У дзеркалі, у загадці

— Ти кажеш «ми» і «нас». То вас багато?

Хлопчик кивнув:

— Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!

Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.

— У світі живе п’ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п’ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?

— Звичайно. Ви приходите і відходите.

— Що ти сказав?

— Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.

У Сесілії розпашілися щоки:

— Ти також приходиш і відходиш, правда?

Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:

— Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?

— Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?

Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.

— Ось ми й зрушили з місця, — мовив він.

— Як же?

— Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.

Сесілія вдихнула і важко видихнула:

— А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.

— «Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?» — повторив Аріель.

— Саме так!

Він усе баламкав і баламкав ногами.

— Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з’явилися новітні сильні ліки.

— Ти теж тоді був тут?

Він кивнув:

— Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.

— Наче двоє покинутих пташенят, — прошепотіла Сесілія.

Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.

— Але ж усе минулося. Він цілком одужав.

— Так, він цілком одужав.

Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.

Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.

— Я пам’ятаю усіх пастирів на луці, — сказав він.

Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.

— «Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка», — процитувала вона. — Ти це мав на увазі?

— Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.

— Не вірю.

Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.

— Бідачка, — мовив він.

— Тому що я хвора?

Аріель похитав головою:

— Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.

— Пхе!

— Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?

Сесілія презирливо скривилася.

— Я лише запитав, — запевнив Аріель. — Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно — бути з плоті і з крові.

Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:

— Хіба ж не гидко бути недовірливим?

— А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.

Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:

— Ангели не брешуть, Сесіліє!

Тепер уже Сесілії забракло повітря:

— Ти справді ангел?

Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.

Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:

— Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.

Аріель зневажливо відмахнувся рукою:

— Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти — це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.

Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.

— Ангел у моєму домі, — пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.

— Самі себе ми називаємо Божими дітьми, — заявив Аріель.

Сесілія глипнула на нього:

— Принаймні тебе це стосується…

— Що ти цим хочеш сказати?

Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.

— Ти ж тільки янголятко, — мовила вона.

Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.

— Що тут такого смішного? — запитала дівчинка.

— «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?

Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.

— Ти ж не дорослий ангел, — пояснила вона. — Тому — янголятко.

Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.

— Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати «дорослими».

— Я зараз зомлію! — вигукнула Сесілія.

— Буде шкода, ми так гарно розговорилися.

— Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, — наполягала дівчинка.

Аріель стенув плечима:

— Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.

— То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?

Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.

— Отже, не існує ані одного дорослого ангела? — допитувалася Сесілія. — Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.