Укус огняного змія

— Алло!

— Бубочко, привіт, де ти є? — заторохтіла Ліна в трубку.

— Їду додому.

— А ти далеко від центру?

— Не уявляю, — мовила я й повернулася до Ростислава: — Ми далеко від центру?

— Не дуже, — буркнув він.

— Не дуже, — передала я Ліні. Та вочевидь зраділа.

— Бубочко, пам’ятаєш, я тобі обіцяла дізнатися про той аркуш, що тобі підсунули в двері? Я позавчора нарешті зустрілася зі своєю товаришкою і віддала їй ксерокс, а сьогодні вона подзвонила. Вона якраз на роботі в архіві, ми могли б до неї під’їхати. Читальна зала працює до восьмої.

Я переказала Ростиславові Лінину палку промову. Той коротко кивнув.

— Скажи мені адресу, — попросила я Ліну. Та назвала одну з центральних вулиць Києва. Судячи з виразу обличчя Ростислава, ми чисто випадково опинилися зовсім поряд.

Проїхавши два квартали, машина завернула у двір високої білої будівлі з аркою, побіч якої балкони підтримували дужі каріатиди. Крихітний двір загороджений височенною залізною брамою, коло неї чергував сумний і змерзлий охоронець. Усім своїм виглядом він показував, що нізащо не пустить нашу машину у двір. Я приготувалася вилазити з салону.

— І ти отак мене покинеш? — спитав Ростислав дивним голосом. Я вражено обернулася до нього.

— Тут не можна довго стояти машиною…

— Ти мене отут просто покинеш? Після всього, що сьогодні трапилося?

— Там Ліна мене має чекати…

— І ти мені ні слова, ні півслова… Отак і підеш?..

— Дякую тобі за чудовий день. Трошки забагато пригод, як для одного дня, але турне на змійові вали було захопливе, правда? То я піду.

— То йди.

— До побачення.

— Наталю!..

— Так? — я вже вдруге випустила ручку дверцят. Вартовий при брамі робив вигляд, що дивиться в інший бік.

— То ти підеш до Ліни, так?

— Так.

— А… ти не хочеш мені нічого сказати?..

Здається, я почервоніла. Ситуація нагадувала мені сцену чи то давно колись читану й забуту, чи то мною ж самою й нафантазовану. Краєм ока я побачила, як у двір архіву збирається заїхати джип, але наша машина стояла йому на дорозі. Охоронець пожвавився.

— Там люди хочуть проїхати, — мовила я до Ростислава.

— І кого це обходить?

— Та незручно ж…

Ростислав глядів на мене довгим поглядом. Якщо я просто зараз не втечу з його машини, то Ліна чекатиме мене сто літ і не дочекається. Джип чомусь делікатно не сигналив, і ніщо не могло порушити двозначної ніякової паузи. Я прислухалася до себе й не могла зрозуміти, чи мені кортить утекти звідси за тридев’ять земель, чи хочеться лишитися жити просто в цій машині. Ростислав вивчав мене ясними очима з блискучими чорними чоловічками. Він цього погляду хотілося сховатися, затулити долонями обличчя.

— Е-е-е… то я піду?

— Та йди вже.

— Ага.

— То бувайте, Голмсе, — і мій супутник зробив дивний рух мені назустріч, але одразу ж знову відкинувсь у кріслі.

— Бувайте, докторе… — зронила я відлунням.

Усміхаючись і ховаючи очі, я випірнула з машини, відбігла кілька метрів, обернулась і помахала рукою. Машина двічі блимнула фарами у відповідь. Я заскочила у вестибуль і видихнула затамоване повітря.

Ліна виступила звідкись збоку.

— Я тебе чекаю, чекаю… Де ти так довго ходиш? Ти ж сказала, що ви майже в центрі?

— Не питай, — покрутила я головою, — зараз нічого не питай.

Ми піднімалися широчезними мармуровими сходами на другий поверх. Стіни, прикрашені портретами не відомих мені достойників, банею сходилися над нашими головами. На два боки від сходів розпливалися рукави широкого коридору.

Працівниця архіву, старший науковий співробітник — кругленька жіночка нашого з Ліною віку. Познайомилися вони, коли Ліна брала в неї інтерв’ю. Жіночка виявилася веселою й смішливою: відкидаючи назад довге волосся, поправляючи на носі дешеві окуляри, смикаючи светр, який мав порятувати від печерного, добре консервуючого холоду архіву, вона оповідала Ліні байку й невпинно реготала.

— Приходить до нас тітка й каже: «Щурів труїти будемо?» Я їй відповідаю: «Аякже!» А у нас же тут їх регулярно труїти треба, інакше-бо і нас виживуть, і книжки пожеруть. Тітка вдягає ґумові бахили, респіратор, костюм спеціальний — і починає всюди сипати отруту. Білий такий порошок. Я їй кричу: «А як же ми? Ми ж не захищені!» І знаєте, що вона каже у відповідь? «В інструкції з техніки безпеки написано, що спеціальний одяг належить носити при роботі з отрутою, а ви з нею не працюєте. Тому займайтеся своїми справами». І далі сипле просто мені під стіл…

Ми проминули великий зал, де працювало кілька людей: горіли настільні лампи, тихо шаруділи папери, повітря коливалося від розумних думок, — і зайшли за стійку, а звідти потрапили в задню кімнату. Мені сподобалося тут: кілька великих стелажів, на яких чекають свого часу замовлені старовинні фоліанти, біля вікна — величезне лимонне дерево, а гілки його обсипані блідо-жовтими цитринками, кілька письмових столів — для працівників архіву, але сьогодні нікого немає.

— Та перед Новим роком, — пояснила Лінина знайома, — ми тут, фактично, чергуємо: відвідувачів мало, от і вшиваємося додому потихеньку, а хтось один за всіх лишається.

Вона розсадила нас на старі дерев’яні стільці, підсунула вазочку з печивом. Сама збігала до одного зі стелажів і принесла книжку — невеликого формату, в шкіряній палітурці, папір пожовклий, але дуже цупкий. На око я оцінила її, як видання вісімнадцятого століття: в заокеанських бібліотеках під час навчання і мені пощастило потримати в руках енну кількість старих видань.

— Ось ця книжка, — упевнено мовила Лінина знайома й розгорнула томик там, де була червона смужка паперу — закладка. Ми з Ліною одночасно підхопилися зі стільців і нахилилися над книжкою. Жіночка-архіваріус перевернула її так, щоб нам краще було читати текст.

Усе співпадало: і шрифт, і перший рядок, і останній. Я згорнула книжку, зазираючи на палітурку. Лінина знайома захихотіла:

— Ні, ні, там нічого не написано. То треба всередину заглядати. Але я вам і так скажу. Цей уривок — із Феофана Прокоповича. Я он тут іще один ксерокс зробила і понадписувала вам згори олівчиком переклад слів, щоб у разі потреби ви могли здогадатися, про що мова…

Отже, латинський вірш Феофана Прокоповича. І якщо припустити: Кароліна Сокальська здогадувалася, що їй загрожує реальна небезпека, і лишила кілька натяків на те, хто винен у її загибелі, то уривок із Феофана Прокоповича може вказувати тільки на одну людину.