Українські народні казки
Шрифт:
— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.
— Най буде й так. Це ж моя служба, — погодився вівчар.
Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.
Вівці паслися, а Оферма з’їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.
— Гов, дурний змію, таж я не свиня,
Змій відповів:
— Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!
Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.
А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п’ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.
— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.
Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з’їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається.
Перед порогом змій сказав:
— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…
— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!
Змій виплюнув кришталевий ключик.
— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.
— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.
Легінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:
— Чого треба, господарю?
— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об’їхати дім…
Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня.
— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.,
— Понад землею, аби видно все, що е довкола дому.
Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я і кінь спитав:
— Поїдемо далі?
— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.
Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.
Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:
— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.
— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.
— То Оферма, тату!
Король вибрався аж на комин палацу. Дивився,
придивлявся і раптом загорлав:— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінецьі
А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.
Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:
— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?
— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці,— сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.
Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.
Легінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.
— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.
Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголоний змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:
— Нащо талабуєш тут мою траву?
— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.
— Я тебе з’їм, як пес муху!
— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.
— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.
— Чого потребуєш, мій господарю?
— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.
Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.
— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.
Їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.
— їдеш далі, господарю?
— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.
Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з’явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.
Оферма погнав отару додому.
— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.
А король розсердився:
— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..
Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.