Укус огняного змія

Культова тварина. Втілення нижнього світу у багатьох давніх міфологіях. Талісман царської влади фараонів над землею і небом. Символ родючості. Знак мудрості. Винуватець людського гріхопадіння. Утвердження ідеї, що в світі все, зрештою, повертається до власних витоків…

— Ні, — похитала я головою, — вперше бачу такий браслет. Хоча, здається, я десь читала про подібну цяцьку. Хіба це не розповсюджена емблема — змія, що кусає себе за хвіст?

— Не про це мова, — скривився слідчий. — Вам треба тільки відповісти, чи ви не бачили колись, на комусь саме цей — не подібний — браслет.

— Ні. Точно ні.

— Шкода.

— Мабуть, — легко погодилася я. — А що з ним пов’язано?

— Та, власне, нічого особливого, — знехотя пояснив слідчий. — Просто ми переглядали речі в квартирі загиблої Сокальської…

— Робили трус, — послужливо підказала я.

— Шукали зачіпки, — з притиском парирував слідчий, — і знайшли цілий альбом фотографій. Майже на всіх картках останніх трьох років убита має на руці срібний браслет. Але в помешканні його не знайшли. Розумієте?

Розуміла я, чесно кажучи, мало. Приводом для вбивства простенький срібний браслет стати не міг.

Хіба що він — музейний раритет роботи знаменитого майстра?

На столі задзвонив телефон, і слідчий на хвильку відволікся. Коротко відповідаючи невидимому співрозмовнику, він то кивав, то хитав головою, допомагаючи собі, а руки його в цей час робили свою справу: вони вже розгорнули течку, що лежала на столі, дістали звідки розлініяний аркуш паперу й почали щось шкрябати на ньому. Один раз слідчий звірився з моїм паспортом, із чого я зробила висновок, що він, аби не гаяти часу, вже заповнює протокол допиту. Вигляд слідчий мав зосереджений і роздратований, бо на тому кінці дроту йому, певне, сповіщали не надто добрі новини. Нарешті він сухо попрощався зі співрозмовником і обернувся до мене.

— А… — почала я, та слідчий випередив питання.

— Ми показували фото браслета фахівцям. Усі одностайно запевнили, що він, імовірно, початку вісімнадцятого сторіччя, але поза тим більшої історичної цінності не має… Але ж він зник? — зовсім по-хлопчачому знизав раменами мій візаві, мов очікуючи поради. — І це на правду наша єдина надія розкрутити справу.

— На жаль, — похитала я головою, — навряд чи вам допоможу. Ні браслета не бачила, ні в ювелірній справі не спец.

Слідчий відібрав у мене світлину й довго її розглядав, повертаючи то за годинниковою стрілкою, то проти. Йому, мабуть, уперше потрапила подібна справа. Це не п’яна різанина, це цікавинка, майже як у романі. От тільки сам факт убивства відтручує — коли стикаєшся з ним у реальному житті…

— На цьому знімку змію найкраще видно, — пояснив слідчий. — Хоча, коли я передивлявся альбом, у мене закралася підозра, що загибла навмисне виставляла браслет напоказ. То рукав підтягне, то голову підіпре долонею, і все лівою, то бокал тримає лівою рукою, і зап’ястя поверне так, щоб змію краще видно було. Ніби вона прикрасу щойно отримала в подарунок, і хизується, і натішитися не може… Я вже всіх її знайомих опитав, і ніхто не може згадати, в який момент і звідки цей браслет узявся.

Коли б знала тоді, яку роль відіграє срібна змійка в моєму житті, хтозна, як би я повелася. Та хіба ми вміємо відчитати магічні знаки долі? Замість того, щоб тікати просто зараз подалі від чаклунського браслета, я легковажно марила собі, як чудово пасувало б срібло до мого власного тонкого зап’ястя, і як легенько відсмикувала б я рукав светра, щоб покрасуватися срібною гадиною, котра от-от заковтне свій хвіст.

Хлопчина-слідчий тяжко зітхнув і відпустив мене.

Повз чергового я просто пролетіла. Перепустку пхнула йому, не підводячи очей, а сумку так міцно притисла до боку, що навіть якби всі працівники відділку спільними зусиллями намірилися видерти її з моїх рук, могли хіба що пошматувати на клапті, бо цілою я б її не відступила.

Отак із опущеною головою, розштовхуючи людей, я плигонула до дверей, не розрахувала, що вони відчиняються не назовні, а до мене, й лобом врубалась у старе лаковане дерево. Господи, забери мене звідси просто зараз, хай я западусь під землю або випаруюся!

Хтось підтримав мене за лікоть і обережно, як велике цабе, вивів надвір. Я намацала в сумці триклятущий пістолет, готова позбутися його просто зараз, викинути на смітник, проте тільки-но уявила, як дістаю його тут-таки на зупинці тролейбуса, на очах у заціпенілих людей, — і дрож прошив мене. Ні, ще раз так осоромитися — крий Боже!

Поплескуючи сумку по круглому боці, я начепила безтурботний вираз на обличчя, хіба що не засвистала якої-небудь веселенької мелодії, і рушила до метро. Думала про срібну змійку і про незнайомку, ще й досі не поховану, і серце мені дивно стискалось од відчуття несправедливості, нереальності того, що відбулося.

І тоді мені наверзлося, що знову на протилежному боці вулиці хтось зачаївся за рогом скляної будки «Преса» й пасе мене очима. Кілька разів я спідлоба глипнула туди, проте нікого не уздріла. Нахабно обернулась і довго розглядала людей. Усі були перейняті власними справами й не звертали на мене жодної уваги. Я посунула далі, тільки лишилося тривожне відчуття десь у нутрі й тримало тіло в напрузі, доки я їхала в метро, доки задивлялася на прикрашені різнобарвними гірляндами вітрини, доки розглядала новорічні листівки: от іще б таку придбала, а цю, а ота ж яка кумедна!.. — тільки я вже всіх привітала…

Але вдома це відчуття розвіялося. Передивившись рекламні листівки, які хтось щедрою рукою всипав мені в поштову скриньку, й пересвідчившись, що новорічні знижки вже вступили в силу, я ухвалила єдино правильне рішення: просто сьогодні накупити рідним і друзям новорічних подарунків, щоб потім, коли всі бігатимуть по крамницях, висолопивши язика, стиха собі підсміюватися над ними.

Чи то я напилася гарячого чаю, чи дійсно в помешканні моєму жаром жарив радіатор, але спека стояла неймовірна. Пару годин провітрювання нікому не зашкодить. Прочинивши вікно в кухні, я швидко зібралася й, ускочивши в пухову куртку, вийшла з хати.

Свіжість морозного повітря вдарила в обличчя. Поодинокі сніжинки сідали на тротуар, але не затримувалися там: майже одразу танули. Далеко їхати не хотілось, і я обрала найближчу велику крамницю — цілий палац, у якому пишні зали, що сердечно припрошували відвідувачів розчахненими дверима, розташовані були побіч зимового саду під скляним склепінням. Під пальмами — лавки, в центрі — невеличкий фонтан. Парочки сидять де-не-де.

Зробивши перше коло по крамниці, обстеживши найдетальнішим робом усяку цікаву річ, що згодилась би на подарунок, я готова була до короткого перепочинку. Зимовий сад приманював мене, як сир — дурну мишку у мишоловку. Всівшись на лавці й витягнувши ноги, вдихнувши запах тропічної зелені, я скинула теплий кашкет і блаженно заплющила очі. Скоро Новий рік. Ну, не так скоро, ще понад три тижні, але ж хіба це термін! Як не крути, а ми з народження, на генному рівні звикли лаштуватися до Нового року, як до грані, межі, рубікону, що відділяє старе життя — від нового. До новорічної ночі готується нова сукня, роздаються напередодні всі борги й пробачаються всі провини…

— Добродійко! Зробіть собі фото на згадку!

Розплющила я очі не так від настирливого голосу, як від чогось, що вчепилося мені в плече. Я повернула голову й побачила середніх розмірів білого набурмосеного папугу, який перебирав кігтистими ногами в мене на плечі. Пику він при цьому мав зосереджену, немов обдумував, куди найкраще мене дзьобнути.

— Ти хто? — спитала я мимоволі.

— Дон Хозе Перейра, — відповів папуга, не змигнувши оком.

Господар папуги націлював на мене фотоапарат і заохочувально всміхався.