Убити пересмішника...

— Висіли на...

— І ще...— вів далі Джем рівним, байдужим голосом.— Покажу, коли прийдемо додому. Їх хтось зашив. І видно, що зашивала не жіноча рука. Так приблизно, як зашив би я. Нерівно. Так, ніби...

— ...ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.

Джем здригнувся.

— Ніби хтось прочитав мої думки... знав, що я робитиму. Але той, хто мене не знає, не може заздалегідь сказати, що я робитиму, правда ж, Всевидько?

В голосі його чулися нотки благання. Я заспокоїла Джема.

— Тільки той, хто живе з тобою разом, може заздалегідь сказати, що ти збираєшся робити, та й то не завжди, як це буває зі мною.

Ми йшли недалеко від нашого дерева і раптом помітили в дуплі сірий клубок шпагату.

— Не чіпай, Джем. Це чиясь схованка.

— Не схоже, Всевидько.

— Ні, схоже. Хтось такий, як Уолтер Канінгем, приходить сюди під час великої перерви і ховав різні речі, а ми забираємо їх. Знаєш, не чіпаймо зараз, підождімо день-два. Якщо ніхто не візьме — заберемо ми, гаразд?

— Гаразд, може, твоя правда,— погодився Джем.— Можливо, це якийсь малюк ховає свої речі від старших. Ти звернула увагу, що на канікули ми тут нічого не знаходили?

— Так,— відповіла я,— але влітку ми й не буваємо тут.

Пішли ми додому. На другий день уранці шпагат лежав на місці. На третій день Джем поклав його в кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили в дуплі.

В другому класі було сумно і нудно, але Джем запевняв мене, що з кожним роком буде краще; так колись і він починав — тільки десь у шостому класі почуєш більш-менш серйозні речі. Шостий клас сподобався Джемові з самого початку; він захопився короткою історією Єгипту та, бувало, немало дивував мене, зображаючи єгиптян: випрямиться, мов жердина, і йде — одну руку витягне вперед, другу — закладе за спину, ступні ставить одну за одною. Твердив, що саме так ходили єгиптяни. Незрозуміло тоді, зауважила я, як вони могли щось робити; і Джем пояснив, що вони зробили набагато більше, ніж американці: винайшли туалетний папір і вічне бальзамування. Що б з нами сталося, якби не вони? Аттікус казав мені: відкинь прикметники, і залишаться факти.

В Південній Алабамі не дуже чітко визначені пори року: літо повільно переходить в осінь, зими інколи зовсім не буває, і на зміну осені приходить весна, а за нею знову йде літо. То була довга і тепла осінь, майже не доводилося надівати куртку. Одного теплого жовтневого дня ми з Джемом підтюпцем бігли добре знайомою дорогою і знову зупинилися перед дуплом. Цього разу там щось біліло.

З дозволу Джема я витягла з дупла дві фігурки, вирізані з бруска мила: одна зображала хлопчика, на другій було щось схоже на платтячко.

І, навіть не подумавши, що на світі немає ніякого чаклунства, я заверещала й кинула фігурки на землю.

Джем підхопив їх.

— Що з тобою?— вигукнув він і почав витирати фігурки від червонуватого пилу.— Дивись, які гарні. Я ніколи таких не бачив.

Джем подав їх мені. Це були дві чудові ляльки — двоє дітей. Хлопчик — у коротеньких штанях, чуприна спадала до самісіньких брів. Я глянула на Джема. Пасмо каштанового волосся спадало від проділу вниз. Раніше я цього не помічала. Джем перевів погляд з ляльки-дівчинки на мене. У ляльки була гривка. У мене теж.

— Це ми з тобою,— сказав Джем.

— Як ти думаєш, хто їх зробив?

— А хто серед наших знайомих уміє вирізувати?

— Містер Ейвері.

— До чого тут містер Ейвері? Я питаю, хто може вирізувати фігурки?

Містер Ейвері стругав по цурпалку на тиждень. З одного цурпалка робив одну зубочистку, яку потім жував.

— Є ще дружок міс Стефані Крофорд,— сказала я.

— Той справді вміє непогано вирізувати, але ж він живе за містом. Йому ніколи до нас придивлятись.

— А може, він сидить на веранді і дивиться не на міс Стефані, а на нас. Я б на його місці саме так і робила.

Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: «Нічого, Всевидько». Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.

Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки — і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір'я Редлі отруєне.

Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.

Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.

— Джем, як ти думаєш, це біле золото?

— Не знаю. Покажу Аттікусу.

Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би — разом з ланцюжком і ножиком — десять доларів.

— Ти помінявся з кимось у школі? — запитав він.

— О, ні! — Джем витяг з кишені годинник дідуся — Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.

— Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.

Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п'ять хвилин і дивитися, котра година.

Джем вправно розібрав і склав годинник — правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,— але він, як і раніше, не йшов.

— О,— тяжко зітхнув Джем,— певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько...

— Що?

— Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?

— Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати... Чому не написати?

Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.

— Не розумію, просто не розумію... не знаю, Всевидько...— Він кинув погляд на двері вітальні.— Може, все-таки сказати Аттікусу... Хоча ні, краще не треба.

— Давай я скажу.

— Ні, не треба. Всевидько, слухай...

— Що?

Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене — і знову передумає. Так і цього разу.

— Та я так, нічого...

— Давай писати листа.— Я підсунула йому папір і олівець.

— Гаразд. «Дорогий містер...»

— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б'юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.

— Е-е... міс Моді не жує гумки.— Джем засміявся.— Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: «Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити». Непогано сказано, правда? — кинув байдуже Джем.