з двома подвійними порціями віскі з лимонним соком. Скотт уперше випив при мені так багато, але це не подіяло на нього, він тільки пожвавішав, став балакучішим і почав розповідати мені історію своїх стосунків із Зельдою. Він розповів, як познайомився з нею під час війни, як втратив її і знову домігся її кохання, і про їхнє одруження, і про трагедію, що спіткала їх у Сан-Ра-фаелі десь із рік тому. Цей перший варіант його розповіді про те, як Зельда і французький льотчик закохались одне в одного, був справді сумний і, гадаю, правдивий. Згодом він розповідав мені інші варіанти, немов зважуючи, який найбільше підійде для роману, але жоден не був таким сумним, як перший, і я до кінця вірив саме в перший варіант, хоч будь-який з них міг бути правдивим. Розповідав він їх дедалі майстерніше, але жоден варіант не зворушував так, як перший.

Скотт був дуже добрим оповідачем. Тут йому не доводилося зважати на правопис і стежити за розділовими знаками, й ці оповіді, на відміну від його невиправлених листів, не викликали відчуття, що маєш справу з безграмотною людиною. Правильно писати моє прізвище він навчився лише по двох роках нашого знайомства, але, звичайно, це дуже довге прізвище, і, можливо, писати його ставало чимраз важче, і те, що він кінець кінцем навчився-таки писати його правильно, я вважаю подвигом. Він навчився правильно писати й куди складніші речі, а ще більше речей прагнув правильно осмислити.

Але того вечора він хотів, щоб я дізнався про те, що сталося тоді в Сан-Рафаелі, зрозумів і оцінив, і я побачив той випадок напрочуд виразно: одномісний гідроплан, що низько пролітає над плотом для пірнання, і колір моря, і форму поплавків гідроплана, і тінь від них, і засмагу Зельди, і засмагу Скотта, і її темно-русяві кучері, і його світло-русявий чуб, і смагляве обличчя хлопця, що закохався в Зельду. Я не міг поставити Скоттові запитання, що не йшло мені з думки: якщо оповідь його правдива й усе це було, то як він міг щоночі спати в одному ліжку із Зельдою? Але, можливо, саме тому ця історія була найсумніша з усіх, які мені доти траплялося чути; а можливо, він просто забув про це, як забув минулу ніч.

Наш одяг принесли до того, як дали Париж, і ми вдяглись і зійшли вниз вечеряти. Скотт уже не зовсім твердо тримався на ногах і скоса войовничо позирав на публіку. Спочатку нам подали равликів і карафу «флері», та ми ще не з'їли й половини, коли Скотта покликали до телефону. Він зник майже на годину, і кінець кінцем я доїв і його равликів, вмочуючи хліб у соус із розтопленого масла, часнику й петрушки, й допив карафу «флері». Коли він повернувся, я запропонував замовити ще равликів… але він не схотів. Йому хотілося чогось простого. Він не хотїв ні біфштекса, ні печінки, ні бекону, ні омлету. Він зажадав курча. Вдень ми з'їли дуже смачне холодне курча, але ми все ще перебували в місцевості, уславленій курятиною, а тому ми замовили poularde de Bresse [48] і пляшку «монтаньї» — місцевого легкого і приємного білого вина. Скотт їв дуже мало і так і не допив один-єдиний келих вина. Він поклав голову на руки й знепритомнів. Вийшло це в нього дуже природно, без будь-якої театральності — мені здалося навіть, що він подбав про те, щоб нічого не розбити й не розлити. Ми з коридорним відтяглийого нагору, в номер, і поклали на ліжко, і я роздяг його до спіднього, повісив одяг, а тоді висмикнув з-під нього покривало й ковдру і вкрив його. Потім відчинив вікно, побачив, що надворі випогодилось, і залишив вікно відчиненим.

48

Пулярка по-бресському (франц.).