Твори в п'яти томах. Том V

— Ми з вами, на мою думку, пережили якийсь своєрідний варіант фантастичного оповідання Уеллса “їжа богів”. Там один учений — здається, професор Бенсінгтон, — винайшов дивну речовину, гераклеофорбію. Поївши цієї речовини, всі живі істоти перетворювалися на гігантів, не тільки худоба, птахи, комахи, але й люди… На щастя, у нас це все кінчилося значно легше, ніж в Уеллса. І на цьому ми поставимо крапку, дорогий мій Сашко! Інаф, досить! І без того розмова забрала… — він поглянув на годинника, — близько години.

— Та невже? — здивувалася Ганна. — А я й не думала, що так довго! Певно, тому, що було дуже цікаво. — І вона подарувала Сашкові вдячний погляд своїх чорних очей.

— Так, так, — заквапився з невідомої причини Олд-Бой, — дуже цікаво! Але стривайте: здається, хтось іще входить до лабораторії.

Справді, на голубуватому екрані телевізора з’явилася тінь. Сашко вигукнув:

— От добре! Тепер і я щось побачу! А то аж прикро було: бачу весь час тільки нерухомі речі!

— Наприклад, мене, — підштрикнула його кокетливо Ганна.

— Та ні, я не вас мав на увазі, а зображення! Ой, та це ж наш Богдан! Що він там робитиме?

На екрані телевізора було ясно видно, як до лабораторії вбіг Богдан. Мабуть, він дуже поспішав. Рудий дослідник озирнувся, схопив щітку, що лежала на стільці, і почав енергійно чистити свій піджак, на якому виразно виднілися білі плями.

— Це він чистить сліди молока. Вимазався, коли носив бідони, — співчутливо промовила Ганна.

Довгі руки Богдана миготіли в повітрі. Ось він розмахнувся надто широко, вдарився рукою об стіл. Щітка вилетіла і впала на підлогу. Богдан потер руку об піджак: мабуть, боляче. Потім нахилився, підняв щітку і завмер, помітивши щось на підлозі. То були пасма волосся старого Потаповича. Богдан здивовано оглянув їх, знизав плечима. Ганна притиснула долоню до рота, щоб не розсміятись. Нараз довга незграбна постать Богдана зникла з поля зору, мабуть, хлопець одійшов до вікна.

— Чого він хоче? — спитав Олд-Бой.

Та Богдан знову з’явився на екрані телевізора. Він тримав перед собою невеличке дзеркальце і уважно розглядав своє обличчя.

— Погляньте, яке в нього обличчя! — вигукнула Ганна. — Я бачу це навіть у телевізорі! Один бік темніший, а другий світліший.

Справді, обличчя Богдана було якесь неприродне, і навіть дуже неприродне. Один бік обличчя був темний, а другий значно світліший. Богдан то підносив дзеркальце ближче до себе, то, навпаки, відхиляв його. Він був сумний. Нарешті, поклав дзеркальце і підійшов ближче до генератора.

— Зараз він побачить мою записку!.. Ой, ні! — згукнув Олд-Бой, помітивши, що записка, яку він написав, валяється на підлозі. Мабуть, Андрій Антонович і Потапович загубили її в метушні навколо генератора.

Богдан уважно глянув на прилади. Незадоволено похитав головою і взявся за движок реостата, що регулював довжину хвилі.

— Е ні, май френд, друже мій, так нам не пощастить нічого побачити, — стурбовано мовив Олд-Бой, — ти ж бо хочеш змінити хвилю! Тобі потрібна довша, придатніша для твого опромінення! А тоді зміниться настройка, іншим має бути й приймальний канал телевізора.

Він схопився за ручку настройки каналів. І справді вчасно, бо зображення почало розпливатися, ніби затягувалося густим туманом. Кілька обертів ручки, додаткові рухи лівою рукою — і зображення стало кращим, хоча було вже не таке чітке. Щось змінилося, щось заважало.

— В чому річ? — спитав Сашко, вдивляючись у зображення.

— Та бач, Богдан не знає, що ми стежимо за ним, не підозрює, що генератор працює зараз для телебачення. Він змінює хвилю на довгу, щоб вона не обпекла його. Бач, який досвідчений! Ну, так, так…

Петро поглянув на переносний покажчик хвиль, вийнявши його з кишені. З цим покажчиком він не розлучався.

— Дивись, змінив хвилю на вісім міліметрів! Це порівняно спокійна частота, але мені довелося перестроїтись… і на цій хвилі передача зображень іде гірше. Чекай, що ж він робить? Адже й ця хвиля може його обпекти! А він уже опромінює себе.

Так, Богдан героїчно підставив під проміння світліший бік обличчя. Очевидно, це не було йому приємно, бо він кривився, морщився, але терпів.

— Ач, як хоче засмагнути! — насмішкувато озвався Сашко. — А ми все це бачимо… ну й цікаві речі з особистого життя декого з експериментаторів одкриває нам твій новий винахід, Петре!

Рудий Богдан озирнувся і наче прислухався. Він тримався рукою за лівий бік обличчя.

— Що таке? Невже й він діалектично обпалився? — напівсхвильовано, напівжартівливо мовила Ганна.

— Ні, щось не те. Наче шукає щось, — відповів Сашко, вдивляючись в екран.

— Думаю, йому щось завадило, — додав по паузі Петро.

Вони побачили нарешті, як Богдан раптом підбіг до телефонного апарата й схопив трубку.

— То дзвонив телефон, а він одразу не зрозумів цього, — пояснив Олд-Бой.

Богдан слухав, що йому казали по телефону, і обличчя його дедалі серйознішало. Кілька разів він кивнув головою, потім щось перепитав і знову кивнув. Дослухавши до кінця, кинув трубку на важіль апарата й побіг до столу, до генератора.

— Що це з ним діється? — зацікавлено проговорив Сашко.

Відповісти йому не встигли. Богдан схопився рукою за головний вимикач генератора. І відразу екран телевізора згас. Ганна здивовано глянула на Петра.

— Що сталося, Петре Микитовичу?

— Богдан кудись поспішає з лабораторії і вимкнув генератор, щоб він даремно не працював. Цілком правильно, він же не читав моєї записки. І не знає, що нам потрібна праця генератора для телевізії.

— Але що ж трапилося? Чому він припинив опромінювання і кудись побіг?

— Цього я не знаю так само, як і ви. Проте зараз довідаємось. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Петро.

Та тільки-но Ганна й Сашко вийшли, він підбіг до вікна. Хотів упевнитися, що… І таки побачив.

Ганна щось весело говорила Сашкові, кокетливо поглядаючи на нього, чарівно всміхалась. А цей віроломний товариш, з яким вони вже кілька років приятелювали, ніжно взяв її під руку, аж ніяк не чекаючи, поки з’явиться Петро. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й навіть… навіть заглядала в очі Сашкові! Це було нестерпно, жахливо!

Найгірші передчуття Олд-Боя справджувалися. Він повернувся до телевізора, неспроможний терпіти далі таку зраду. Голова йому паморочилася, думки плуталися… Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор і сказав, ні до кого не звертаючись: