Убити пересмішника...

— Містер Канінгем, здрастуйте!

Але мій знайомий, здавалося, не чув мене.

— Здрастуйте, містер Канінгем. Як ваші справи з відчуженням?

Я добре знала справи містера Канінгема. Аттікус колись розповів мені про це докладно. Здоровило заблимав очима і засунув великі пальці під шлейки комбінезона. Він почував себе ніяково: кашлянув, потім одвернувся. Моє дружне привітання лишилося без відповіді.

Містер Канінгем стояв без капелюха, обличчя засмагле, обпечене сонцем, а лоб білий, певно, Канінгем рідко знімає капелюха. Він переступив з ноги на ногу, на ньому були величезні грубі черевики.

— Невже ви мене не пам’ятаєте, містер Канінгем? Я Джін Луїза Фінч. Ви колись приносили нам горіхів, пам’ятаєте?

Я відчувала, що спроби мої даремні, і мені стало якось ніяково: знайомий — а не признається.

— Я навчаюся в одному класі з вашим Уолтером,— почала знову.— Це ваш син, сер. Так же? Скажіть, так?

Містер Канінгем не витримав і ледь помітно кивнув головою. Все-таки він упізнав мене!

— Ми з ним в одному класі,— сказала я,— і вчиться він добре, він непоганий хлопець,— додала,— справді хороший хлопець. Одного разу він у нас обідав. Він вам не розповідав? Колись я його набила, проте він гарний хлопець. Передайте йому привіт од мене, гаразд?

Якось Аттікус пояснював: коли ти людина ввічлива, то говори не про те, що тобі цікаво, а про те, що цікавить твого співрозмовника. Містерові Канінгему, певно, було нецікаво слухати про свого сина, але я зробила останню спробу розворушити його і заговорила про відчуження.

— Відчуження — справа ненадійна,— почала я радити йому і тільки тепер помітила, що звертаюся до всіх.

Чоловіки дивилися на мене, дехто навіть рота роззявив. Аттікус уже не чіплявся до Джема, вони стояли поруч, і Діл разом з ними. Стояли як зачаровані. Аттікус теж трохи відкрив рот, а сам казав колись, що це негарно. Наші погляди зустрілись, і він закрив рота.

— Аттікус, ти чуєш, я кажу містерові Канінгему, що відчуження — справа неприємна, але ж ти пояснював, що не треба хвилюватися, бо такі справи інколи тягнуться довго... і що ви разом якось залагодите цю справу...

Я поступово замовкла. Що за нісенітниці я тут плела? Про такі речі, як відчуження, певно, розмовляють у вітальні, а не на вулиці.

У мене аж голова змокріла від поту, я нічого не боялась, та коли побачила, що всі ці люди втупили в мене очі і стоять мовчки, мені стало моторошно.

— Що сталося? — запитала я.

Аттікус не відповів. Я глянула навкруги, потім на містера Канінгема; на його обличчі я прочитала те саме, що й на інших,— байдужість. Потім трапилося дивне. Містер Канінгем присів біля мене навпочіпки, взяв мене за плечі обома руками і сказав:

— Я передам йому привіт од тебе, дівчинко.

Він підвівся, випростався і махнув здоровенною рукою.

— Ходімо звідси! — гукнув.— Гайда, хлопці!

І знову по одному, по двоє кремезні постаті човгали ногами, тільки цього разу вони зникали в темряві, прямуючи до своїх стареньких автомобілів. Застукали дверцята, зачхали мотори — і машини зникли.

Я обернулася до батька й побачила, що він стоїть, схилившись обличчям до стіни тюрми. Я підійшла до нього і потягла за рукав.

— Тепер можна йти додому?

Він кивнув головою, витяг хусточку, витер обличчя і голосно висякався.

— Містер Фінч,— гукнув хтось із темряви, м’який, охриплий голос лунав десь згори,— вони вже поїхали?

Аттікус одійшов від стіни і підвів голову.

— Поїхали,— відповів.— Том, поспи трохи. Вони вже не повернуться.

В цей час іще один голос, уже з іншого кінця, порушив нічну тишу.

— Відбій, вони більше не повернуться. Аттікус, я весь час був напоготові.

З вікна другого поверху, що над редакцією «Мейкомб трібюн», висунувся містер Андервуд з двостволкою в руках.

У цей час я звичайно давно сплю. Тепер я була стомлена і сонна, а Аттікус і містер Андервуд ладні були розмовляти до ранку, один — висунувшись з вікна, другий — задерши голову. Нарешті Аттікус підійшов до нас, вимкнув світло над дверима і забрав свій стілець.

— Можна, я понесу стілець, містер Фінч? — озвався Діл.

Доти він весь час мовчав.

— Спасибі, друже.

Ми попрямували до банку, батько з Джемом попереду, ми з Ділом — за ними. Ділу заважав стілець, і він трохи відставав. Аттікус і Джем були далеко попереду, певно, зараз батько шпетить Джема за те, що він не пішов додому, подумала я, і... помилилась. У світлі вуличного ліхтаря я побачила, як Аттікус підняв руку над головою Джема і став куйовдити його волосся — саме так Аттікус виражав свої ніжні почуття.

РОЗДІЛ XVI

Джем почув мене і просунув голову в двері, що з’єднували наші кімнати. Коли він підійшов до мого ліжка, Аттікус увімкнув світло. Ми завмерли і не ворушились, аж поки світло погасло; ми чули, як він перевертається. Нарешті знову запала тиша.

Джем забрав мене до своєї кімнати, і я примостилася спати поруч з ним.

— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, мабуть, усе скінчиться.

Додому ми поверталися тихо, щоб не збудити тітку. Аттікус заглушив мотор ще на під’їзній доріжці і самотужки закотив машину в гараж; ми зайшли в будинок через чорний хід, мовчки розійшлися по своїх кімнатах. Я страшенно стомилась і незчулася, коли задрімала, та нараз у сні побачила Аттікуса, як він спокійно згортає газету, зсуває капелюха на потилицю, потім стоїть уже посеред безлюдної, лиховісно тихої вулиці і зсуває на лоб окуляри. Мене мов ошпарило — тільки тепер я зрозуміла, що сталося того вечора, і заплакала. А Джем — молодець, він навіть не сказав, що коли людині майже дев’ять років, то плакати їй не личить.

Вранці нікому не хотілось їсти, тільки Джем лишився вірним собі: з’їв троє яєць. Аттікус стежив за ним із щирим захопленням. Тітка Олександра тихенько сьорбала каву, вона була страшенно незадоволена. Діти, які десь тиняються вночі,— ганьба для родини. Аттікус сказав — яке щастя, що ця «ганьба для родини» вчора ввечері вчасно наспіла, але тітка заперечила:

— Дурниці, містер Андервуд весь час був напоготові.

— А знаєш, цей Брекстон — дивак,— сказав Аттікус.— Адже він терпіти не може негрів, навіть близько їх не підпускає.

В Мейкомбі вважали містера Андервуда запеклим нечестивцем, свого часу його батько недобре пожартував з нього — охрестив сина Брекстоном Брегом. Чого тільки не робив містер Андервуд, щоб люди, які його знали, забули це ім’я. Аттікус казав, що ті, хто має імена генералів Південної армії, хоч і поступово, але неодмінно стають п’яницями.

Келпурнія подала тітці Олександрі ще кави, а на мій благальний погляд тільки похитала головою і мовила:

— Ти ще замала, щоб пити каву. Підростеш, тоді я й тобі дам.