Твори в 4-х томах. Том 4

Зельда мала яструбині очі, тонкі уста й манери та вимову уродженки крайнього Півдня. Дивлячись на її обличчя, можна було спостерегти, як вона подумки переносилась на вчорашню вечірку й поверталася звідти з бездумними, наче в кішки, очима, а тоді в них спалахувала радість, і така сама радість торкала її тонкі уста й одразу ж зникала. Скотт і далі вдавав привітного й дбайливого господаря, а Зельда стежила за ним, і щоразу, як він пив вино, в її очах і на устах перебігала вдоволена посмішка. Згодом я добре вивчив ту посмішку й зрозумів її значення. Зельда знала, що тепер Скотт знову не зможе писати.

Зельда ревнувала Скотта до його роботи, і, коли ми познайомилися з ними ближче, це перестало нас дивувати. Скотт твердо постановляв собі не ходити на нічні пиятики, щодня робити гімнастичні вправи й регулярно працювати. Він брався до роботи, але тільки-но розписувався, як Зельда починала нарікати, що їй нудно, і тягла його на чергову пиятику. Вони сварилися, потім мирилися, і він вирушав зі мною в далекі прогулянки, щоб вигнати з організму алкоголь, і знову запевняв себе, що тепер уже працюватиме по-справжньому, і робота давалася йому добре. А потім усе починалося спочатку.

Скотт дуже кохав Зельду і страшенно ревнував її. Під час наших прогулянок він щоразу розповідав мені, як вона закохалася в того морського льотчика. Але відтоді вона начебто більш ніколи не давала йому поважного приводу ревнувати її до інших чоловіків. А тієї весни він ревнував її до жінок, і, коли вони пиячили десь на Монмартрі, боявся упитись, і так само боявся, щоб не впилася вона. Раніше вони обоє дуже швидко п'яніли й втрачали свідомість, і це завжди рятувало їх. Вони могли заснути від такої дози спиртного, навіть шампанського, яка майже не подіяла б на людину, звичну до випивки, і потім спали, як діти. Я сам бачив, як вони враз непритомніли, немов не від випивки, а від наркозу, і їхні друзі, а часом і шофер таксі, допроваджували їх до ліжка; та прокидалися вони завжди свіжі й бадьорі, бо перед тим не встигали випити так багато, щоб завдати шкоди організмові.

Та згодом вони втратили цю рятівну властивість. Тепер Зельда могла випити більше за Скотта, і він боявся, що вона уп'ється до непритомності в товаристві, з яким вони водили дружбу тієї весни, і там, де вони звичайно бували. Скоттові не подобались ні ті місця, ні ті люди, але йому доводилося пити більше, ніж він міг випити, не втрачаючи контролю над собою, і терпіти тих людей, і ті місця, а потім він почав пити ще більше і вже не засинав далеко за тією межею, за якою раніше втрачав свідомість. І зрештою в нього майже не лишалося часу для роботи.

А він уперто намагався працювати. Брався до роботи кожного дня, але нічого з того не виходило. Скотт скидав усе на Париж — це найкраще місто для письменницької праці — і не втрачав надії знайти таке місце, де їм із Зельдою знову житиметься щасливо. Він часто пригадував Рів'єру, якою вона була, поки її не забудували: і голубу морську широчінь, і піщані пляжі, і розлогі соснові гаї, і гори, що заходять у море. Він пам'ятав Рів'єру такою, якою вона була, коли вони із Зельдою вперше відкрили її для себе, — ще до того, як туди сипнули на літо курортники.

Скотт не раз говорив мені про Рів'єру й про те, як добре мені було б поїхати туди з дружиною наступного літа, і як ми там влаштуємось, і як він підшукає для нас недороге житло, і як ми з ним щодня будемо добре працювати, купатися, лежати на піску й засмагати, а питимемо тільки по аперитиву перед обідом і вечерею. І Зельда буде там щаслива, казав він. Вона любить плавати й чудово пірнає, їй до душі таке життя, і вона захоче, щоб він працював, і все залагодиться. Вони із Зельдою та дочкою поїдуть туди ще цього літа.

Я намагався переконати його, щоб він писав свої оповідання якомога краще й не спотворював їх на догоду чиїмсь приписам, як ото він розказував.

— Ви написали чудовий роман, — сказав я йому. — І тепер вам просто не можна писати всяке казна-що.

— Роман погано розкуповують, — відказав він. — Я мушу писати оповідання, і саме такі, які зможу продати.

— Напишіть найкраще оповідання, яке тільки можете, і напишіть його чесно, без отих штук.

— Неодмінно напишу, — пообіцяв він.

Але за такого способу життя було ще добре, що він узагалі міг щось писати. Зельда не заохочувала тих, хто упадав коло неї, і казала, що такі речі її не цікавлять. Однак це її розважало, а Скотт ревнував і мусив скрізь ходити з нею. Ці походеньки ламали його роботу, а саме до роботи Зельда й ревнувала його найдужче.

Весь кінець тієї весни й початок літа Скотт відчайдушно силкувався по-справжньому сісти за роботу, але працювати він міг тільки уривками. Коли я зустрічався з ним, він звичайно був веселий, часом розпачливо веселий, дотепно жартував, і його товариство було приємне. А коли в нього траплялись аж надто чорні дні, я вислуховував його й намагався переконати, що йому треба твердо стояти на своєму й тоді він знову писатиме так, як повинен писати, і що безповоротна лише смерть. Тоді він починав кепкувати із себе, і я вважав, що, поки він здатен на це, йому ніщо не загрожує. Попри всі свої біди, він написав одне гарне оповідання — «Багатий хлопчик», — тож я не сумнівався, що він може писати й ще краще, як він згодом і став писати.

Улітку ми були в Іспанії, де я почав перший начерк роману, а закінчив його у вересні, повернувшись до Парижа. Скотт і Зельда провели літо на Антібському мисі, і коли восени ми знову зустрілися в Парижі, я побачив, що він дуже змінився. Він не перестав пити на Рів'єрі і ходив тепер п'яний не тільки вечорами, а й серед дня. Йому вже було байдуже до того, що хтось працює, і, добре підпивши, він приходив до нас, на вулицю Нотр-Дам-де-Шан, 113, о будь-якій порі — і вдень, і пізно ввечері. Він став дуже неввічливий з тими, хто стояв нижче за нього, і з усіма, кого він сам вважав нижчими за себе.

Одного разу він прийшов на подвір'я тартака з дочкою — у няньки-англійки був вихідний день, і дитину доглядав Скотт, — і перед сходами дівчинка сказала йому, що їй треба до вбиральні. Скотт там-таки почав спускати їй штанці, і господар, що жив під нами, вийшов і сказав:

— Мосьє, туалет просто перед вами, ліворуч від сходів.

— Еге ж, і якщо ти багато говоритимеш, то я встромлю тебе туди головою, — відказав Скотт.

З ним було дуже важко всю ту осінь, але, протверезівши, він сідав писати новий роман. Я рідко бачив його тверезого, та на тверезу голову він завжди був привітний, по-давньому жартував, а часом, як і раніш, кепкував із себе. Зате коли напивався, він чи не щоразу приходив до мене додому й тішився тим, що заважав мені працювати, — майже так само, як тішилася Зельда, заважаючи працювати йому. Так тривало кілька років, але ж і всі ті роки я не мав вірнішого друга, ніж Скотт, коли він був тверезий.

Тієї осені 1925 року його прикро вразило, що я не хотів показати йому рукопис первісного варіанту «І сонце сходить». Я пояснював йому, що це ні до чого, поки я сам не перечитаю і не перероблю роман, а тим часом не хочу ні показувати його нікому, ні обговорювати. Ми саме збиралися їхати в австрійське містечко Шрунс у Форарльберзі, як тільки там випаде сніг.

Там я й переписав наново першу половину роману й закінчив цю роботу, як пригадую, в січні. Тоді повіз рукопис у Нью-Йорк і показав Максові Перкінсу з видавництва Скрібнерса, Після чого повернувся назад у Шрунс і докінчив переписувати роман. Скотт так і не побачив його до кінця квітня, коли весь роман був цілком перероблений, переписаний і відісланий до видавництва. Пригадую, ми ще жартували з ним із цього приводу, і він непокоївся й прагнув чимось мені допомогти, — як завжди, коли все уже зроблено. Та, зрештою, мені й не потрібна була його допомога, поки я переписував роман.