Убити пересмішника...

Преподобний Сайкс перегнувся через нас з Ділом і смикнув Джема за рукав.

— Містер Джем,— сказав він,— було б краще, якби ви одвели міс Джін Луїзу додому. Ви чуєте, містер Джем?

Джем повернув до нас голову.

— Всевидько, йди додому. Діл, одведи її.

— Так я тебе й послухала!

Джем люто зиркнув на мене і до преподобного Сайкса:

— Я думаю, тут нічого страшного немає, ваша превелебність, вона ж нічого не розуміє.

Ці слова я сприйняла як смертельну образу.

— Помиляєшся, розумію, і не гірше за тебе!

— Замовкни! Нічого не розуміє, ваша превелебність, їй же ще й дев’яти немає.

Чорні очі преподобного Сайкса були неспокійні.

— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Міс Джін Луїзі це ніяк не підходить, та й вам, молоді люди, теж ні до чого.

Джем похитав головою.

— Ми далеко від нього. Він нас не побачить. Не турбуйтесь, ваша превелебність.

Я знала: Джем не піддасться, тепер його ніяка сила звідси не витягне. Нам з Ділом поки що нічого не загрожувало — поки що, бо досить Аттікусу подивитися вгору, і він нас помітить.

Суддя Тейлор несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел тим часом, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Словом, він перетворив веселих і безтурботних людей у насуплений, насторожений і неспокійний натовп, на який, немов гіпноз, діяв молоток судді. Гомін поступово вщухав, удари молотка ставали дедалі слабкіші, нарешті в залі запала тиша, тільки чутно було легеньке тук-тук-тук, ніби суддя тихенько постукував олівцем об стіл.

Упевнившись, що в залі знову панує тиша і порядок, суддя Тейлор відкинувся на спинку крісла. Раптом стало помітно, що він стомився, що він уже далеко не молодий; недарма Аттікус казав, що містер і місіс Тейлор не дужо часто цілуються. Справді, йому, напевно, було десь під сімдесят.

— Мене попросили, щоб я звільнив зал від публіки,— сказав суддя Тейлор,— або принаймні від жінок і дітей. Поки що я цього не робитиму. Люди звичайно бачать те, що вони хочуть бачити, чують те, що хочуть почути; ви навіть узяли з собою своїх дітей — це ваше право. Але в одному я можу вас запевнити: дивитись і слухати ви будете мовчки або доведеться звільнити приміщення суду; проте спочатку все це зборище буде притягнуто до відповідальності за образу суду. Вас, містер Юел, я прошу давати свідчення по змозі в межах пристойності. Прошу, містер Джілмер.

Містер Юел скидався на глухонімого. Я була певна, що він ніколи раніше не чув слів, з якими до нього звернувся суддя Тейлор,— він ворушив губами, намагаючись їх повторити,— але суть все-таки, мабуть, вловив. Вираз самозадоволення розтанув на його обличчі, натомість прийшла тупа зосередженість, та це не завело в оману суддю Тейлора: весь час, поки Юел сидів у кріслі свідка, суддя не зводив з нього очей, ніби тільки й ждав, щоб той схибив.

Містер Джілмер і Аттікус перезирнулися. Підпираючи щоку рукою, Аттікус знову сидів на своєму місці, але його обличчя ми не бачили. Містера Джілмера охопила невпевненість, однак він підбадьорився, коли суддя Тейлор спитав свідка:

— Містер Юел, ви бачили, що підсудний чинив насильство над вашою дочкою?

— Бачив.

Зал мовчав, але підсудний щось тихо сказав. Аттікус шепнув йому, і він замовк.

— Ви сказали, що підійшли до вікна? — запитав містер Джілмер.

— Так, сер.

— Вікно високо від землі?

— Майже три фути.

— Вам добре було видно кімнату?

— Так, сер.

— Який вигляд мала кімната?

— Там усе було порозкидано, як після бійки.

— Що ви зробили, коли побачили підсудного?

— Я кинувся навколо дому до дверей, але не встиг добігти, як він вискочив і ну тікати. Проте я його добре розгледів, хоча й не гнався за ним — дуже розхвилювався за Мейєлу. Я вскочив у хату — Мейєла лежить на підлозі і гірко ридає...

— Що ж ви тоді зробили?

— Ну, я щодуху побіг по Тейта. Чорномазого я впізнав, він живе недалеко від нас, там їх ціле кубло, а він повз наш дім щодня ходить. Суддя, я вже п’ятнадцять років прошу наше окружне начальство: викуріть звідти чорномазих, з ними ж небезпечно жити по сусідству, до того ж і майно розкрадають...

— Дякую, містер Юел,— сказав квапливо містер Джілмер.

Свідок майже бігом спустився з підвищення і наштовхнувся на Аттікуса, який підвівся, маючи намір про щось запитати його. Суддя Тейлор дозволив присутнім посміятись.

— Одну хвилинку, сер,— сказав дружелюбно Аттікус.— Ви дозволите кілька запитань?

Містер Юел знову подався до крісла для свідків і, вмостившись, звів на Аттікуса гордовито-підозріливий погляд — так мейкомбські свідки дивляться на адвокатів своїх супротивників.

— Містер Юел,— почав Аттікус,— вам того вечора довелося чимало побігати. Давайте пригадаємо, ви сказали, що побігли до будинку, підбігли до вікна, вбігли в хату, підбігли до Мейєли, побігли по містера Тейта. Може, ви і по лікаря бігали?

— А нащо він був потрібен? Хіба я сам не бачив, що воно і до чого?

— І все-таки одного я не можу зрозуміти,— сказав Аттікус.— Невже вас не турбував стан вашої дочки?

— Ну аякже. Сам бачив, хто нашкодив.

— Ні, я маю на увазі фізичний стан. Ви не подумали про те, що ушкодження потребують невідкладного медичного втручання?

— Що?

— Ви не подумали про те, що вашій дочці потрібен був лікар, до того ж негайно?

Свідок сказав, що він про це не подумав, що ніколи в своєму житті лікарів не викликав і того вечора теж; нікуди діти п’ять доларів, чи що?

— Це все? — запитав він.

— Не зовсім,— недбало кинув Аттікус.— Містер Юел, ви чули показання шерифа, так?

— Як це?

— Ви були в залі суду, коли містер Гек Тейт виступав як свідок на тому місці, де сидите ви? Були, правда ж? Ви все чули, що він казав?

Містер Юел подумав, зважив і, певно, вирішив, що в запитанні ніякої каверзи немає.

— Так, чув,— відповів він.

— Ви погоджуєтеся з тим, як він описав заподіяні вашій дочці ушкодження?

— Як це?

Аттікус обернувся до містера Джілмера і всміхнувся. Містер Юел, певно, остаточно впевнився, що ввічливість по відношенню до захисника — річ зайва.

— Містер Тейт засвідчив, що праве око у Мейєли було підбите і що все...

— Аякже, погоджуюся,— сказав свідок.— 3 усім, що сказав Тейт, погоджуюся.