Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну заграву і подобала на мстивий меч, який простягся здовж землі. Дороги дудніли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютості, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани.
А як стрінулися над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки [86] , люди, закопані в землю, скам’яніли й не могли підвести руки,
86
Пивка — м’яч.
По битві копали гроби, витягали мерців з води.
Поле за кілька днів зродило богато, богато хрестів. І поміж ті хрести попровадили солдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп’ячих ніг, сліди червоні… А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав досі.
— Ой небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір’я заїхали козаки.
Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно:
— А, вже йдете, рабівники!
— Нічого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть. Душа замерзла в тілі. Відповіла:
— То йдіть грійтеси в студені хаті.
— А ви?
— А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.
Один із козаків — молоденький ще був — приступив і дуже просив, щоби вона та ввійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.
— Ми ваші люди, — казав…
— А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирають та вішають людей; мерці гойдаютьси лісами, аж дика звір утікає…
Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.
Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.
— Продайте нам що-небудь їсти; голодні ми, матусю.
— Що ж вам дам їсти? Там, на полиці, є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте, та ще й б’єте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полиці бохоня.
З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.
— Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здоймали його з-під образів, кинули до землі і казали мені толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати.
Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
— Можете мене отут і зарізати, а образа не дам.
Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував у руку і сказав:
— Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами?
— А хто ж ви є? Що за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяєте тримати свою віру й письмо, а наше
все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінцькі копита.— Дайте, дайте нам образ.
Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.
А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували.
— Лиш дивіться, козаки, чи мило то буде цему образові, як ви єго вберете у рабоване жидівське плаття.
Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.
— Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оці хустини, що ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.
Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:
— Ви, відий, тоті, що мої сини вас любили… українці…
— Ми самі один одного ріжем.
Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.
— Вбирай, це з мого сина; Бог знає, чи верне, чи буде її носити.
Несміло взяв козак сорочку і надягнув.
— Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, — сказав козацький старшина.
Почали співати.
Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.
Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.
— Маріє, що це в тебе? П’яні чи загулюють дівки співанками?
— Ні, це інші, другі…
— Які другі?
— Такі другі, що це наші; мовчи та слухай!
Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначеб хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.
Пісня випростовувала її душу.
Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову, і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці.
Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею — і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.
Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.
Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у Бога коло порога і заносить скаргу…
Як перестали співати, то Марія стала непорушне, як на образі намальована.
З купи жінок, яких богато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.