Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

— То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли, — говорила.

— Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська — всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.

— Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакають.

— Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.

— Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара.

Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.

Зате молода Катерина станула край самого стола.

— Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір! Десь-то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його — та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.

— Небого, Маріє, небого! — шептали жінки.

— То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам’ятку — та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала… Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі. Дививси так дивно, начеб поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.

Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:

— Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають…

1916 р.

Діточа пригода

— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.

Сіла, дуже боліло, і лягла.

— Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.

— Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі що вадило? Утікали-м, а куля свиснула… А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити…

— Вже не говорять, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати… А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує голосити…

— Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне — та й зараз видить, де жовнір, бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають…

— А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граютьси ними, о, яких богато!..

— Аді, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.

— Ти гармати аби-с не бояласи. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш, то я вмію брикати, як кінь…

— Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух, зараз на нас наверне, аді, які ми білі, а вже кулі знов свищуть. Овва, як мене куля трафить, то я ляжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб’є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє вуйко поховає.

— Вже плачеш, ніби то від кулі болить? Лиш дзенькне та вівертить діру в грудях, а душа тов дучков утече — та й по вас. То не так як дома, що слабуєш, що горівков натирають…

— Їсти хочу, Богу дєкувати! Я що тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дають! Кажи мамі, ану, кажи. А що, говорять мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а що, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорить, і дає хліба, і б’є…

— Насте, бігме, буду бити, що я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщ… Або чекай, відий, мама мають хліб у пазусі… Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це то пажерлива дівка…

— Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі що? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака, Настунька, лягай вже коло мами… що меш робити…

— Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочився в крові, в мамині пазусі. А то погана дівка, все їсть, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю… Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Ану чекай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.

— Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти в середині, вовк тебе не з’їсть, спи, а я буду ще дивитиси на войну, та й грійси коло мене…

— А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ще до ранку і мене вб’є, і Настю, та й би не було нікого, нікого.

Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер.

1916 р.

Марко Черемшина (Іван Семанюк) 13 червня 1874 — 25 квітня 1927

У «Автобіографії» Марка Черемшини читаємо: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом. На початку XX століття Гуцульщина нарешті діждалася свого втілення в красному письменстві, і особливо вирізнилися два голоси: один із середини, другий ззовні. Що маю на увазі? Якраз тоді до Криворівні почав наїжджати на літування Іван Франко, а пізніше в нього в гостях перебув весь цвіт того ж таки красного письменства. І тільки найдальшим гостям — Коцюбинському і Хоткевичу — вдалося найглибше відчути чар Гуцульщини, її міфології і пейзажу. А Черемшина — це був голос із середини, був ословленим «тим матеріалом», плоть від плоті. Був першим поетом Гуцульщини у прямому і переносному значенні. Бо змалку віршував коломийковим розміром, а пізніше звертався віршами до свого найближчого літературного побратима Василя Стефаника. А також писав, як і Стефаник, на початку творчого шляху поезії в прозі. Як і в Стефаника, поезією можна назвати і всю пізнішу реалістичну новелістику Черемшини. Бо ж була ритмізованою, як вільний вірш (кожний твір виконано в іншому ритмі), не кажучи вже про ті розсипи метафор та епітетів з порівняннями, якими рясніли всі його твори, буквально всі. А диво Івана Семанюка (Марком Черемшиною він став, надрукувавши у 22 роки в Чернівцях своє перше оповідання «Керманич») починається в дитинстві. Василь Стефаник називав свого батька деспотом і тираном, а Черемшина свого батька, який товаришував з Юрієм Федьковичем, трепетно любив, і на його могилі у 1927 році розірвалося серце письменника у віці 53 роки. А дитинство його пройшло у гірських Кобаках у дідуся з бабцею, у гостинному домі яких ночували гуцули з усіх найдальших сіл, з’їжджаючись у підгір’я на торги. І все на світі привозили з собою. Тобто, насамперед сюжети його першої книги «Карби», а ще головніше — її музику, бо за сюжетами в цьому краї далеко йти не треба.