Твори в п'яти томах. Том V

Харчовий інститут цікавився тим, що ультракороткі хвилі за певних умов убивають геть усі бактерії — в тому числі і гнильні. Отже, опромінюючи ультракороткими хвилями той чи інший продукт і вбиваючи таким чином у ньому бактерії, можна було досягнути важливого ефекту: продукт довгий час не псувався, все одно, як законсервований. А це провіщало революцію в консервній промисловості.

Сільськогосподарський інститут обрав завданням опромінювати ультракороткими хвилями насіння — зерно для посіву. Адже за певних умов опромінене зерно сходило швидше від звичайного, проростало буйніше. І, крім того, від опромінювання ультракороткими хвилями гинули всі шкідники.

Зрештою, електротехнічний інститут, власник цілої лабораторії й генератора ультракоротких хвиль, природно, цікавився використанням їх у галузі зв’язку, а зокрема — для сталого і скерованого двобічного зв’язку на малій відстані. Тут було велике поле для досліджень.

Все це в принципі було вже відомо. Але — тільки в принципі. Бо ніде ще не було поставлено широко розгорнутих дослідів, що з’ясували б спірні питання відразу по всіх галузях. І вперше в науковому житті цілого світу зібралася й працювала така своєрідна об’єднана бригада, чотири експериментатори біля одного генератора. Що це були за люди?

Височенний харчовик Богдан на довгих ногах, якому немовби й самому було незручно, ніяково за свій зріст і довгі худі руки, що висіли вздовж тулуба.

Агроном Сашко був протилежністю Богдана. Невисокий, стрункий, меткий, він справляв враження доброго спортсмена. Сашко любив човен, любив воду, сонце. Любив усю природу, матір усього живого. Засмагле тонке обличчя, немов вирізьблене вправним майстром-скульптором, легка хода, спритні рухи — все це привертало до Сашка увагу, зокрема жінок.

Біолог Люка… про неї слід сказати окремо. Кароока, з великою шапкою золотого волосся, життєрадісна, сміхотлива, весела Люка даремно намагалася сховати свою життєрадісність за великими роговими окулярами. Власне, дівчину звали просто Любою. Але Сашко незабаром після знайомства з нею сказав, що ім’я Люба не пасує їй, бо воно надто звичайне для такої чудової дівчини. Він пояснив, що її обличчя наче випромінює якесь дивне світло, світло чарівності. І запропонував називати її надалі не Любою, а Люкою, бо це ім’я у грецькій чи якійсь іншій мові означає щось світле. Всі охоче погодилися, а сама Люка… і їй, скажемо чесно, це було навіть приємно.

Не будемо нескромними, не говоритимемо нічого про те враження, яке взагалі справила Люка на трьох молодиків, тільки-но з’явилася в лабораторії.

Нарешті, кремезний Олд-Бой: що то за дивне їм я? Власне, цього товариша раніше називали Петром, а згодом, коли він сконструював складний генератор ультракоротких хвиль, Петром Микитовичем. У нього була велика колекція різноколірних квитанцій, що їх чи не з дитинства діставав від радіоаматорів-короткохвильовиків усіх країн світу; чи не з дитинства він захопився й англійською мовою, до ладу й не до ладу вживаючи англійські слова, а найчастіше олд-бой, тобто старий — так він звертався до товаришів. Тому друзі прозвали його Олд-Боєм. І ніхто із знайомих уже не дивувався, коли він охоче відгукувався на це ім’я.

Олд-Бой був у бригаді найповажнішою людиною не тільки тому, що йому було майже тридцять років, отож, був найстаршим. Не в тому річ. Кожен з бригади трохи знав про ультракороткі хвилі й їхні властивості і вмів при потребі обходитися з генератором, але хто ж міг у цій галузі розуміти більше від Олд-Боя, спеціаліста-радіотехніка, зв’язківця з великим стажем. Отже, саме Олд-Бой, колишній Петро Микитович, незаперечно й авторитетно стежив за станом генератора. І водночас провадив свої власні дослідження в галузі керованого зв’язку, того самого зв’язку, прихильність до якого так влучно й підступно використала для своїх потреб кароока Люка…

2. ОЛД-БОЙ ДІЛИТЬСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ

Тим часом Олд-Бой сердито доводив щось Богданові:

— Ти знаєш, хто ти разом зі мною? Ти — фуул, ось хто. Фуул!

Богдан несміливо поглянув на свого кремезного товариша, який завжди вражав його невичерпними знаннями. Вони йшли вже вулицею під пекучим промінням південного сонця, і над усе Богданові хотілося випити склянку холодної газованої води. А треба було відповідати Олд-Боєві.

— А що таке — фуул? — спитав Богдан.

— Це означає — дурень. Зрозуміло? Власне, ти тільки на половину фуул. Повний — це я, — самокритично зауважив Олд-Бой.

Богдан знизав плечима, почувши таку рішучу, хоч і справді малозрозумілу відповідь. Після цього обидва мовчки йшли метрів сто.

Було хороше, справжнє літо. Сонце, гаряче південне сонце поливало землю своїм жагучим промінням, у якому змішалися, мабуть, і довгі, і короткі, і ультракороткі хвилі, не кажучи вже про безліч інших. Мільйони й більйони кіловат сонячної енергії линули на землю, яка вбирала в себе цей розкішний подарунок. З моря ніжними подувами ласкав місто легенький вітрець. Товариші все ще йшли мовчки.

Богдан час од часу поглядав скоса на зосереджене обличчя Олд-Боя, але той був, певно, надто зайнятий своїми думками, щоб розмовляти. І тільки тоді, коли вони вже вийшли на набережну і зупинилися, дивлячись на сині хвилі, що бігли десь від далекого обрію, накочувалися на гальку й одна за одною зникали в тоненькому мереживі прозорої піни, Олд-Бой задумливо промовив зовсім незвичним для нього мрійливим тоном:

— Інфразвук… ось що здається мені цілком новою й неймовірно цікавою галуззю дослідів…

— А що це таке, інфразвук? — здивовано спитав Богдан. Справді, його товариш міг кого завгодно вразити своїми дивовижними зауваженнями.

— А ти так-таки нічого й не знаєш про це? — відповів йому новим запитанням Олд-Бой. Очі його все ще вглядалися в безкраю череду хвиль.

— Н-ні, не знаю. Звук — це звук, зрозуміло. Є ще ультразвук, це я т-теж чув. А інфра… — протягнув дещо розгублено Богдан. Довгими руками зробив він такий рух, наче охоплював берег і все широке море. — Н-не знаю, — чесно визнав.

Олд-Бой одірвав погляд від моря й запитливо подивився на друга, немов прикидаючи, чи здатний той зрозуміти хід його потаємних думок. Худе простодушне Богданове обличчя відбивало таке щире здивування, що Олд-Бой не зміг стримати усмішки. Він указав Богданові на лаву:

— Що з тобою вдієш? Сіт даун. Сідай. І слухай уважно. Бо я розповім тобі таке, про що ще нікому не казав.

— Таємниця? — захоплено спитав Богдан: він найбільше любив слухати про речі, на яких лежала ознака таємничості.

— До певної міри, — ще дужче заохотив його Олд-Бой. — В усякому разі розповідати про це комусь — зась! Згода?

— Т-та я!.. — захлинувся Богдан.

— Отож слухай. Я розповім тобі одну історію. Але — дивися, щоб іншим — ані-ні! Нічого, розумієш?

— Нічого, — покірно повторив Богдан. — Чесне піонерське!

— В одній лабораторії, — почав Олд-Бой, озирнувшись і упевнившись, що їх ніхто не чує, крім прибережної гальки та морських хвиль, — в одній французькій лабораторії електроакустики в Марселі кілька років тому почалися дивовижні речі. Працівники цієї лабораторії досліджували ультразвук, — і раптом через годину після початку роботи їх почало нудити, в лабораторії вібрували столи…