Убити пересмішника...

Діл, схиливши голову на плече Джема, міцно спав, Джем ждав спокійно.

— Щось довго вони радяться, правда?— сказала я.

— Довго, Всевидько, довго,— весело відповів Джем.

— А ти думав, що за п’ять хвилин усе вирішиться.

Джем підняв брови.

— Є речі, яких ти не розумієш,— сказав він, а я була така стомлена, що навіть не захотіла сперечатись.

Сон, певно, вже минув, бо я не змогла б відчути того, що відчула. Так було і минулої зими, я затремтіла, хоч було тепло. Це відчуття ставало виразніше, і нарешті в залі стало, як і того холодного лютневого ранку, коли замовкли пересмішники, а теслі, що ставили новий будинок на подвір’ї міс Моді, перестали стукати молотками, коли всі двері в околиці зачинилися щільно, як зачиняються вони в будинку Редлі. Завмерла безлюдна вулиця, вона теж чекала, а зал суду був переповнений. Ця задушлива, млосна ніч і той зимовий ранок були такі схожі. Увійшов містер Гек Тейт, про щось розмовляє з Аттікусом, і ось у моїй уяві постає містер Гек Тейт у високих чоботях і мисливській куртці. Аттікус перестав ходити, поставив ногу на обніжок, слухає містера Тейта і повагом гладить коліно. Ось-ось містер Тейт скаже:

— Стріляйте, містер Фінч...

Але натомість вигукнув голосно і владно:

— Прошу до порядку!

Голови внизу одразу підвелися. Містер Тейт вийшов із залу і повернувся з Томом Робінсоном. Він провів його на місце поряд з Аттікусом і сам став поруч. Суддя Тейлор раптом прокинувся, насторожено випростався і обвів очима лави присяжних.

Далі все було, як у сні: повернулися присяжні, вони рухалися повільно, наче плавці під водою, десь здалека долинав млявий голос судді Тейлора. І тоді я побачила те, що могла помітити тільки дочка адвоката. Це було все одно, що дивитися, як Аттікус виходить на вулицю, зводить рушницю і тисне на курок... Дивитися, знаючи, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на підсудного, якщо вони його засудили. Коли наші присяжні повернулися, жоден з них не глянув на Тома Робінсона. Старшина передав містерові Тейту якийсь папірець, той подав його секретареві, а секретар — судді.

Я зажмурилася. Суддя Тейлор зачитував рішення присяжних — кожного зокрема: «Винен... винен... винен... винен». Я непомітно глянула на Джема: вчепившись руками в бильця галереї, він стискував їх так, що пальці побіліли, і від кожного «винен» плечі його здригались, немов від удару.

Суддя Тейлор щось говорив. У руках він тримав молоток, але не стукав. Як у тумані, я побачила — Аттікус збирає зі столу свої папери і ховає в портфель. Клацнув замком, підійшов до секретаря суду, щось сказав йому, кивнув містерові Джілмеру, потім підступив до Тома Робінсона і, поклавши йому руку на плече, щось сказав на вухо. Зняв із спинки стільця свій піджак, накинув на плечі. Вийшов із залу засідань, але цього разу іншим виходом — не так, як завжди. Йому, певно, хотілося якнайскоріше прийти додому бо він швидко попрямував через зал до південного виходу. Я весь час дивилася на нього, але він не підвів очей.

Хтось легенько штовхнув мене, та мені не хотілося обертатись, я не могла відірвати погляд від людей там, унизу, від самотньої постаті Аттікуса, що йшов до виходу.

— Міс Джін Луїзо.

Я обернулася. Люди навкруги стояли. Вздовж усієї галереї — і на нашому і на протилежному боці — негри підводились. Голос преподобного Сайкса теж, здавалося, долинав здалека, як і голос судді Тейлора кілька хвилин тому:

— Встаньте, Джін Луїзо, ваш батько йде.

РОЗДІЛ XXII

Тепер настала черга Джемові плакати. Ми йшли додому. Навколо весело гомонів натовп, а по обличчю брата текли гіркі сльози. «Це ж несправедливо!» — повторював він весь час, поки ми дійшли до рогу площі, де на нас чекав Аттікус. Батько стояв під ліхтарем, у нього був такий вигляд, ніби нічого особливого не сталося, жилетка застебнута, комірець і галстук на місці, ланцюжок від годинника блищав. Перед нами знову був спокійний, поміркований Аттікус.

— Несправедливо це, Аттікус,— мовив Джем.

— Так, сину, це несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Олександра ще не спала. Вона була в халаті і, присягаюся, не знімала корсета.

— Прошу вибачення, брате...— почала вона.

Тітка ніколи не називала Аттікуса братом, я глянула крадькома на Джема, але він не слухав. Він дивився то на Аттікуса, то на підлогу, можливо, вважав, що Аттікус теж винен, що Тома Робінсона засудили?

— Що з ним? — запитала тітка, вказуючи на Джема.

— Нічого, все обійдеться,— відповів Аттікус.— Це був удар для нього.— Батько зітхнув.— Я йду спати,— сказав він,— якщо вранці не встану як звичайно, не будіть мене.

— По-перше, я вважаю, що з твого боку нерозумно дозволяти їм....

— Це їхній рідний дім, сестро,— сказав Аттікус.— Таким ми його збудували для них, і нехай вчаться жити в ньому.

— Але для цього їм не обов’язково ходити в суд і валятися у тому багні...

— До речі, суд — нічим не гірша установа в округу Мейкомб, ніж місіонерське товариство.

— Аттікус,— сказала тітка, дивлячись на батька переляканими очима,— я ніколи не сподівалася, що такі речі можуть тебе розсердити.

— Я не серджусь. Я просто стомився. Іду спати.

— Аттікус,— похмуро сказав Джем.

Аттікус зупинився біля дверей.

— Що, сину?

— Як же вони могли таке зробити, як?

— Не знаю, сину, але зробили. Так вони робили раніше, так зробили сьогодні, і це не востаннє. І плачуть при цьому, певно, тільки діти. На добраніч.

Але вранці все здається не таким страшним. Тільки-но розвиднілось, Аттікус був уже на ногах. Коли ми, ще не отямившись після вчорашнього, переступили поріг вітальні, він сидів і переглядав «Мобіл реджістер». На сонному обличчі Джема можна було прочитати запитання, яке він намагався вимовити.

— Не треба передчасно хвилюватися,— заспокоїв його Аттікус, коли ми ввійшли до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію. Ще є надія. О господи, Кел, що це значить? — Аттікус як заворожений дивився на свою тарілку.

— Батько Тома Робінсона приніс вам сьогодні курча,— сказала Келпурнія.— Я засмажила його.

— Скажи йому, що для мене це велика честь — навіть у Білому домі, я певен, на сніданок не подають курчат. А це що?

— Булочки,— сказала Келпурнія.— Естела прислала, вона куховарка в готелі.

Аттікус глянув на неї здивовано.

— Ви краще підіть у кухню та подивіться, що там робиться, містер Фінч,— сказала Келпурнія.

Аттікус пішов у кухню, ми попрямували за ним. На столі горою лежали продукти: великі шматки копченої свинини, помідори, боби, навіть виноград. Аттікус усміхнувся, коли побачив банку засолених свинячих ніжок.

— Сподіваюся, тітонька дозволить мені їсти це в нашій їдальні?

— Приходжу сьогодні вранці, а на задньому ганку повно всякої всячини,— сказала Келпурнія.— Вони... вони вам дуже вдячні, містер Фінч, за все, що ви для них зробили. Адже це... це не дуже зухвало з їхнього боку, правда ж?