У дзеркалі, у загадці

— Мама може тебе побачити?

— Не думаю.

Тієї ж миті ввійшла мама.

— Сесіліє?

— Гм…

— У тебе світиться?..

— Ти ж бачиш.

— Я хотіла тільки довідатися, як ти себе почуваєш.

— Уже ранок?

— Третя.

— Щойно дзвонив будильник.

— Я поставила його на третю годину.

— А навіщо?

— Бо дуже люблю тебе. Мені стало шкода, що цілу ніч, до того ж різдвяну, я не буду тебе бачити.

— Не турбуйся, йди спати, мамо.

— А ти заснеш?

— Часом я сплю, а деколи лежу і думаю. Мені тяжко провести межу.

— Може, щось хочеш?

— У мене є вода…

— А може, тобі треба в туалет?

Дівчинка заперечно похитала головою:

— Ви так гарно співали. Я заснула, коли бабуся грала на піаніно.

— Може, трохи провітрити кімнату?

— Хіба трохи.

Мама рушила до вікна. Сесілія боялася, що вона помітить Аріеля на підвіконні, але доки мама йшла, ангел розчинився у повітрі.

— Поглянь, які морозяні троянди на шибках, — сказала мама. — Просто диво, як це вдається, — малюються самі собою.

Мама відчинила вікно.

— Більше, ніж диво, мамо. Усе це я зуміла набагато краще збагнути, відколи хворію. Здається, ніби цілий світ набув чіткіших обрисів.

— Так часто буває. Досить підхопити важкий грип, і тоді навіть спів птахів за вікном звучить зовсім інакше.

— Я розповідала, як поштар помахав мені рукою?

— Так, так… Розповідала. А тепер я зачиню вікно.

Мама знову підійшла до ліжка і обняла Сесілію:

— Спи гарно. Я поставлю будильник на сьому.

— Нема потреби. Це ж Різдво.

— Саме тому. Але Сесіліє…

— Так, мамо?

— Давай перенесемо твоє ліжко до нашої спальні. Це було би, можливо, краще для тебе, а для нас із татом трохи простіше.

— Хіба ви не можете приходити сюди?

— Звичайно, можемо. Тобі достатньо дзвонити у дзвоник. Навіть серед ночі.

— Добре, мамо. А знаєш що?..

— Що, доню?

— Якби я була Богом, то створила би для кожної дитини щонайменше трьох батьків.

— Чому ти так кажеш?

— Ви б тоді не так утомлювалися. Мали би з татом змогу побути трохи наодинці, тоді як третя мама або тато піклувались би про Лассе та про мене.

— Тобі не слід так говорити.

— Чому ж ні? Я знаю, що світового устрою не змінити. Просто часом мені здається, що Бог — великий безумець. До того ж зовсім не всемогутній.

— Ти, напевно, трішки сердита через те, що хворієш.

— Трішки?

— А може, й дуже сердита. Ну, спи тепер. Гнів тут не допоможе, Сесіліє.

— Гнів тут не допоможе, Сесіліє. Ти говорила це уже сотні разів.

— Але я сподіваюся і молюся, аби ти знову одужала. Усі ми сподіваємося й молимося.

— Звичайно, я одужаю. Це наймудріше, що ти сказала за уже довгий час.

— Завтра прийде Христина і зробить тобі укол.

— Так ти її й побачиш!

— Чому ти так кажеш?

— Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.

— Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?

— Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?

— Звичайно.

— Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.

— Можу собі уявити.

— Не ображайся… І дякую за подарунки.

— Вимкнути світло?

— Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.

4

Коли мама повернулася до своєї спальні, Сесілія витягнула з-під ліжка ручку та записник і написала:

Кожнісінької секунди кілька свіженьких немовлят струшується з рукава природи. Фокус-покус! Але щосекунди багато людей також: зникає. Довгий-довгий ряд, і Сесілія вийде з того ряду… Не ми приходимо у світ, а світ приходить до нас. Народитися — це одержати у дарунок цілий світ.

Якось Бог сплеснув розпачливо руками і сказав: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено, я ж не всемогутній».

Сесілія поклала своє письмове причандалля на місце і задрімала.

Вона не знала, скільки минуло часу. Коли розплющила очі, світло з великої сосни в саду заливало кімнату. Крижані троянди на віконному склі здавалися золотими.

— Аріелю, — прошепотіла вона.

— Я тут.

— Але я тебе не бачу.

— Тут…

Щойно тепер вона помітила його. Він собі зручно влігся на верхній книжковій полиці, там, де не було книжок.

— Як тобі вдалося туди видряпатися?

— Для ангела це зовсім не проблема. Добре спалося?

Уже наступної миті він стояв на підлозі. Сесілія не помітила, як він зістрибнув, і не почула гупання ніг від приземлення. Просто Аріель ураз опинився на підлозі і тепер розглядав нові лижі.

— Чудові лижі, — мовив він. — І саночки також!

Аріель обернувся до дівчинки, і вона знову побачила, який він гарний. Очі були ще кращі, ніж їй здалися спершу, зеленкуваті й загадкові. Сесілії вони нагадували якийсь коштовний камінець, зображення якого вона бачила у великій енциклопедії коштовного каміння. Чи не зоряним сапфіром він називався?

— Звідки ти знав, що має прийти мама? — запитала вона.

— «Що має прийти мама», — повторив Аріель. — «Звідки ти знав, що має прийти мама?»

— Перестань!

— Я тільки смакую слова.

— Смакуєш слова?

Він кивнув:

— Це єдине, що може смакувати ангел.

— І які вони на смак?

— Трохи дивні.

— Чому?

— Тобі не видається дивним, що колись ти лежала й плюскотілася в маминому животі?

Сесілія зітхнула.

— Звідки ти знав, що мама прийде? — повторила знову.

— Вона поставила годинник на третю.

— Хіба ти бачиш крізь стіни?

Аріель підступив на крок ближче:

— Перестань плести дурниці. Ваші «стіни» не є стінами для нас.

Від здивування вона аж піднесла руку до рота:

— У тебе рентгенівський зір. Може, й тіло моє бачиш наскрізь?

— Може, й так, але треба налаштуватися. Зате я не розумію, як спожита вами їжа замішується у шлунку і потім стає плоттю та кров’ю.

Сесілію пересмикнуло:

— Поговоримо про щось інше.