Твори в п'яти томах. Том 1

Пиши Галайдою» ⁴⁷.

Записали.

«Ну, Галайдо,

Поїдем гуляти.

Найдеш долю... а не найдеш...

Рушайте, хлоп'ята».

І Яремі дали коня

Зайвого з обозу.

Усміхнувся на воронім

Та й знову у сльози.

Виїхали за царину ⁴⁸;

Палають Черкаси...

«Чи всі, діти?»

«Усі, батьку!»

«Гайда!» Простяглася

По діброві понад Дніпром

Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох Переваги-ваги

Шкандибає на конику,

Козакам співає:

«Гайдамаки, гайдамаки, Залізняк гуляє».

Поїхали... а Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, ніхто й не гляне.

Сміються та лають

Кляту шляхту. Хто балака,

Хто кобзаря слуха.

А Залізняк попереду

Нашорошив уха;

Їде собі, люльку курить,

Нікому ні слова.

А за ним німий Ярема.

Зелена діброва,

І темним гай, і Дніпр дужий,

І високі гори,

Небо, зорі, добро, люде

І лютеє горе-

Все пропало, все! нічого

Не знає, не бачить,

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Ні, не плаче: змія люта,

Жадна випиває

Його сльози, давить душу,

Серце роздирає.

«Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте горе;

Змийте його... тяжко! нудно!

І синього моря,

І Дніпра, щоб вилить люте.

І Дніпра не стане.

Занапастить хіба душу? Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? Подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему.

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко клене долю,

Клене, умирає

Або в пана у кайданах

У склепу конає.

Може, згадує Ярему,

Згадує Вільшану,

Кличе його: «Серце моє,

Обніми Оксану!

Обнімемось, мій соколе!

Навіки зомлієм.

Нехай ляхи знущаються,—

Не почуєм!..» Віє,

Віє вітер з-за Лиману,

Гне тополю в полі,—

І дівчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться,

Забуде... і, може...

У жупані сама пані;

А лях... боже, боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розірветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє! Оксано, Оксано!

Де ти ділася-поділась?»

І хлинули сльози;

Дрібні-дрібні полилися.

Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам

Каже опинитись:

«У ліс, хлопці! вже світає,

І коні пристали:

Попасемо»,— і тихенько

У лісі сховались.

ГУПАЛІВЩИНА

Зійшло сонце; Україна —

Де палала, тліла,

А де шляхта, запершися,

У будинках мліла.

Скрізь по селах шибениці';

Навішано трупу —

Тілько старших, а так шляхта —

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки,—

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла...

А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти,—

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата