Твори в п'яти томах. Том V

— Погані стрільці, — прошепотів він задоволено. — Ну, я стрілятиму не так, будьте певні!

Вихід на дах будинку був тільки з дахового вікна, звідки вийшов він сам.

Розраховуючи кожен рух, він підтягнув кулемет до дахового вікна. Знову пролунали постріли. Кулі дзенькнули об щит кулемета.

Гаразд!

Гострим поглядом він помітив крізь щілину кількох гітлерівців, що досягли дахового вікна. З горища вибігали солдати.

Він націлився і натиснув на гашетку. Кулі прошили повітря. Солдати кинулися врозтіч, лишаючи вбитих і поранених.

Він задоволено підрахував:

— Чотири… шість… вісім… та два раніше… та ще три на сходах… — всього тринадцять. Уже добре. А ще ж не вечір!

Нараз щось гаряче вдарило його в ліве плече. І враз по тому ще кілька куль застукотіло по щиту кулемета.

Десь ховався фашистський снайпер, який вистрілив, коли людина на башті, захоплена успіхом, висунулась з-за щита.

— Ні, ця рана не страшна. Адже плече ліве…

Так, рана була легкою, хоча плече й пекло мов вогнем. Де ж снайпер?

Він висунув за щит пілотку, й одразу пролунали два постріли. Дві кулі одна за одною пробили пілотку. Жовтуваті виблиски з-за цегляного димаря вказали місце, де ховався фашист.

Тепер справа була в тому, хто кого перехитрує.

Він завмер, повільно повертаючи стволи кулемета у напрямі до димаря. Не стріляти, ні, аж доки не буде певності. Не сполохати фашиста!

Ще кілька куль ударилося об щит. Раптом він відчув, як гаряче полилося по його руках і боці. І тільки тепер ніби почув останні постріли. Розривні кулі! Фашист стріляв розривними кулями.

Його поранено осколком…

Клятий фашист може перешкодити виконати завдання. Його охопила нестримна лють. Ні, ціна його життя має, має бути висока!

Не відриваючи очей від щілини в щиті, він помітив, як з-за димаря висунувся ствол гвинтівки. Над ним з’явилася зеленувата каска фашиста. Ага, сюди, під каску, над самою гвинтівкою!

Коротка черга з кулемета, кулі вдарили об димар. І зразу по вкритому льодом даху покотилася гвинтівка, з-за димаря впав фашист у касці й німецькій шинелі. Готовий! Чотирнадцять!

Гаряча кров текла по боку. Одяг прилип до тіла. Перев’язати? Чим?

Враз з іншого боку по залізу щось застукотіло. Кулі. Його обстрілювали з сусіднього будинку.

Швидким рухом він перевів стволи кулемета ліворуч, туди, де спалахували виблиски пострілів. Довгою чергою вдарив по вікнах верхнього поверху.

— П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять… ах!

Він упав. Поранено в ногу. Мабуть, куля зачепила кістку, бо підвестися уже не міг. Погано…

Кулемет стояв біля нього, та, навіть сівши, він не дотягнеться до його рукоятки.

— Кляті! Але я ще живий!

Він перевірив гранати й пістолет, замінив обойму, допомагаючи собі лівою, пораненою рукою. Він міг рухатися лише плазом, поранена нога була, як колода.

Трошки відпочити, зібратися з силами!.. Він підвів голову. Над ним майорів червоний прапор. Здавалося, прапор плив по небу серед нерухомих білих хмар. Радянський прапор маяв над захопленим фашистами містом.

Його увагу привернув легкий шум праворуч. Щось шаруділо по бетонній стіні.

Над краєм башти показалися дві дерев’яні палиці. Гойднулись і спинилися, сперлися на край стіни. Драбина! Гітлерівці хочуть вилізти на дах по драбині.

Поклавши пістолет на поранену руку, він націлився. Ось над краєм башти з’явилася залізна каска. Рано ще, рано стріляти. Може, це все тільки ввижається йому?

Ні! Ось фашист змахнув гранатою.

Сухий постріл — і фашист зник.

— Вісімнадцять! І я ще живий!

Одразу три гранати перелетіли через край башти. Три вибухи один за одним струсонули башту.

Щось важко вдарило його по голові, вибило з рук пістолет. Але він знайшов ще у собі силу. Вийняв останню гранату.

Потім побачив, мов у тумані, фашистів. Вони обережно лізли на башту, тримаючи напоготові пістолети й гранати.

На якусь мить він знов розплющив очі. Червоний прапор могутнім широким крилом маяв над ним. Золоті серп і молот переливалися вогнем на червоному тлі. Прапор, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Фашисти були вже на башті. Вони шукали його. І тоді останнім зусиллям він жбурнув у них останню гранату. Це було все, що він зміг зробити.

Вибуху він уже не почув. І нічого не побачив. Але він виконав бойове завдання. Фашисти дорого заплатили за його життя!

ГОЛОС У ТЕМРЯВІ

Чотири гітлерівських автоматники в білих маскувальних халатах увійшли в село з південного боку й не вагаючись попрямували вздовж вулиці, до майдану, де в сутінках ледве видно було руїни церкви та будинку сільради. Автоматники йшли, нікого не питаючи дорогу; та й питати не було в кого на безлюдній вулиці.

Попереду йшов високий солдат, низько насунувши капюшон. В руках він тримав напоготові автомат. Мабуть, він знав дорогу краще за інших, що мовчки посувалися слідом за ним. Гітлерівці щулилися від холоду. Проминувши кілька провулків, вони опинилися біля хати, у вікні якої блимав жовтий вогник каганця. Високий солдат кілька разів грубо вдарив чоботом у хвіртку.

— Хто там? — пролунав із двору чоловічий голос. — Староста треба, — коротко відповів високий.

На подвір’ї заметушилися. Відчинилася хвіртка. З-за неї визирнув маленький чолов’яга в ушанці, зі скуйовдженою борідкою. Побачивши гітлерівців із автоматами напоготові, він злякано забелькотів:

— Я староста, я, панове германці. Чого зволите?

Високий презирливо штовхнув його автоматом у груди:

— Місце спати… кушати… добре кушати… ферштеє?.. Староста заметушився ще більше:

— Зараз буде спольнено, пане старшой. У нас для панів германців спеціально попівський будинок пристосовано, дуже добрий. І харч упольнє підходящий, сальце, хлібушко білий, молочко.

— Млєко, — сказав фашист, ледве ворушачи замерзлими губами.

— Млєко, млєко, — зрадів староста. — І тепло буде, витопимо як слід. Пожалтє, панове, я покажу куди!

Він підтюпцем побіг по стежці, протоптаній у снігу. Високий, обернувшись до супутників, підморгнув їм:

— Форвертс! — наказав він.

Через півгодини автоматники, скинувши маскувальні халати та шинелі, сиділи за столом і їли. У пічці палали дрова, закутана у велику хустку жінка принесла соломи, готуючи на підлозі постіль. А метушливий староста все ще ніяк не міг заспокоїтися. Він підходив до солдатів і запитував улесливо, весь час кланяючись: