Убити пересмішника...

— А як ти потрапив сюди? — спитав Джем.

Він узяв з материного гаманця тринадцять доларів, сів у Мерідіані на поїзд, що відходить о дев’ятій годині, і зійшов на станції Мейкомб. Од станції до міста — чотирнадцять миль, десять чи одинадцять з них Діл пройшов пішки, і не шляхом, а продирався крізь кущі,— поліція, певно, уже розшукувала його,— решту шляху подолав, причепившись до фургона з бавовником. Під ліжком Діл пролежав не менше двох годин, принаймні так йому здалося; чув нашу розмову під час вечері, від брязкоту виделок і тарілок у нього паморочилося в голові. Він не міг діждатися, поки я і Джем підемо спати, хотів навіть вилізти й допомогти мені побити Джема, який так підріс і був набагато вищий за мене, проте Діл знав, що скоро прийде містер Фінч і розборонить нас, а тому лежав і не ворушився. Він був стомлений, страшенно брудний, але відчував себе як удома.

— Твої, звичайно, не знають, що ти тут,— сказав Джем.— Якби тебе шукали, ми б знали...

— Вони, певно, шукають мене в Мерідіані, по всіх кіно, скрізь нишпорять,— сказав усміхнувшись Діл.

— Треба сповістити маму, де ти,— порадив Джем.— Вона має знати, що ти у нас...

Діл кинув на нього швидкий погляд, і Джем опустив очі. Потім брат підвівся і порушив останній свято шанований закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і пішов по коридору.

— Аттікус,— почувся його голос,— можеш вийти сюди на хвилинку?

Брудне, спітніле обличчя Діла зблідло. Мені стало не по собі. На порозі з’явився Аттікус.

Він пройшов на середину кімнати і, засунувши руки в кишені, зупинився, дивлячись на Діла зверху вниз.

Нарешті отямилась і я.

— Не бійся, Діл. Якщо він має тобі щось сказати, то скаже.

Діл мовчки подивився на мене.

— Справді, не бійся. Ти ж знаєш, Аттікус не чіплятиметься до тебе, от побачиш,— заспокоїла я.

— Я й не боюся,— промимрив Діл.

— Я бачу, він просто голодний,— сказав Аттікус як звичайно сухо, але привітно.— Всевидько, гадаю, у нас знайдеться щось краще за кукурудзяний корж. Нагодуй цього героя, потім я прийду, і ми поміркуємо, що робити.

— Містер Фінч, не кажіть нічого тітці Рейчел, не відсилайте мене назад, прошу вас, сер! Я все одно втечу!..

— Заспокойся, синку,— мовив Аттікус.— Ніхто нікуди не збирається тебе відсилати, хіба що в ліжко. Я тільки піду скажу міс Рейчел, що ти у нас, і попрошу дозволу, щоб ти лишився тут ночувати, ти ж і сам не проти цього? І, ради бога, поверни частину землі туди, де вона має бути: ерозія грунту й без того велике лихо в округу.

Діл здивовано глянув Аттікусу вслід.

— Він жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, щоб ти помився. Бач, я ж казала, що Аттікус тобі нічого поганого не зробить.

Джем стояв у кутку самотній, пригнічений — зрадник.

— Я не міг йому не сказати, Діл,— мовив він.— Не можна утекти за триста миль — і ні слова матері.

Ми мовчки вийшли з кімнати.

Діл їв і їв... З учорашнього вечора у нього в роті й крихти не було. Всі свої гроші він витратив на квиток, сів у поїзд, — а це йому не вперше,— теревенив спокійнісінько з кондуктором, який уже знав його. Але Діл не посмів скористатися з існуючого правила щодо дітей, які їдуть самі на далеку відстань: якщо загубиш гроші, кондуктор повинен дати на обід, а по приїзді батько має повернути борг.

Діл умолотив геть усе, що лишилося від вечері, і хотів дістати з буфета банку тушкованої свинини з бобами, коли в коридорі почувся голос міс Рейчел:

— О боже!

Діл затремтів, як заєць.

Проте він мужньо витримав перший натиск: «Ну, зажди, я тебе швидко відвезу додому!», «Батьки там хвилюються, місця собі не знаходять!»; спокійно вислухав «І все це тобі від Гаррісів передалося»; всміхнувся, коли почув «Можеш перебути тут одну ніч», а коли тітка нарешті обняла його, то відповів їй тим самим.

Аттікус зсунув на лоб окуляри і витер долонею обличчя.

— Ваш батько стомився,— подала нарешті голос тітка Олександра. Вона весь час була тут, але, приголомшена, мабуть, не могла вимовити слова.— Пора спати, діти.

Ми пішли, а вони лишилися в їдальні, Аттікус усе що старанно витирав обличчя.

— Насильство, бійка, втікачі,— почули ми глузливий голос батька.— Цікаво, чого можна ждати за годину...

Оскільки все обійшлося краще, ніж можна було сподіватися, ми з Ділом вирішили бути ввічливими з Джемом. До того ж Ділові доведеться спати в його кімнаті — вважатимемо, що нічого не сталося. Я наділа піжаму, взяла книжку, але скоро відчула, що очі мені злипаються. Діла і Джема не чути було; я погасила світло, у Джема під дверима теж не побачила світлої смужки.

Певно, я довгенько спала, бо коли прокинулася, хтось легенько штовхнув мене у бік. Світло місяця тьмяно освітлювало кімнату.

— Посунься, Всевидько.

— Він думав, що не можна не сказати,— промимрила я сонно.— Ти не сердься на нього.

Діл заліз у ліжко.

— А я не серджусь. Я просто хочу спати з тобою. Ти прокинулась?

Я таки прокинулася, хоч і не зовсім.

— Нащо тобі було це робити?

Діл не відповів.

— Я кажу, нащо тобі було тікати з дому? Він і справді такий лихий?

— Ні...

— Ти якось писав, що ви збираєтесь робити човен. Зробили?

— Він тільки обіцяв. Ми й не починали.

Я трохи підвелась і, спершись на лікоть, у темряві розглядала Діла.

— Не треба було тікати. У дорослих це часто буває — обіцяють і не роблять.

— Ні, я втік не через те. Розумієш, він... вони... ніякої уваги на мене...

Мені така причина здалася дивною. Невже через це треба тікати з дому?

— Як це?

— Ну, їх майже ніколи немає вдома, а коли бувають, то зачиняються в своїй кімнаті і сидять.

— І що ж вони там роблять?

— Нічого, сидять собі й читають... Я їм не потрібен.

Я підсунула подушку до спинки ліжка і сіла.

— Я тобі щось скажу, Діл. Сьогодні ввечері мені теж хотілося втекти, бо всі наші були тут. А це ні до чого, Діл, щоб батьки весь час були з нами.

Стомлений, напівсонний Діл зітхнув.

— На добраніч, Діл... А знаєш, Аттікус цілими днями не буває вдома, інколи до півночі затримується — то на законодавчих зборах сидить, то ще десь... І не треба, щоб вони були весь час з нами, Діл,— робити нічого не дадуть.

— Не в тому річ.

Діл пояснював мені, а я думала: що це було б за життя, якби Джем був інший, навіть не такий, як він тепер, що б я робила, якби відчула, що Аттікусу не потрібна ні я, ні моя допомога чи порада. Але ні, він дня не зміг би прожити без мене. Навіть Келпурнія без мене обійтися не може. Я їм потрібна.

— Діл, ти щось не те кажеш. Твої батьки без тебе теж не можуть. Напевно, розсердилися на тебе, от і все. Я тобі скажу, що робити...

Але Діл уперто правив своє: