Укус огняного змія

Я роздерла ще один пакунок. Кавказької зовнішності жіночка в чорному ховає під плащ бомбу. Поруч у пісочнику бавляться біляві невинні діти… Ось як воно робиться — розбрат і розкол! Отже, Пилип Прокопрвич таки причетний до тих великих грошей, якими купується світове панування? Але ж він зовсім, зовсім не схожий на…

Я дерла пакунки, розкидала листівки. О, зараз ми влаштуємо невеличкий феєрверк! Коли не лишилося жодної цілої пачки, я розворохобила аркуші, щоб краще горіли, й піднесла запаленого сірника. Спершу аркуші боролися, не хотіли горіти, проте зайнявся перший, від нього другий, третій — і вже в низьку стелю б’ється полум’я, гуде від протягів.

Ставало гаряче. Треба робити ноги.

Хотіла б я подивитися на обличчя Пилипа Прокоповича, коли він прибіжить на пожежу, зазирне у бункер — і побачить голі бетонні стіни, крізь які характерницьким способом вивітрилася його бранка.

* * *

Засніжена дорога передмістя. До Києва — кілометрів тридцять, не менше. Пів на шосту ранку. Скоро виїде в рейс перший автобус. Але доки він вирулить зі своєї присипаної снігом, приспаної морозом стоянки, я тут остаточно задубну. Треба просто йти. Спершу дійти до центру містечка. Якщо хутко переставляти змерзлі ноги, це не має забрати більше, ніж півгодини, ще й зігріюся. Потім дочекатися автобуса. А краще — в темпі шурувати далі. У цьому містечку мені страшно і прикро затримуватися. Не можу я подзвонити Ростиславу, щоб він урятував мене з халепи: я не йму йому віри. Огидне почуття розчарування прокралося в серце ще там, у бетонному бункері, і точило його зсередини…

Шурхнули колеса машини, що гальмувала у мене під боком, обдаючи мене бензиновим теплом.

— Сідай, сідай у салон!

Я підстрибнула. Машину тягло просто на мене — на ковзкій дорозі водій ризикував, перехиляючись через сидіння для пасажира й розчахуючи дверцята. Короткозорими очима я дивилася не крізь лобове скло, а на зажерливі вогні фар. До розсвіту ще далеко, та глибоко в небі ніч починає поступатися дорогою настирливому ранку.

— Швидше сідай! Я тебе всюди шукаю!

Авто зупинилося, фонтанчики брудного снігу бризнули з-під коліс.

І тільки тоді я упізнала Ростиславову машину.

І повільно, мов загіпнотизована, залізла в салон, одночасно здираючи з рук задубілі від морозу шкіряні рукавички, в яких уже не відчувала пучок пальців.

— Господи, де ти була? Що сталося?!

Як тепло в салоні! Гаряче повітря одночасно дме і в ноги, і в голову. Душа, здається, відмерзає. Тануть на віях сніжинки. Коли тільки вони встигли начепитися мені на очі? Увесь час же я каптуром затуляла обличчя од пронизливого вітру…

— Не мовчи! Скажи що-небудь! Що з твоєю курткою?

А що з курткою? Замащена трохи, це є, але ж ціла! Чого не скажеш про правий черевик, на котрому хилитається, як п’яний, квадратний важкий каблук. Може, він мені сьогодні життя врятував… Щоб завести у нову пастку?! Я посунулася від водія й уп’ялася йому в обличчя злим поглядом.

— Чому ти так дивишся? Що я накоїв?

— Навіщо ти шукав мене? — нарешті я здобулася на слово. — І чому тут, а не в Києві?

Ростислав із полегшенням усміхнувся. Навколо очей променіли зморщечки, в зіницях тривога поступилася місцем радості. Справжній безтурботній радості, яку не зможе зіграти наймайстерніший актор. Він потягнувся до мене й торкнувся носом щоки. Ніс був холодний і шорсткий.

— Твоя товаришка Ліна всіх підняла на ноги, бо ти не повернулася після архіву додому. Я тебе всюди шукав. А потім… потім я допитав Людмилу.

Допитав? Із застосуванням тортур? Із довершеним знанням справи? Чи, як усякий дилетант, тільки вважаючи, що допитує, а насправді обдурений оманливою легкістю, з якою йому вдається здобути потрібні відомості? Не дивно, що Ростислав знайшов мене так пізно — коли я вже сама більш-менш дала собі раду.

— Людмилу?

— Ти не думай, вона тут ні до чого. Вона зараз сидить удома й плаче. Вона тільки й знала, що Пилип має на старому заводі орендований гараж — тримає там старий пікап, на якому будівельні матеріали для дачі возить. А завод ми добре знаємо — ще в школі не раз практику проходили… Схоже, на цей раз вони з Людмилою таки розійдуться — на-зав-жди…

— Але як ти здогадався про Пилипа?

— Пам’ятаєш, я тобі згадував Нептунове Товариство в Москві? Там, де Феофан Прокопович був оратором? Я ж не просто так про нього дізнався — все завдяки Пилипові. І найбільше він напирав на те, що він із Феофаном Прокоповичем — рідня. Та я розумію, яка там у біса рідня, але ж він у це вірив!..

— Нічого не розумію.

Ростислав нетерпляче схопив мене за зап’ясток.

— Усе просто. Це все твій uroboros… До речі, де він?

— Пилип забрав.

— От бачиш! А я згадав одну важливу річ. Недарма мені цей змій, що кусає себе за хвіст, увесь час муляв… Давній спогад, і я примудрився його забути… Коли ще ми вчилися разом, а Пилип і тоді вже був одержимий таємними братствами, він показав нам малюнок: косинець, довкруж котрого обвилася кільцем змія і вхопила себе за хвіст. Гадаю, Ірина швидше за мене згадала Пилипову розповідь, але не схотіла ні з ким ділитися… Цей малюнок, сказав Пилип, є на палітурці однієї книги, і ніхто не знає, де вона захована, а от він її обов’язково знайде.

— Але ж зміїв-uroboros повно, чому саме мій?

— Ну, звідки я знаю, чому саме твій! Пилип Прокопович на згадку про таємні братства й змови стає навіжений, то ти просто ще його не бачила, як він добряче вип’є… Може, йому здалося, буцім ти, невтаємничена, вчиняєш блюзнірство, коли носиш uroboros як звичайну прикрасу…

— Ні, ні, може, й це теж, але не тільки, — перервала я Ростислава. Мені пригадався нервовий монолог Пилипа Прокоповича у тиші занедбаного заводу. — Здається, він відновив-таки Нептунове Товариство. Він весь час говорив: ми, ми… Ми заявимо про себе, ми знаємо, ми бачили… Схоже, крім змії, Кароліна мала лишити мені ще щось…

— Що?!

Я знизала раменами.

Ростислав лапнув себе за кишеню й дістав згорнений аркуш паперу. Зачитав уголос.

— «…серед москвичів ще довгий час потому ходили чутки, що в Сухаревій Башті зберігалась у таємниці Чорна книга, замурована в стіну, забита алтинними цвяхами, котру охороняли дванадцять нечистих духів». Це з праці Назаревського «З історії Москви». Видання ще дореволюційне.

Чорна книга, яка належала таємному братству. В переказ про яку так повірив Пилип Прокопович, що, у пошуках натрапивши на uroboros, задушив одну людину й фактично довів до смерті другу. Сам чи не сам — то не мені вже дізнаватися… Та чому ж він вирішив, що Каролінин змій має стосунок до Чорної книги, котру ніхто й на очі не бачив?!

Ні, ні, зачекай. Пилип щось белькотів про те, що не просто так вийшов на uroboros, який належав моїй родині. Десь по архівах він таки наскочив на певні згадки, на якісь відомості, котрі вказували саме на цей браслет… Він або божевільний, або історик неабиякого хисту… До речі, я навіть не знаю, хто він за фахом.

— А хто він за фахом? — запитала я невлад.

— Пилип Прокопович? — не здивувався Ростислав. — Він історію викладає в педучилищі. Все літо по книгосховищах схороняється… До речі, студенти його дуже люблять, він класний викладач.