У країні ягуарів

Кроків за десять від навісу протікає струмок. Могутня зелена стіна, що височить на протилежному березі, вітає мене як давнього знайомого. Мої друзі в джунглях — зорі на нічному небі, сонце, навіть хмари і тропічна злива. А найвірніший друг — рушниця.

Сьогодні з самого обіду ходжу по хащах. Раптом натрапляю на гадюку. Аж зрадів. Це ж парелхейра! Блискавично притискаю її прикладом до опалого листя нижче довгастої голівки. Роблю це обережно, щоб не передавити шиї. Півтораметровий змієїд, що живиться здебільшого кораловими зміями, шалено звивається навколо приклада, б'є по землі хвостом, а довгий тонкий язик блискавично рухається. Присівши навпочіпки, хапаю лівою рукою змію за шию якомога ближче до голівки. Гад обвиває мою ногу і відчайдушно б'є хвостом. Але це мене вже не турбує. Я знімаю з голівки приклад і встаю.

Змія з світлим черевом, наче стрічка, звивається в руці. Гадюка сичить, висовуючи язик.

Парелхейра зустрічається досить рідко. Вона вилазить на вертикальні предмети, наприклад на стіни, дерева. Це такий цінний екземпляр, що я, боячись пошкодити, навіть не прив'язую гада до палиці.

Стискаючи пальцями зміїну шию, поквапливо пробираюсь крізь хащі до стоянки. За рік мені пощастило піймати лише дві парелхейри.

Тонка змія обвила моє зап'ястя. Я й сам допомагаю їй обвивати свою руку, бо так легше нести плазуна. Міцно стискаю шию змії, але так, щоб не задушити плазуна. Через якийсь час мої пальці мліють, хочеться випростати їх, біля зап'ястя руку зводять корчі. Тепер уже нерадий змії…

Ні, так не донесу її до стоянки. Поставивши рушницю до стовбура дерева, дістаю з рюкзака тонку мотузку, роблю подвійну петлю, натягую її через довгасту, голівку на тонку шию, потім прив'язую змію до ліани і тільки тепер розтискаю пальці. Яке приємне відчуття! Тіло змії повільно знімаю з руки. В ту ж мить вона обвиває товсту ліану. Язичок рухається погрозливо. Я обрубую ліану ножем зверху і знизу, аж із неї бризкає сік.

Мій обшарпаний одяг весь забруднений. Сорочка і штани всі в коричневих, жовтих, фіолетових, червоних, сірих плямах. Біла сорочка через тиждень міняє свій колір, наче їй не тиждень, а кілька років. Шкіра і волосся обліплені лісовим сміттям, і я щовечора змушений довго відчищати бруд.

Мабуть, на сотні кілометрів у цих нетрях я найнебезпечніша жива істота, бо знищую майже все, що потрапляє мені на очі. Навіть хижі звірі винищують тут лише стільки, скільки потрібно, щоб підтримати своє існування. А я — значно більше. Роблю я це з переконання, що служу науці.

Яка сила жене людину сюди, щоб кожну хвилину ризикувати життям, жити в надзвичайно важких умовах? Гадаю, цією силою є покликання. Воно веде людину все далі й далі, тільки вперед, навіть тоді, коли людина усвідомлює, що за найменшу помилку мусить платити своїм життям. Адже джунглі ніколи не пробачають і не щадять.

В мене, певно, знову почався приступ малярії. Коли повернусь на стоянку, навіть не мірятиму температури. Знаю й так, що вона дуже висока. Проковтну дві таблетки хініну і зап'ю щіпкою питтєвої соди. Потім вже можна буде лягти в гамак і стогнати всю ніч. Мене мучить спрага, але річкова вода так набридла, що не хочеться її пити.

Взагалі немає бажання ні їсти, ні пити.

Ліана з гадюкою і рушницею чомусь стали дуже важкі. Невже я так ослаб? Навіть повірити важко. Вперед, тільки вперед, додому, до маленької хижки, оточеної з усіх боків височенними зеленими стінами джунглів.

Приступ малярії знесилює мене, і я все частіше ловлю себе на думці закинути ліану з гадюкою в гущавину… Але здоровий глузд перемагає, стримує мене від цього.

В рюкзаку торохтять банки і коробки. Комахи, розсипавшись, змішалися з кристаликами марганцівки. Та мені байдуже. Мерщій до стоянки, під пальмовий навіс, у гамак.

Зелене гілля і сірі ліани перегороджують мені шлях, наче непрохідна стіна. Попереду далі як за шість кроків нічого не видно. Але інстинкт веде мене у правильному напрямку.

Нарешті, навіс. Я дома.

Зібравши останні сили, відрізую мотузку на шиї парелхейри і пускаю її в невеличку порожню клітку.

Пропасниця валить з ніг. Температура росте. Мене нудить. Перед очима все мерехтить. Про їжу й воду навіть думати гидко. З'їв би апельсин, мандарин або лимон, та їх немає. Бананове повидло ще є, але хай його краще їдять мурашки.

Хитаючись, підходжу до вогнища і підкидаю дров.

Під навісом висить згорнутий гамак. Я натягаю його, прикріплюю другий кінець до стовпа і накриваю сіткою. Потім приношу із струмка банку води і ставлю її під гамак, поруч з рушницею і теркадо. Навіть не вмиваюся. Лягаю в гамак одягнений. А чи закрита клітка з парелхейрою? Довелося злізти і пересвідчитися, що дверцята клітки зачинені.

Парелхейра дуже неспокійна, вона повзає з кутка в куток. У цьому немає нічого дивного. Гадюка поводиться, як і всі змії, що попали в полон.

Знову вертаюся під навіс і лягаю в гамак. Коли б я глянув у дзеркало, то побачив би змарніле, заросле бородою, змучене обличчя і запалі очі з пожовклими білками.

Хінін. Як я забув про нього? Знову вилажу з гамака, дістаю з аптечки коробку з хініном. Тремтячими руками беру банку і запиваю дві таблетки ковтком води.

Нарешті, простягаюся в зручному гамаку і поринаю в тривожний сон. Мені привиджуються страшні картини, якісь химерні примари танцюють навколо мене. Навіть не можу збагнути, що це: сон чи дійсність?

Розплющую очі. Надворі вже зовсім стемніло. В голові шумить, гуде, але мозок ніби прояснився. Температура спала. Я знову підходжу до аптечки і ковтаю таблетку кофеїну та ще дві таблетки хініну. До ранку, мабуть, буде краще. Запалюю карбідний ліхтар, хай освітлює моє житло і зелені стіни джунглів, що обступили галявину.

Джунглі живуть своїм німим життям.

Не можу більше лежати — це, мабуть, кофеїн діє.

Вилажу з гамака. Серце сильно б'ється, пульс прискорений. Температуру не міряю. Навіщо? Якщо хінін приборкає пульс — добре, а ні, то проковтну ще дві таблетки.

На сході небо сіріє. Над чорним лісом з'являється світліша смуга. Згодом сіризна переходить в золоте сяйво. Сходить сонце.

Стає холодно. Можливо, мене трусить? Мабуть. Знову залажу під сітку і вкриваюсь простиралом.

Це не перший приступ малярії, та, напевно, і не останній. Я аж засміявся, наскільки це можливо для змученої, хворої людини. Не хочу, щоб це був останній приступ, бо мій труп став би власністю природи. А це мені зовсім не подобається. На щастя, для нас, європейців, малярія не буває смертельною, як для бідолашних тубільців, котрих вона мучить від самого народження. Один з приступів кінчається для них смертю.

Позіхаю. Це вже благотворний вплив хініну. Вранці, якщо все буде гаразд, температура спаде до норми.

Та після обіду пропасниця знову звалила мене з ніг.

Два дні боровся хінін з гарячкою і, зрештою, переміг. В мене вже нормальна температура.

Лісові будні

Швидко минають дні. Щодня ходжу вздовж берега струмка, іноді забираюсь у хащі, в порослі густою рослинністю яри. Бувають щедрі дні, а бувають і такі, коли мої колекції зовсім не поповнюються. Джунглі огортають мене вічною напівтемрявою, наче павук свою жертву павутинням. Я не можу і не хочу звільнятися від чарів «зеленого пекла», хоч вони завдають іноді чимало страждань. Бувають такі важкі хвилини, коли мені не хочеться йти в джунглі. Але я все-таки перемагаю це почуття.