Убити пересмішника...

— Моді, я не зовсім розумію, що ви маєте на думці,— сказала місіс Мерівезер.

— Добре ви розумієте,— відрубала міс Моді.

І більше не сказала нічого. Коли міс Моді гнівалася, вона мало говорила. Щось зачепило міс Моді за живе, і погляд її сірих очей став такий же холодний та колючий, як і її голос. Місіс Мерівезер почервоніла, глянула на мене і відвернулась. Її сусідку місіс Ферроу я не бачила.

Тітка Олександра підвелась і, поспіхом пригощаючи місіс Мерівезер та місіс Гейтс, почала щось жваво говорити з ними, а коли в розмову втрутилася місіс Перкінс, тітка Олександра залишила їх. Вона вдячно глянула на міс Моді. Дивні люди ці жінки, подумала я. Тітка Олександра і міс Моді ніколи не були подругами, і раптом вона за щось мовчки дякує їй. За що саме, я не розуміла. Але мене радувало, що тітка Олександра може бути вдячна за допомогу, отже, її можна зворушити. Не минути й мені цього товариства, незабаром і я ввійду в цей світ, де напахчені дами тільки те й знають, що погойдуються в кріслах-гойдалках, неквапливо махають віялами і п’ють каву або прохолодні напої.

Але куди краще я почувала себе з батьком і взагалі в чоловічому товаристві. Такі люди, як містер Гек Тейт, не заплутають тебе невинними запитаннями, щоб потім поглузувати. Навіть Джем не чіпляється до мене, хіба що я скажу якусь дурницю. Дами, здається, побоюються чоловіків і ставляться до них не дуже схвально. А мені вони подобаються. Хоч вони й лаються, випивають, грають в азартні ігри, жують тютюн, а проте в них є щось таке, від чого мені здається, що не такі вже вони й погані... Вони не...

— Лицеміри, місіс Перкінс, природжені лицеміри,— казала місіс Мерівезер.— Принаймні цей гріх за нами тут, на Півдні, не водиться. Там їм дали волю, проте за один стіл з ними не сідають. У всякому разі, ми не обманюємо їх, не кажемо: так, ви нічим не гірші за нас, але тримайтесь осторонь. Ми їм просто кажемо: ви живіть по-своєму, а ми житимемо по-своєму. Ця місіс Рузвельт, певно, збожеволіла, уявити тільки — поїхала в Бірмінгем, щоб там засідати разом з ними, збожеволіла, та й годі. Була б я мером Бірмінгема...

Але мером Бірмінгема ніхто з нас не був, а от коли б я стала хоч на один день губернатором штату Алабама, то не встигли б усі ці члени місіонерського товариства роззирнутись, як Том Робінсон був би на волі. Днями Келпурнія розповідала куховарці міс Рейчел, як Том страждає, і коли я зайшла в кухню, вона не змовкла. Сказала, що Том зараз у тюрмі. Аттікус нічим не може допомогти йому; коли Тома вже мали відвезти, він сказав Аттікусу: «Прощайте, містер Фінч, тепер ви вже не зможете мені допомогти, не варто й пробувати». Того ж дня його відвезли в тюрму, Аттікус сказав Келпурнії, що втратив останню надію. Він як міг заспокоював і підбадьорював Тома, казав, що треба триматись і сподіватися на краще, що він, Аттікус, зробить усе можливе, аби визволити його. Куховарка міс Рейчел запитала Келпурнію, чому Аттікус не сказав твердо: тебе випустять,— усе-таки йому було б легше на душі. Келпурнія відповіла: ти так питаєш, бо не знаєш законів. Ніколи не слід відповідати прямо — «так» або «ні», це перше, що усвідомлює кожен, хто ближче знайомиться з юристами. Містер Фінч не міг сказати нічого такого, в чому сам не був певен.

Грюкнули парадні двері, в коридорі почулися кроки Аттікуса. Котра ж година? Адже Аттікус ніколи так рано не повертається додому, а тоді, коли вдома збирається місіонерське товариство, приходить зовсім пізно.

На порозі він зупинився. В руках капелюх, обличчя бліде.

— Прошу пробачення, шановне товариство,— сказав він,— я вам не заважатиму. Олександре, можна тебе на хвилинку? І Келпурнія мені теж потрібна на деякий час.

Він пішов у кухню не через їдальню, а коридором і зайшов з чорного ходу. Ми з тіткою Олександрою уже чекали на нього. Невдовзі двері їдальні відчинились, і ввійшла міс Моді. Келпурнія підвелася з стільця.

— Кел,— сказав Аттікус,— я хотів би, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон...

— Що сталося? — злякано запитала тітка Олександра, бліде обличчя нашого батька занепокоїло її.

— Том помер.

Тітка Олександра обома руками затулила рот.

— Його вбили,— сказав Аттікус.— Він намагався втекти. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він, як божевільний, кинувся до огорожі, хотів перелізти. У всіх на очах.

— Невже ніхто не спробував зупинити його? Невже стріляли без попередження? — запитала тремтячим голосом тітка Олександра.

— Ну, звичайно, вартові кричали, щоб він зупинився. Кілька разів стріляли в повітря, а потім у нього. Його вбили, коли він був уже на огорожі. Кажуть, що якби в нього були здорові обидві руки, він би втік — усе сталося так швидко. Сімнадцять куль влучило в нього. Забагато, стільки вже й не треба було. Кел, я хочу, щоб ти допомогла мені сказати про це нещастя Гелен.

— Так, сер,— ледь чутно відповіла вона, намагаючись тремтячими руками розв’язати фартух.

Міс Моді допомогла їй.

— Це остання крапля, Аттікус,— сказала тітка Олександра.

— Все залежить од того, як на це дивитись. У них там двісті негрів. Одним більше, одним менше — для них це дрібниця. Для них він був не Том, а в’язень, що намагався втекти.

Аттікус сперся на холодильник, зсунув на лоб окуляри і протер очі.

— Ми могли виграти справу,— промовив він.— Я йому казав про це, але запевняти не міг. А Том, очевидно, вже не вірив у те, що білі його випустять звідти, і наважився на такий відчайдушний крок. Готова, Кел?

— Так, сер.

— Тоді ходімо.

Тітка Олександра сіла на стілець Келпурнії і затулила обличчя руками. Вона сиділа нерухомо і так тихо, що я навіть подумала: може, вона знепритомніла? А міс Моді дихала так, ніби щойно піднялася крутими сходами. В їдальні весело гомоніли гості.

Я думала, що тітка Олександра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я зрозуміла, що помилилась. Вигляд у неї був стомлений. Вона заговорила якимсь рівним, безбарвним голосом:

— Не можу сказати, щоб я схвалювала все, що він робить, Моді, але ж він мій брат, і я хочу знати, коли все це скінчиться.— Вона підвищила голос.— Як він страждає! Хоч він і не показує цього, але серце його розривається. Побачили б ви його, коли він... Чого їм від нього треба, Моді? Чого їм ще треба?

— Кому це «їм», Олександро? — запитала міс Моді.

— Цьому місту. Їх задовольняє, що він робить те, чого вони самі бояться робити, бо на цьому можна втратити якихось п’ять пенсів. Їх влаштовує, щоб він підірвав своє здоров’я на тій роботі, яку мають виконувати і якої так бояться вони самі..

— Тихше, Олександро, а то почують,— сказала міс Моді.— А сама ти давно почала так мислити? Усвідомлюють це в Мейкомбі чи ні, але ми платимо йому найбільшу данину, яку може заслужити людина. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. От і все.

— Хто це «ми»? — Тітка Олександра навіть не підозрювала, що питає точнісінько так, як її дванадцятирічний племінник.

— Жменька людей у нашому місті, які вважають, що на справедливість не можна почепити ярлик «Тільки для білих», жменька людей, які вважають, що справедливий суд існує не тільки для білих, жменька скромних, поміркованих людей, які розуміють, що тільки з ласки Всевишнього вони не народилися чорними.— В голосі міс Моді забриніли рішучі нотки.— Жменька людей з порядних сімей. Тепер зрозуміло, що це за люди?