Твори в п'яти томах. Том V

— …Одним з практичних застосувань надзвичайного міліметрового випромінювання з інфразвуком, про які ми щойно говорили, є його вплив на шкіру людини. Як стверджують експериментатори, нове проміння так активізує шкіру, що після опромінення лисина вкривається густим волоссям…

— Ти бач, тепер до Олд-Боя побіжать усі лисі нашого міста, — сказав Сашко сміючись. — Додаткове навантаження. Це ж яка реклама!

— А ось і відповідь на наші запитання щодо подальшої роботи, — враз посерйознішала Люка, прислухаючись.

— …Тепер під керівництвом академіка Антохіна провадитимуться нові дослідження в іншій галузі, вже не біологічній, а електротехнічній.

— Отже? — проговорив Сашко багатозначно.

— Отже, треба швидше кінчати нашу роботу в радгоспі, — відповіла в тон йому Люка. — Ой, Сашко, щось мене більше цікавить нове застосування генератора Олд-Боя, ніж мої кролі!.. Хоч я й не знаю звісно, чим саме я можу бути там корисною, — визнала вона зі смутком.

Сашко не відповів. Він думав про новини, які щойно почув. Керування на відстані, телемеханіка. І потім — подача енергії на відстань без дротів… Це, дійсно, захоплюючі речі! Невже Олд-Боєві пощастить усе це здійснити? “Під керівництвом академіка Антохіна…” Що ж, коли сам Іван Петрович узявся до цього.

— Ходімо, Люко, — сказав нарешті Сашко. — Нам таки справді треба якнайшвидше закінчити підрахунки. У місті тепер починається велика робота. Ходімо!

15. ПЕРШІ ТРИВОЖНІ СИГНАЛИ

Академік Іван Петрович Антохін, здавалося, втратив геть усю звичну поважність. Він тепер майже весь час був у лабораторії, біля генератора, запально сперечався з Олд-Боєм, Богданом і навіть з Сашком та Люкою, що, закінчивши копітку працю в радгоспі “Перемога”, повернулися до міста. Іван Петрович, захоплений новим винаходом, не терпів заперечень, коли висловлював свої думки, хоча вони й здавалися декому з присутніх фантастичними.

— Звичайна телемеханіка для нас — минулий етап. У принципі ми вже розв’язали цю проблему, — палко говорив він, постукуючи паличкою в такт своїм словам. — Друже мій, Петре Микитовичу, перед нами тепер інша велетенська перспектива! І навіть не одна, а ціла низка блискучих, неосяжних перспектив! От ми розв’язали проблему роздрібнювання граніту і взагалі твердого матеріалу. Що ж, проблема ця була хоч і побіжна, але досить цікава!

Справді, дослід, що його науковці зробили кілька днів тому за пропозицією академіка Антохіна, був неймовірно цікавий!

У броньовану камеру, яку поставили на подвір’ї перед лабораторією, поклали гранітну брилу. В камеру можна було зазирнути крізь маленькі круглі ілюмінатори, — маленькі, бо Іван Петрович висловив побоювання:

— Шматочки граніту — річ небезпечна. Що станеться після того, як ми спрямуємо промінь на брилу, — невідомо. — І він розпорядився поставити на всі ілюмінатори, крім одного, залізні заслінки.

Коли це було зроблено, академік Антохін наказав:

— Давай, Петре Микитовичу!

Олд-Бой обережно скерував промінь міліметрових хвиль з інфразвуком в ілюмінатор камери. Промінь був вузький і поки що слабий, на гранітну брилу він не впливав.

— Далі, Петре Микитовичу! — зосереджено мовив Антохін.

Петро поволі повертав рукоятку посилення напруги. Ще… ще!

Ось на поверхні гранітної брили виникла червона пляма, яка все більшала і помітно світлішала. Через деякий час вона стала майже біла… Нараз пролунав вибух, і гранітна брила розлетілася на шматочки.

— Досить, Петре Микитовичу! — гукнув академік Антохін.

Але Олд-Бой уже й сам різко повернув рукоятку генератора. Запала тиша. Чути було тільки, як шипить генератор і ритмічно поклацує компресор.

— Ну й сила! — вражено мовила Люка.

Не відповідаючи їй, Іван Петрович наказав:

— Вимкнуть усю установку! — і кинувся прожогом до броньованої камери.

Дослідники поспішили за ним. Вони допомогли академікові відчинити двері камери.

За дверима лежала купа гранітного щебеню. Богдан схопив лопату й розгріб її, щоб можна було ввійти до камери. Гострі, ще гарячі шматки граніту ламалися, варт було тільки доторкнутися до них рукою.

— Сила, кажете? — звернувся Іван Петрович до Люки. — Так, сила. Вона перетворила б цей камінь на порох, коли б не вимкнули генератор.

Саме про цей експеримент згадав Іван Петрович, але згадав тільки як про незначний дослід: він мріяв про інше, важливіше.

— Так, друзі мої, перспективи у нас грандіозні, — сказав він. — А найголовніша поки що — подача енергії на відстань без дротів. Це — величезне завдання науки й техніки, яке ще досі нікому не. щастило розв’язати. Чуєте, Богдане? Ви чого ж не слухаєте мене? Мовляв, розбалакався старий?

— Іване Петровичу, я дуже уважно слухаю, — промурмотів сконфужений Богдан, що й справді трохи замислився, поглядаючи на Люку. — Т-та який же ви старий, Іване Петровичу? В-ви молодший од нас усіх, слово честі, — спробував він пожартувати.

— Це тому, що ви думаєте, ніби я занадто захоплююсь? Е, я добре вас розумію! — не піддавався Антохін.

— Іване Петровичу, т-та що ви!..

— А от і не вірю! Не вірю — і все! Втім, я вам зараз поясню. Ви тільки уявіть собі, що від електростанції тягнуться дроти, по яких іде струм до споживачів. Скільки ми на це витрачаємо металу, дорогоцінної міді? Скільки коштує нам догляд, ремонт ліній? Усе це відійде в минуле, як тільки нам пощастить розв’язати нашу проблему!

Академік Антохін підняв руку й заговорив урочисто:

— А тепер уявіть собі електростанцію, над якою сягають угору високі щогли її антен. На тих антенах екрани, що скеровують потоки електроенергії, активної електроенергії, яку станція пересилає до споживачів — фабрик, заводів, радгоспів, колгоспів… ну, і до нас з вами, зрозуміло. Але — ніяких дротів, ніяких ліній звичайної передачі. У повітрі блискавично мчать потоки електроенергії, електричного струму високої напруги. Річки електрики линуть до приймачів, покірні нашому задумові, бо це ми їх надіслали в простір за допомогою наших міліметрових хвиль з інфразвуком. Ви ще не знаєте, як це зробити? У тому, друже мій, й притичина! Поки що ніхто цього не знає. Але я бачу вже, як ті річки електрики линуть до трансформаторів, змінюють напругу і течуть далі, живлять мотори, верстати, цілі заводи й фабрики. Хіба це не чудесна картина? Хіба не запалює така думка? По-новому побудовано господарство, немає втрат енергії, немає аварій. О друзі мої, це надзвичайна річ!

Він схвильовано потирав лоб рукою й поглядав на слухачів. Це була тепер його улюблена тема. Про неї він міг розповідати годинами, стежачи за роботою конструкторів, перевіряючи розрахунки й креслення.

У двері лабораторії постукали. Богдан неохоче підійшов до них, відчинив. Невисокий літній чоловік у капелюсі з гострими, аж пронизливими очима стояв на порозі. Богдан запитливо подивився на нього: цю людину він бачив уперше.

Чоловік вмить зняв капелюха, і на голові у нього блиснула широка рожева лисина. Незнайомець кашлянув у кулак і ввічливо сказав, метким поглядом охоплюючи всю лабораторію: