Урізька готика
Шрифт:
— У Америці немає болота… — зітхнув Влодко. — Правда, немає? То культурна країна.
— Можливо, і в цьому краю колись не стане болота.
— Як рак свисне!
— Прогрес і культура поширюються. А ти не боїшся, що ті, хто поїде звідси до Америки, житимуть так само, як тут? Побудує таку саму тісну хатку, працюватиме зранку до ночі… І повчитися не буде мати в кого, бо довкола будуть такі самі, як він.
— А що мені до того? — огризнувся Влодко. — Хай собі роблять, що хочуть!
— Ти ж там не був. Уяви, що все це обман, і такої Америки не існує, як немає Атлантиди чи Ельдорадо. А ти відправляєш людей невідомо куди…
— Чого ти до мене сікаєшся? Сам бачив світлини й мапи [144] Америки.
— Не ображайся, Влодку, це я почав уголос міркувати. Просто уявив собі, як далеко може зайти обман, до чого може дійти людина. Зло
— Ага, як маєш багато грошей, можеш і добро комусь зробити. Але ніхто не поспішає. Я хотів позичити грошей на дорогу, та ніхто не побажав зробити мене щасливим.
144
географічні карти
Юліан ще раз переконався у наївності хлопця, і йому стало того шкода. Сам він заробляв лише на своє утримання, а за грубші гроші слід було пожертвувати літніми мандрами. Влодко мав примітивну і ясну ціль, й задля неї міг відправити людей туди, звідки вони не зможуть повернутися. Села вражали своєю убогістю. Втім, духовне життя могло розвинутися й тут. Щось мусило втримувати цих людей від цілковитого упадку, хоча би віра в життя позагробове і справедливість Божу. Варто було тут затриматися довше, бо всі села схожі одне на одного, як намистинки, нанизані на нитку прямої австрійської дороги. Та наш фотограф мав чіпке око й розумів: насправді несхожі. Не з точки зору етнографії, та й нею пан Юліан особливо не цікавився, бо звичаї, вишивання, пісні були й так жаданим скарбом для багатьох фанатів народності. Із одним таким, Ромком Зашківським, він провів колись два місяці в горах як фотограф. Той хлопака просто полював на старовину і ладен був розкопати свіжу могилу, аби вирвати з рук небіжчика різьблений хрест. Ну, може, й не вдався б до такого крайнього засобу, але мав таке лице… Хрест побачив запізно, на катафалку в руках старого гуцула, і ніхто не хотів йому його продати, бо «дідо прийдут вночи», та й то «великий гріх». І на обличчі Ромка вималювався правдивий жах замість жадібності малої дитини, котра конче [145] бажає мати для себе забавку, яка знаходиться в руках іншої дитини. Кажуть, що небіжчик по смерті тратить душу й робиться заздрісним до живих, хоч би то й були його кревні [146] . Мусять йому всіляко догодити, аби потім не надокучав. Дивні уявлення…
145
обов"язково
146
рілні
Куди вони йдуть, Юліан не думав: просто йшли собі дорогою й розмовляли, бо, зрештою, то була єдина дорога. Влодко, напевно, знову йшов до корчми. Так робив завше: перші дні ходив до корчем й під церкву, а тоді вже по людях. Та дійшовши до штахет, за якими розлігся великий сад, Влодко заявив:
— Я йду до дідича. Складеш мені кумпанію?
Витяг з кишені трохи понищену візитівку з написом «Агент Його Цісарської Величності», на якій був вимальований пароплав. Її показував сільським війтам. А з другої кишені витягнув ще одну з написом «п. Владислав Семчинський, шляхтич уродзоний [147] » і гербом. Хвалився, що стратив на ці предмети купу грошей. Бідний хлопець! Не був ні агентом цісаря, ні шляхтичем уродзоним, тому поліції показував більш правдивий документ.
147
родовий
— Як ти вважаєш, Юліане, котра годиться для цієї візити?
— Друга, — переконано відповів фотограф, — оскільки новий дідич, я чув, прибув здалека, й не може вивести тебе на чисту воду.
— Герб я придумав сам, — образився Влодко. — Ні в кого не вкрав. Орел, що несе в дзьобі маслинову гілку.
— Сподіваюсь, цей пан має почуття гумору. Однак він нас не прийме.
— А ми просто передамо візитівки. Як проспиться, може, запросить нас.
Юліан відзначив про себе, що той трохи нервується. Мав уроджений страх перед аристократами, та й не потрафив би догодити їм поводженням, бо де мав його навчитися? До того ж був чутливою натурою, одразу відчував ставлення до себе, і се йому мусило добре боліти. В Америці, чув, на таке не зважають. То демократична країна, не те, що набундючена стара
Європа. Юліан мав купу різних рекомендацій, які теж мусив показувати скрізь у Старому світі. Проте найліпше рекомендувала його камера в дорогому шкіряному футлярі, біла сорочка з краваткою-метеликом, а часом шовкова хутка на шиї й артистичний капелюх, коли йшлося про романтичну клієнтуру. Натомість Влодко мусив доказувати кожному, що він чесний корабельний агент, а не шахрай. По тім, як справа була залагоджена, на клієнта налітали круки, що торгували нерухомістю, а Влодко умивав руки. Він досі не був у Гамбурзі, звідки відпливали на кораблі в незвідані краї його жертви, й не міг відчути їхнього страху і розпачу. Не знав, що багато з них спочине на дні океану, зашиті в парусину, особливо, малі діти.— Цікаво, чого він не спить уночі? От що я хотів би знати… — мовив Влодко, відчиняючи хвіртку коло брами з залізного пруття. — Або він — пияк, або тут якась романтична історія.
— Безсоння, — відказав Юліан. — Таке буває внаслідок контузії, або просто пережитого. Я цілком міг його сфотографувати на фронті. Був би гарний привід, щоб почати розмову. А пуста цікавість, щоб ти знав, призводить до неприємних випадків.
— Слухай, Юліане, це просто візит ввічливості. Нам конче треба замельдуватися [148] у найповажнішої особи на селі.
148
засвідчити повагу
— Вистачить залишити візитівки у дворецького й не лізти в гості.
— Ти думаєш, буде інакше? Дідько з ним, аби лиш не заважав робити діло!
Вони пішли алеєю, що була чомусь незаметена, всипана мокрим тьмяно-золотим листом. Складалося враження, що ніхто не чинитиме їм перепон. Але насправді служба була шокована. Одні казали:
— То — перебрані поліціянти.
А інші:
— От нерозумні! Чим усе це скінчиться для них?
З вікна за ними стежила ключниця, панна Емілія. Вона сказала до Леонтія, який чистив рушницю по ситному обіді:
— Маєм гості!
— А крий тебе сила Божа! — роздосадувано вигукнув дворецький.
— Не бійся, то не великі пташки.
— Але й не зовсім малі, - придивившись до постатей нежданих гостей, буркнув Леонтій, згадавши шокуюче прибуття нового господаря. Тоді його врятувало тільки чуття на панську породу. З пана не може бути хама, як і з хама — пана. — Вже йду.
Він зашпилився [149] на всі ґудзики, взяв на голову капелюха й послинив вуса, аби трималися відповідної форми. Голова в нього була вже сива, а вуса лишалися чорними. Попри все Леонтій забув, а панна Емілія ніколи не дозволяла собі дивитися на ноги мужчин, взути для повної паради чоботи, й пішов відчиняти у повстяних капцях. В домі усі в такі взувались, аби не тривожити пана дідича. Леонтій помалу відчинив двері й став на верхній приступці сходів. Груди старого вояки напружились і випнулись так, ніби на них мчав загін турків.
149
застібнувся
— Чим можу служити, панове?
Влодко одразу знітився.
— Чи може прийняти нас шановний пан дідич? — спитав Юліан, подаючи візитівку. Влодко мовчки тицьнув свою.
— Пан дідич не приймає нікого.
— Дуже шкода, — мовив спокійно Юліан. — Але, можливо, він знайде для нас трохи часу іншим разом.
Така делікатність трохи спантеличила дворецького, але не зворушила. Пані графиня приймала усіх і була дуже цікава до життя. Зате тільки тепер Леонтій оцінив переваги спокійного життя.
— Прощавайте, панове! — мовив він дещо театрально.
На подвір’ї, незважаючи на полудень, панувала тиша. Тільки з коминів дому, флігеля й прибудови для слуг вився дим.
— От бачиш, — задоволено мовив Юліан, — ми все зробили як слід. Тепер слід чекати запросин, тобто вдавати, ніби ми їх чекаємо. А може, сей пишний дворецький убив пана, і тепер слуги раюють, як миші без кота?
— Добре, що на нас псів не поспускали, — здригнувся Влодко, показуючи на величезного собацюру, що вийшов з буди, брязкаючи довгим ланцом.
— Таке скажеш, — посміхнувся фотограф. — Псів не спускають на уродзоних шляхтичів.
— Знав би ти, що про того дідича в корчмі розказують…
— Але ж ти не побоявся!
— Бо в мене немає злих намірів, і він се мусить відчути.
Юліан здивовано підняв брови.
— Ну, добре, я ще вчора обіцяв показати священику деякі світлини. Заберу й піду.
— А я до корчми. Гадаю, єгомость не дозволить мені виголосити завтра у церкві проповідь. А жаль, бо ми з ним подібні… Він говорить про рай на небі, а я — про рай на землі.