Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Урізька готика
Шрифт:

Дорога на цвинтар була далека. Перше ховали на Границі, в долішньому кінці, а тепер — у горішньому, під Ласками. До Границі було ближче. На середині дороги почався дощ і всі пішли швидше. Трохи людей пішло додому, а кілька приєдналось до процесії. Дяк ніс парасолю єгомостя, але не мав як відкрити, бо могла би зачепити за хоругву.

До горішньої церкви труну вже не заносили, відразу зайшли через бічні ворота на цвинтар. «Там уже не буде місця для Петра», - думали люди, дивлячись на яму, що ледве примостилася поміж могилами жінки й мами. Утім, Безуб’яку здавалось завжди, що він не буде лежати на цьому цвинтарі, такому непривітному й тісному. Він уже віддав йому жінку й доньку, хоча міг би порятувати. Праця висушує в чоловікові душу, як вітер з півдня.

Орко відвернувся, коли на біле віко труни впала грудка глини, більше схожа

на болото. Цьотка з Нагуєвич голосно схлипувала, і це його розізлило. Чого вона плаче, як ніколи не бачила Орисі живою? Хлопця відтрутили люди, і він відступив поміж почорнілі хрести, наткнувшись на чоловіка в чорному плащі, що ходив по цвинтарі, читаючи написи на кам’яних надгробках, під якими була похована родина священика. Хлопець упізнав у ньому одного з тих двох, що бачив у день смерті Орисі.

Чоловік не виявляв жодної цікавості до похорону, проходжався собі по цвинтарі. Може, чекав на когось. Потім люди почали розходитись, а далі втікати від настирливого дощу. Орко з Петром повели додому коня, за яким волочились мокрі заболочені сани. Той чоловік, якого Орко пізнав по одежі, а не по лиці, сховався під дашок церкви, терпеливо чекаючи, коли перейде дощ.

ІІ. З н у д ж е н н я [90]

Отець Антоній, закоцюблий і промоклий, пішов до ризниці перечекати, доки не засиплють яму, щоб запечатати гріб. Мусив шпортати ключем у замку сам, бо паламар поніс хорогви до долішньої церкви.

— Слава Ісусу Христу! — сказав йому раптом хтось просто у вухо, якраз коли він повертав ключ. Священик аж відскочив, бо голос був цілком чужий. Він обернувся і побачив незнайомця у чорному довгому плащі й капелюсі з дуже великими крисами. Одразу згадав, що дяк говорив про двох прибулих, які чомусь оселились у корчмаря Лейби. Якби вартували більшого, то пішли би до війта, або навіть до пана дідича, хоч той не приймав гостей. Так зауважив дяк. Очевидно, се був один з тих добродіїв.

90

стан, при якому людина відчуває неспокій, дискомфорт, і чогось потребує

Священик відповів, як відповідав кожному, поважно й урочисто:

— Навіки слава!

Завше легше мати справу з християнином, а не юдеєм, хоч урізькі жиди були людьми чесними й порядними, принаймні, дбали про своїх діточок незмірно більше, ніж його парафіяни. Звісно, єгомость нікому сього не говорив, і дотримувався певного дистансу з іновірцями.

На вугластому, трохи поморщеному від холоду, лиці незнайомця відобразилася подоба посмішки, досить приємної:

— Дозвольте відрекомендуватись — Юліан Стеблинський, фотограф і мандрівець. Милуюся вашою церковцею. Вона давніша за ту, що в долині, якщо не помиляюсь…

— Кажуть, що у сімнадцятому віці тут була похідна церква під час війни з турками. На тім місці поставили потім сю скромну церковцю.

Тут отець Антоній спохватився, що по крисах капелюха пана Юліана цебенить дощ, і той стоїть до нього майже впритул. Двері під натиском священика самі відчинились досередини.

— Дуже приємно, — згадав він світські манери, — Я — тутешній парох [91] , отець Антоній.

Він опинився перед вибором: запросити до ризниці чужу людину, а чи, перепросивши, піти туди самому. Але ніхто за ними не спостерігав, усі розійшлися з цвинтаря, крім двох хлопів, що насипали під дощем горбок.

91

настоятель

— Може, зайдете на хвилю, бо дощ геть вас намочить? Я мушу тут побути, щоб запечатати гріб ще до заходу сонця.

І подумав: «Може, то якийсь злодій? Чи вбивця, що мордує [92] священиків? «Чув про такі випадки. Християнське вітання може бути на устах і фарисеїв, і митників, і блудниць. Від того небо не впаде і земля не розколеться.

— Дякую за запросини! — погодився прибулець. — Я таки добре змок.

У ризниці було тісно й темно, і ще багато місця займав стіл, на який клалися різні святі речі.

92

тут:

вбиває

— То звідки ви до нас прибули? — спитав священик, видихуючи надмір вологого повітря. Ніс йому заклало, й він не чув звичного запаху ризниці: пилу, старого дерева, ладану й воску.

— Просте питання, на яке легко як сказати правду, так і приховати дещо, аби вас не втомлювати. Найближча станція — Самбір, відтак Львів, Краків, Відень, Прага, Рим, Венеція… Народився я на кораблі, тож не маю Батьківщини у звичному розумінні.

— Пан єсть космополіта?

— Скорше, отче, світовий волоцюга. Пристав я до одного подорожнього, що має у вашому селі нагальну справу і тепер гадаю, що й для мене тут знайдеться діло.

— А що за справа, можна взнати? — трохи збентежено спитав єгомость, витираючи руки не зовсім чистим рушником.

— Мій товариш — корабельний агент [93] . Він теж хотів би з вами, отче, зазнайомитись…

— Пощо [94] ?

Отцеві Антонію здалось, що його гість скорчив кумедну гримасу:

— Ну, як офіційна особа до офіційної особи…

— Корабельні агенти для мене не є офіційними особами, — трохи остро відреагував святий отець.

93

працівник транспортної компанії, яка займалася еміграцією в Галичині в кінці ХІХ — на поч. ХХ ст.

94

для чого

— Тоді як християнин до християнина, — знайшовся пан Юліан.

— Вечірня буде за дві години.

— Я йому передам. Власне, той мій товариш не схожий на інших корабельних агентів. Мені так здається.

— Каже пан, що родився на кораблі? А мати й отець звідки родом?

— Як мило [95] се мені чути! Той час, коли цікавились родовим корінням, уже відійшов навіки. А жаль! Мати моя вмерла на кораблі, що плив до Америки. Була вдовою по шляхтичу. Мене взяла під опіку з притулку в Гамбурзі одна порядна німецька родина. Обоє моїх прийомних батьків не жиють. По їх смерті я знайшов деяких своїх родичів у Кракові, але вони мені не сподобались, і я їм так само. Але прізвище у мене родове. Мене мати ще встигла охрестити на кораблі.

95

приємно

— Чим же пан заробляє собі на життя?

— Ет, то сим, то тим. Я ще хіба священиком не був.

Отця Антонія зачепили ті слова, і всю його легку приязнь наче вітром здуло. Хотів сказати щось остре, але хто знає, може, по тому чоловіку давно кримінал [96] плаче, то ж ліпше не зачинатись.

А той засміявся:

— Перепрошую за дурний жарт! Насправді я є фотографом уже десь літ п’ятнадцять. Зараз подорожую по селах, що на порозі нового віку застигли, ніби мухи в бурштині. Треба зберегти їх для майбутнього. Як випогодиться, зачну робити тут світлини [97] .

96

в’язниця

97

фотографії

— Ви їх робите в кожному селі?

— Лише там, де підказує настрій. Треба чекати не лише погоди, а й настрою. Я б з охотою зробив ваш портрет, отче.

— Я вже маю світлину. І доста з мене.

— Ви ще не бачили моїх світлин…

— Отче, можете вже йти гріб печатати! — застукали в двері.

— Вже йду, Стефане!

Священик здивувався, що встиг зігрітись за такий короткий час. Він узяв із собою кропило, а фотографу дав у руки кропильницю, аби багато не говорив.

— Ви не повірите, отче, але серед моїх світлин можна знайти всі чоловічі [98] типи!

98

людські

Поделиться с друзьями: