Українські народні казки

Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:

— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.

— їдьмо, чоловічку!

У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.

ІВАН-ПОБИВАН

Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.

— Ну, — каже змій, — завтра поснідаю.

А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати.

— А хіба тобі життя надокучило? — питає його дід.

— Як? — каже бідний хлопець.

Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.

— Е, — каже хлопець, — подавиться.

От прилітає змій, побачив хлопця та:

— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.

А хлопець:

— Гляди не подавись!

Змій і дивиться.

— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?

— Авжеж.

— Який же ти сильний? Я он, бач… — Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.

— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.

Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.

— Отак, — каже, — дави.

— Ну, ходім, — каже тоді змій, — за товариша будеш.

А хлопець йому:

— Хіба за старшого.

Ото й пішли. Питає його змій:

— А як звуть тебе?

— Іван-Побиван, — каже хлопець.

Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене, — думає,— і не вбив".

Стало на обід, змій і каже:

— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.

Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.

— Що ти, хлопче, робиш?

— Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.

— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..

Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.

— Іди, — каже, — води принеси.

Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.

— Що це ти робиш?

— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.

— А щоб тебе! — каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.

— Піди ж, — каже, — хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.

— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:

— Мало.

— Ну, — каже змій, — то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.

— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».

От як почали їсти, — а вареників стоїть бочок двадцять, — то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:

— Ходім на камінь крутитись.

— А як іти, то йти, — каже хлопець.

Змій як крутнувсь — аж огонь пішов.

— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла. — Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула. — Отак, — каже, — крутись. — Та ще, та ще: — От як дави!

Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:

— Ану, давай, хто сильніше засвище.

Змій як свисне, аж дерева пригнулись.

«Ну, — думає Іван-Побиван, — що його робити?" А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:

— Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.

Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.

— Правду кажеш, — каже змій, — ледве справді очі не повискакували! — Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одпшбі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.

— Давай, — кажуть, — його спалим.

А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.

Приходить змій.

— Що ти, хлопче, хіба ще живші?

— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.

«Ну, — думає змій, — од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ

Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:

— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!

Порадились, просяться в батька та в матері:

— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!

Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!

— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.

Старі,— нічого робити, — взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, — пішли вони.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

— Піду і я туди, куди брати пішли!

— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з’їдять!

— Ні,— каже, — не з’їдять: піду!

Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, — та й кажуть:

— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!