Убити пересмішника...

— Знаєш що? Давай походимо по снігу на подвір'ї міс Моді.

Джем побіг стрибаючи, а я за ним, намагаючись ступати слід у слід. На тротуарі, навпроти подвір'я міс Моді, ми зустріли містера Ейвері. У нього було рожеве обличчя, з-під паска звисав великий живіт.

— Бачите, що ви наробили?— звернувся він до нас.— У Мейкомбі вже й не пам'ятають, коли останній раз ішов сніг. Погода міняється, а все через неслухняних дітей, таких, як ви.

Цікаво, подумала я, чи знає містер Ейвері, з яким нетерпінням ми чекали влітку, щоб він повторив свій номер. Якщо сніг — кара, то, мабуть, варто грішити. Мені було ясно, звідки у містера Ейвері такі вичерпні метеорологічні відомості: прямо з Розетського каменя.

— Джем Фінч, чуєш, Джем Фінч!

— Джем, тебе гукає міс Моді.

— Ходіть посеред двору. Біля веранди снігом присипало квіти. Не наступіть на них.

— Гаразд! — вигукнув Джем.— Яка всюди краса, міс Моді, правда?

— Вона мені ні до чого, ця краса! Якщо вночі підмерзне — загинуть мої азалії.

На старому, з широкими крисами капелюсі міс Моді поблискували сніжники. Схилившись над якимись кущиками, вона закутувала їх мішками. Джем запитав її, навіщо вона це робить.

— Щоб вони не мерзли,— відповіла міс Моді.

— Хіба квіти можуть мерзнути? Це ж не живі істоти.

— Я не можу як слід відповісти на твоє запитання, Джем Фінч. Знаю тільки одне: якщо вночі підморозить, то мої квіти замерзнуть. А щоб цього не сталось, я їх накриваю. Зрозуміло?

— Так. Міс Моді...

— Що?

— Ми з сестрою хотіли позичити у вас трошки снігу.

— Господи, та забирайте хоч і весь. Он там під верандою лежить старенький кошик від персиків, беріть його та й носіть у ньому сніг.— Міс Моді примружила очі.— Джем Фінч, а що ви збираєтеся робити з моїм снігом?

— Ось побачите,— відказав Джем.

Ми добряче промокли, зате перетягли з двору міс Моді стільки снігу, скільки змогли.

— Джем, а що далі з ним робити?

— Зараз побачиш. Візьми кошик, згрібай на задвірку якнайбільше снігу і тягни в палісадник. Та гляди — ступай слід у слід,— попередив Джем.

— У нас буде маленький сніговик?

— Ні, великий, справжній. Але роботи немало.

Джем побіг на задвірок, дістав мотику і почав швидко копати землю за стосом дров. Потім зайшов у будинок, виніс кошик від білизни, насипав туди землі і потяг у палісадник.

Коли ми натягали п'ять кошиків землі і два кошики снігу, Джем сказав, що можна починати.

— Тобі не здається, що у нас вийшло якесь місиво?— запитала я.

— Це спочатку так, а потім буде все гаразд.

Джем узяв грудку сирої землі, зліпив з неї «буханець», на нього поставив другий, третій і так далі, аж поки не вийшов тулуб.

— Джем, а хіба бувають сніговики-негри? — поцікавилась я.

— Він недовго буде чорний,— буркнув Джем.

Потім Джем приніс із-за будинку кілька персикових гілочок, сплів їх і зігнув — кістки були готові, лишалося обліпити їх глиною.

— Цей сніговик трохи схожий на міс Стефані Крофорд,— сказала я.— Сама товста, а руки тоненькі.

— Я зроблю їх товщими.— Джем облив водою своє чорне створіння, додав грязі. Подивився, подумав і приліпив великий живіт, що звисав нижче пояса. Глянув на мене, і його очі заблищали.

— Містер Ейвері трохи скидається на сніговика, як ти гадаєш?

Потім він набрав у руки снігу і почав класти зверху. Мені дозволив заліпити снігом спину, лишивши передню частину для себе. Поступово містер Ейвері ставав білий.

З паличок і трісок Джем зробив очі, ніс, рот і ґудзики; вигляд у містера Ейвері був сердитий, а дерев'яний оцупок в руках завершував картину. Джем відступив на крок і оглянув свій витвір.

— Чудово, Джем. Як живий, ніби розмовляв з тобою.

— Непогано, правда? — мовив Джем ніяково.

Ми не стали чекати, поки Аттікус прийде додому на обід, а подзвонили йому на роботу і сказали, що у нас для нього є сюрприз. Він був трохи здивований, коли побачив, скільки землі ми наносили в палісадник, проте зауважив, що ми славно попрацювали.

— Я не зовсім собі уявляю, як ти все це зробив,— мовив Аттікус,— але віднині, сину, можу не турбуватися за твоє майбутнє — ти знайдеш вихід із становища.

У Джема вуха почервоніли від таких приємних слів, та нараз Аттікус трохи відійшов назад і став уважно розглядати сніговика. Джем насторожився. Аттікус усміхнувся, потім весело засміявся.

— Важко поки що сказати, сину, що з тебе вийде — інженер, адвокат чи художник-портретист. Але вже тепер зрозуміло, що ти публічно образив людину. Доведеться цього хлопчину замаскувати.

Аттікус запропонував зробити сніговикові трохи менший живіт, замість оцупка дати в руки мітлу і пов'язати фартух.

Джем пояснив, що тоді це буде не сніговик, а грязьовик.

— Зроби якось інакше, але щось треба зробити. Я не можу дозволити, щоб ти ліпив карикатури на сусідів.

— Це не карикатура. Він справді такий.

— Містер Ейвері, певно, іншої думки.

— Придумав! — вигукнув Джем і зник за будинком міс Моді. Невдовзі повернувся щасливий: в руках він тримав крислатий капелюх міс Моді і садові ножиці. Джем натягнув капелюх на голову сніговика, а в зігнуту руку тицьнув ножиці. Аттікус сказав, що тепер усе гаразд.

В цей час міс Моді відчинила двері і вийшла на ґанок. Подивилася на нас, всміхнулась.

— Джем,— гукнула вона,— чортеня таке. Принесіть мені мій капелюх, сер!

Джем глянув на Аттікуса, той похитав головою.

— Жартує,— сказав він.— Вона вражена твоєю майстерністю.

Аттікус перейшов через вулицю, і вони з міс Моді стали про щось розмовляти, розмахуючи руками; я тільки й почула: «...справжній... стоїть у дворі. Аттікус, ти погано їх виховуєш».

Пополудні сніг перестав, похолодало, і надвечір збулися пророкування містера Ейвері. Келпурнія затопила всі груби, а ми все одно не могли зігрітись. Увечері Аттікус повернувся з роботи і сказав, що холод настав зненацька і це погано. Він запропонував Келпурнії лишитися на ніч у нас. Вона глянула на високу стелю, на великі вікна і вирішила, що вдома у неї тепліше. Аттікус одвіз її додому в автомобілі.

Перед тим як я лягла спати, Аттікус підкинув вугілля в грубку у моїй кімнаті. Сказав, що термометр показує шістнадцять градусів — такого холоду він не пам'ятає, і що сніговик зовсім замерз.

Здавалося, минуло всього кілька хвилин, а мене вже хтось торсав за плечі. Я прокинулась і побачила, що поверх ковдри на мені лежить батькове пальто.

— Хіба вже ранок?

— Вставай, дитино.

Аттікус подав мені мій халат і пальто.

— Спочатку надінь халат,— сказав він.