Укус огняного змія

Чуєш кроки в тиші ранній? Допомоги не чекай: За тобою безнастанно Стежить заздрісний бабай.

І я зразу знала, що цей дурнуватий віршик написаний саме для мене. І той бабай, що переслідує мене, ні на крок не відстаючи, ні на мить не випускаючи з поля зору, чекає знадвору, зазираючи крізь шибку. Чи є в нього бінокль, чи йому досить побіжно вздріти мій силует у вікні й пересвідчитися, що ніде я від нього не подінуся?.. І прийде ніч, і я не зможу склепити повік, а він нависатиме над моїм ліжком чорною зловісною примарою й ссатиме з мене життя, як літавець…

Але чому? Що я такого зробила? У що вплуталася?!

Гарячково почала пригадувати, в яких сумнівних знайомствах була я помічена останнім часом, — і не змогла пригадати жодного. Якщо забути про покійницю Кароліну Сокальську, яка навіщось записала моє прізвище й адресу у власний нотатник, а потім померла, так зі мною жодного разу не поспілкувавшись, більше я не могла пригадати білих плям у власній біографії.

Ні, я нікому не дозволю гратися зі мною, як котик із мишкою. Бачила ці ігри: садистичний котусьо придушить мишку, вона пищить-пищить, а потім принишкне, затихне, вимучена. Тоді він лапку забирає, дає мишці час оговтатися. Вона кілька хвилин лежить тихо-тихо, потім ворухнеться. Не бачить мишка, що котик зовсім не заспав, що у щілині між повіками зблискує нахабне око. Вона робить ледь помітний рух від мучителя. Той лежить ліниво, не звертаючи уваги. Жертва сміливішає, ступає крок-другий, от-от готова подріботіти геть — і тоді кігтиста лапа непомітним, блискавичним рухом накриває її. І так аж доти, доки мишка зовсім не знесиліє…

Телефон стояв на столі поруч із комп’ютером, мені навіть не довелося підводитись. Біп-біп-біп — сім цифр. Довгий гудок, другий, третій. Клац — трубку зняли.

— Ростиславе, ти? Привіт. Хотіла подякувати за чудесну гостину. Прекрасних друзів маєш, веселих. Ну, як справи у тебе?

— Як добре, що ти подзвонила. Я б і сам тебе набрав, та не хотів так рано будити у неділю. Ти завтра вільна? Маю запрошення на творчий вечір одного музики, він мій сусіда, якщо ти не проти…

— Який інструмент?

— Бандура.

— А співатиме?

— Сподіваюся, — невпевнено мовив Ростислав, — у нього взагалі-то непоганий голос…

Шанувальникові опери не так легко догодити!

— Тоді домовлено, — погодилася я. — Але маю ще й контрпропозицію. Приїжджай до мене в гості. Чаїв у мене — на вибір. Мате, лапачо, ройбуш, «сивий граф», «англійський сніданок», зелений із жасмином… Як тобі?

— Солідна підготовка. За годину буду.

За цю годину я розробила Грандіозний План. Можливо, він був чистим дітвацтвом, але серйозніші кроки не спадали мені на думку.

Ростислав приїхав рівно за шістдесят хвилин — годинник можна було вивіряти. Повагом зняв пальто, а коли я хотіла взяти вдяганку, щоб кинути її на вішак, м’яко відсторонив мене й повісив сам. Тоді роззувся, роззирнувся по квартирі, побачив вітальню.

— Туди? — спитав майже ствердно. Я кивнула.

Він швидким кроком пройшов у вітальню й усівсь у крісло, підсмикнувши холоші. У чорній сорочці й вузьких костюмних штанах схожий був мені чомусь на Хозе з «Кармен-сюїти». (Мене вжалила згадка: Хозе — і вихрастий Дон Хозе Перейра на плечі фотографа…)

— Чайник уже кипить, — мовила я та повернулася до шафки, щоб дістати парадний сервіз.

Мій гість опустив очі на листок, який недбало валявся на журнальному столику. Нахилився над аркушем, пробіг очима рядки. Стоячи до нього упівоберта, я подумки теж перебігла внутрішнім зором коротенький і вельми змістовний віршик. Я нічим не завинила перед бабаєм, та чи відає Ростислав про це?

Він дочитав вірш і відкинувсь у кріслі. Спостерігав за моїми рухами зацікавлено, погладжував штани на колінах, стряхнув невидимі крихти зі столу — та ні хмаринка не пробігла його чолом, коли я йому підсунула провокаційне послання, півгодини тому роздруковане з комп’ютера спеціально для нього. Він справді уперше бачить рядки — чи має незлі акторські здібності?

Виставивши чашки, я побігла на кухню за чайником.

— То ти обрав? — крикнула на півдорозі.

— А мате лимонний?

— Так!

— Тоді мате. Він наснажує.

За дві хвилини я повернулася зі скляним чайником, в якому світилася золотава рідина. Мате лимонний має чудовий, незвичайний колір.

Напій мав настоятися. Я всілася на диван по другий бік журнального столика.

— Розкажи мені про свій завод.

Під руку мені попалася коробка сірників, я механічно розкрила її і, беручи по одному сірнику, почала викладати на столі візерунок.

— Та, власне, — знизав плечима мій гість, — що розказувати? Завод як завод, таких сотні.

З-під моїх пальців вийшло вже пів картинки.

— Хто у вас власник? — питала я, аби тільки не мовчати. Руки робили свою справу. Вже останній штрих, останній сірник…

— Банк… — Ростислав не відривав очей від моїх рук. — А що це ти робиш?

На журнальному столику, повернутий так, щоб Ростиславу було зручно читати, вималювався напис: «Я ВСЕ БАЧУ».

Проте анічогісінько, крім стриманої цікавості, не прозвучало в голосі мого гостя.

* * *

Уперше в житті я так чекала закінчення концерту. Мене не радували дзвінкі й безжурні сплески музики, мене не радувала ця невимовна атмосфера духовного єднання слухачів, коли люди, здавалося, дихають в унісон, а щойно співак зробить несподівану паузу, в спільному пориві готові підказати нібито призабуті слова. Мене не радувало те, що сьогодні знову посипав м’який сніжок, і так чарівно було йти заметеною, вже майже різдвяною, вулицею, у глибині душі очікуючи, що он у тій хаті зараз прогримить гуркіт у двері, і пан голова випне груди, коли на поріг вийде його зустрічати незрівнянна Солоха…

І все тому, що в перерві, коли Ростислав за неписаною театральною традицією завів мене у скромний буфет, де, попри спартанський вигляд підсохлих бутербродів і несвіжих тістечок, наливали прекрасне шампанське «брют», ми в буквальному сенсі слова зіштовхнулися ніс до носа з Іллею та його загадковою дружиною Іриною. При цьому Ірина подивилася на мене довгим поглядом, а коли я усміхнулась і безтурботно привіталася, вона, здоровкаючись, відвела великі, прикриті повіками очі і навіть одвернулася від мене, буцім не бажаючи вступати в розмову. Це настільки вразило мене, що я неждано розхвилювалася й образилась, сама не розуміючи чому, адже з Іриною мене зв’язувало хіба побіжне знайомство.

Натомість Ілля зрадів негаданій зустрічі. Твердо потис руку Ростиславові, потім — так само — мені, аж у мене кісточки побіліли, й урочисто взяв із нас слово, що ми не втечемо одразу після концерту й обов’язково дозволимо йому пригостити нас філіжанкою гарячого шоколаду або капучино в підвальній кав’ярні у дворі редакції газети, де він працює.

Коли ми з Ростиславом вийшли з гардеробу, Ілля з Іриною вже чекали на нас. На цей раз Ірина була привітнішою, проте неприязнь уже пробігла чорною кішкою поміж нами, і я відчувала, як важко нам буде в компанії одна одної вдавати привітність і безжурність. Ростислав допоміг мені вдягнути пухову куртку, й Ірина одним поглядом оцінила її як таку, що не варта уваги. Навряд чи варта була уваги і її власниця.