У країні ягуарів

Скрізь звисають ліани, виткі рослини, часто зустрічаються орхідеї. Ось у цього виду орхідеї, мабуть, немає квітів, лише листя. Повітряне коріння густо обплітає гілки і листя. Наді мною бринять оси, різні комахи. Я можу лише пошкодувати, що не взяв із собою сачка.

Кроків за шість переді мною в опалому листі копошиться біло-чорний, з дрібними візерунками і цяточками на шкурі тежу — збирає жуків. Шкура цієї ящірки коштує досить дорого. Постріл. Куля пройшла крізь голову тежу. Я кладу плазуна на трухляву колоду, щоб по дорозі назад забрати. М'ясо його використаю для наживки, хоч не знаю, чи годиться воно.

Перезарядивши рушницю, прямую далі.

Пройшов ще кроків сто. Навколо тиша. Ніде ніщо не шелесне. Ліс стає густіший. Сюди вже не пробивається надвечірнє сонце. Я кілька разів бував тут і знаю, що трохи нижче росте величезне дерево кастанья, під яким лежить багато горіхів завбільшки з дитячу голову. Може, там натраплю на якогось звіра? Ці горіхи люблять зайці і пекарі.

Ліани, повитиці, стовбури колючих пальм — усе змушує бути обережним. На власному гіркому досвіді я переконався, якого лиха вони можуть завдати. Пролажу під зваленими трухлявими стовбурами дерев або ж обходжу їх. Нарешті, опиняюсь біля величезного горіха. Крона його така густа, що під деревом аж темно. Серед горіхів копошаться кілька чорних звірів. Це пекарі — дикі кабани. Кожен з них важить з півцентнера. Вони досить ситі. М'ясо їх смачне.

Пекарі ще не побачили мене. Вони ласують горіхами. Один з них нишпорить в опалому листі трохи осторонь від інших.

Постріл. З дула виривається синюватий димок. Куля влучила кабанові прямо у вухо. Табун пекарі вмить зникає. Проте на опалому листі один таки залишається. Він навіть не збагнув, звідки прийшла смерть.

Підходжу до вбитого пекарі, перезаряджаю рушницю і тільки тоді ставлю її до стовбура горіхового дерева. Беру на плече м'якого, ще теплого кабана. Він досить важкий. Тепер у мене на вечерю буде чудова свіжина. Взявши рушницю за дуло, повертаюсь до стоянки, прихопивши по дорозі вбиту ящірку. Вона вже задубла. На місці, де її пробила куля, копошаться мурашки. Ідучи гущавиною, не бачу нічого на відстані десяти кроків. Усе перед очима закриває суцільна зелень. Важко навіть повірити, що поблизу стоянка мисливця. За зеленою завісою, наче за залізною стіною, нічого не видно.

Незабаром вибрався з лісу на галявину і скинув з плеча важку ношу.

Надвечірнє сонце забарвило все навколо у червоний колір.

Я весь мокрий від поту. До тіла поприлипало лісове сміття. Дивлюсь на плече, чи не поналазило кліщів з шкури дикого кабана. Ні, вони ще не збагнули, що їхній хазяїн здох. Але незабаром відчують це і повилазять, бо навіть кліщі не люблять жити в мертвій шкурі.

Смеркає. Різке голубувате світло карбідного ліхтаря розливається під навісом і освітлює розіп'яті на ящиках шкури пекарі та ящірки. Поповнюється моя колекція. На світло карбідного ліхтаря летять різні комахи, великі нічні метелики. А що як влаштувати нічне полювання на комах? Для цього розвішую на гілках простирало, щоб два кінці його звисали аж до землі, а перед ним ставлю ліхтар. Комахи, метелики летять на світло, вдаряються об простирало і падають на землю. Мені лишається тільки підбирати їх. Це зручний спосіб.

Десь о другій годині ночі закінчую полювання. Поклавши на ящик ліхтар, вибираю найцінніших комах. Сьогодні наловив їх чимало. Банки і коробки майже повні.

На плоскогір’ї

Що привело мене сюди, змусило вилізти на вершину гори, яка мов володар височить над джунглями? Сам не збагну.

Може, я зійшов сюди, щоб окинути зором безмежні джунглі, оповиті туманом?

Чи, може, щоб подихати свіжим повітрям?

В усякому разі, мрія моя здійснилась. В розірваній майці, коротких штанях, шкіряних гамашах, черевиках і в бразільському солдатському капелюсі стою на вершині.

Праворуч схил дуже стрімкий. Він стає пологішим аж там — ген-ген унизу.

Гірський хребет заріс лісом, лише подекуди із зелені видніються голі скелі.

Гора біля вершини руйнується від часу. Але руйнування відбувається дуже повільно — за сотні тисяч років, може, на один метр. Час не квапиться, йому нікуди поспішати.

Внизу, під склепінням густих джунглів, вирує життя мільйонів живих істот, що борються за своє існування. А тут, на горі, в природі панує цілковитий спокій. Яскраво світить сонце, і плавно літають різнобарвні метелики. Надзвичайно багатий світ комах відкрив я тут під трухлявими стовбурами. Не можу намилуватися красою і розмаїтістю барв жучків і метеликів. Здавалося б. я повинен уже збайдужіти до них. Навпаки. Цей світ з новою силою полонить мене. Джунглі щоразу роблять мені радісні сюрпризи.

Дивлюся на природу і проймаюся думкою, що я тут не самотній. Уночі на світло ліхтаря летять комахи. Найменший звук примушує мене щоразу насторожуватись, чекати зустрічі з невідомою істотою. Навколишня чарівна краса полонить мій мозок, серце і душу. Відчуваю невимовну насолоду, милуючись з вершини гори природою. Я закоханий в сонячне проміння, в палаюче вогнище серед темряви так само, як і в блискавку або грім серед ночі. Мені двадцять чотири роки і, може, цим пояснюється моє захоплення красою природи.

З вершини спускаюся на вулканічне плато. Повалені стовбури дерев, трухляві колоди, вивернуті з корінням велетенські дерева лежать на терасі, що утворилася під час останнього виверження вулкана. Звідси ще важче знайти серед зеленого килима місце, де протікає струмок. Повітря тут зовсім не таке, як у низинних місцях. Дихати значно легше.

Сонце вже було високо, коли я закінчив оглядати плато. Внаслідок старанної праці до банок попало стільки рідкісних комах, що я навіть і мріяти не міг. Красиві жуки, дюжина різних павуків і скорпіонів з довжелезними щупальцями, польовий кліщ з зеленою спинкою і червоним черевцем та ще багато інших комах. На все це я згаяв не більше трьох годин.

Сівши на краю скелястого плато, сортую по коробках сьогоднішні трофеї, вартість яких дорівнює вартості шести ягуарових або видрячих шкур.

Сонце і тут пече, але не так безжально, як унизу. Якби це плато було ближче до струмка, я неодмінно перебрався б сюди. Тут навіть комарів немає. Але план мій нездійсненний: дуже далеко від води.

З рушницею в руці і рюкзаком за плечима спускаюся по скелі вниз. Незабаром входжу в хащі. В районі Купарі я ніколи не бачив такого своєрідного рельєфу, як тут, ніколи не дихав таким свіжим повітрям. Навіть забуваю про важкі умови життя в джунглях і про свою самотність…

Тріщить під ногами сухе гілля, котиться вниз каміння. З того боку горн легше було підніматися. Певно, легше було б і спускатися. Правда, видряпуючись на гору, я теж обливався потом, піднімався кілька годин. На кожному кроці можна зірватись у прірву. Тому спускаюся дуже обережно. Нарешті, досягаю підніжжя гори. Внизу схил не такий стрімкий, зате ліс густіший. Ліани перегороджують дорогу, з кожною хвилиною йти важче. Повітря стає задушливе. Я вже весь мокрий від поту. Майка, взявшись плямами, прилипла до тіла, короткі штани в поясі теж мокрі, шкіряні гамаші поприлипали до ніг, а в черевиках грудки землі змішалися з потом, панчохи зібгалися і муляють.