Твори
Шрифт:
— Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, жен-щини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станції в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
— Ну й радійте. Ви ж самі кажете — не можна без цього.
Гофман уперто одрубав:
– — Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Ще говорив.
Тоді Марія спитала:
— Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність?
— Ви так думаєте?
— Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна й сказав:
— Тоді виходьте з партії.
— А чому вам не вийти?
Марія підвелась.
Гофман сказав спокійно:
— Тому, що нам все ясно.
— Гм... логіка!
...А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками. ^
Марія усміхнулась:
— Коли погойй носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
— Почекайте, товаришко.
Ще усміхнулась:
— Ну, що ви... то я так... жартую....
З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті; мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумні — радянські.
Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала в руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станції в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
— Ви б мовчали краще.
Знизав плечима Зиммель:
— Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання
про норми комуністичної етики."
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;
2). норми полової моралі й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже «односительне».
Нарешті вій сказав:
— Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш — не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.
Марія:
— Відци?
— Що ж відци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонів:
— Е... ви заїхали дуже далеко. Так можна й того... з партії.
І раптом закричав на Зиммелля:
— Геть відци... мальчишка!..
Зиммель зблід і відступив на два кроки.
— Чого це ви... Бог з вами! Хіба це моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібраннї.
Гофман одразу ж одійшов:
— Ну, от... відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.
І сів на ліжко.
Марія усміхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
— Робоча опозиція.
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятості й певності в казковість майбутніх годин.
У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:
— Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
— Рабами не будемо!
Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики
середньовіччя, що під стягом вічності пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
— От куди б нашому Вадимові В бір„
Марія раптом згадала й сказала з сумом:
— Це ж жорстоко.».,
— Ви про Вадима?
— Ну да... Вічний ідіотський трафарет: шешепіо тогі 10 „
За вікном знову посувався синій листопад.
Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий.
Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.
Іноді з моря пролітала самотня хмараі, сполохано озираючись, бігла й* зникала за обрієм.
III
Марія пішла в свою роту.
Три взводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.
Підійшла до лампи:
— Що пишете?
Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадо-волено:
— Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква — «чи». Виходить буква «ги», бо схожа... Хочу оце письмо додому.