Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

На тлі усіх тих жіночих персон Констанца Тома сяяла, немов Пломеніюча зірка давніх містиків на темному небі недорослої до форм матерії. Тепер, коли Констанца опинилася у тюрмі, Григорій не знаходив в цій жінці жодного суттєвого ганджу, окрім, зрозуміло, оргіастичної розпусності, яку він зараховував до неминучих супутніх речей алхімічного світу. Надзвичайно розумна, блискуче освічена, втаємничена у речі метафізичні, дружина Генріха Тома, до того всього отримала від предків (чи, може, якихось незбагненних вищих Сил, міркував Григорій) надзвичайну й досконалу вроду. Таке поєднання талантів і природних дарів не могло бути випадковим. У персоні Констанци ясно проявилося таємниче і владне вище призначення. Його тягнуло одночасно й до пізнання цього призначення і до її вродливого тіла, яке так переконливо проявляло себе як у жіночій, так і в чоловічій натурі. Григорія навідували гріховні сновидіння, в яких Констанца раз у раз опинялась між ним і Лідою та приймала підношення Венери як від нього, так і від посланниці богині кохання.

Він згадував кожне слово, кожний вираз обличчя Констанци. Його мучило, що він сперечався з нею і не завжди уважно слухав її пояснення. Тепер кожне її слово набувало іншого, глибшого і розгалуженішого, значення. Вона здавалася Григорієві живою книгою емблем, яку він ледь встиг поперегортати, хоча мав цілковиту можливість уважно вивчити і зрозуміти. Відчуття того, що тепер цієї помилки вже не виправити, було настільки потужним, що Григорія огорнув справжній тілесний біль. Цей біль викручував його плоть, обпікав поперек і тиснув на серце. Він не міг спати, не міг молитися, не міг слухати теревенів Макогона. Перед ним стояло обличчя Констанци, її очі, її кармінові губи, чорні хвилі її волосся. Біле сонце Півдня грало різкими тінями на її оксамитовій шкірі, а запах її пафумів лоскотав його ніздрі. Він згадував її плаття з легкої тканини кольору слонової кістки, крізь яке сонячні промені висвічували контури її тіла. Плаття не було тюремником тіла, як зазвичай. Воно вступило з ним і сонцем у зговір. Тоді він насолоджувався втечею образу її тіла крізь тканину, а тепер спогад про розумне плаття змушував його до крові кусати губи.

Серед іншого згадав і ту їхню з Констанцею прогулянку берегом венеційського Гранд-каналу, коли він зауважив на її лівій руці перстень з монограмою «МА» і спитав, що означають ці літери.

— Колись Римом правив Марк Аврелій, — відповіла. — Його вважають найкращим з імператорів. Він дав римлянам свободи, його імперія нагадувала республіку. Це його ініціали.

«Марк Аврелій! — тяжко зітхнув Григорій, лежачи під парусом старого капера. — Це ім'я не вперше виникає у моєму житті. Коли це було? А, звісно, це було на іменини імператриці Єлизавети, 5 вересня 1744 року».

Імператриця якраз приїхала до Києва на прощу. Вона молилася на раках [70] печерських святих, щедро розкидувала мідь і срібло незліченному жебрацтву, що товпилося під високими мурами Лаври, і зі всім своїм почтом смакувала велетенськими осетрами, майстерно засмаженими і тушкованими за секретними рецептами митрополичих кухарів.

На честь самодержиці, спадкоємця престолу Пітера Ульріха та його нареченої Софії-Августи [71] силами студентів Духовної академії та місцевих комедіантів було розіграно панегіричну пієсу «Благоутробіє Марка Аврелія». Написав сей панегірик досвідчений і тверезий автор багатьох уславленних «шкільних дійств» Михайло Козачинський, який присвятив свій твір «Елизавете Петровне, Марку Аврелию века нашего». Сковорода тоді не увійшов до студентської трупи і перебував серед глядачів.

70

Рака — ковчег із мощами святих у вигляді труни.

71

Пітер Ульріх — майбутній імператор Петро III, Софія-Августа — майбутня імператриця Катерина II.

Виставу за пієсою Козачинського пишно декорували. На сцену, як і передбачено було прологом, на позолоченому возі, виїжджав товстий дядько у латах, що представляв собою персону Києва. Віз тягнули два крилаті Пегаси. За дядьком-Києвом ішли фігури: Марс з андріївськими емблемами і полоненими турками, Фортуна з вінком і двоголовими орлами, Амур з анаграмами, в яких зашифрували імена принца-спадкоємця і його нареченої, Астрея з лінійкою та Гармонія зі срібними кулями і циркулем.

Після параду уведених до придворного вжитку давньоримських божеств на сцену вибігли студенти, одягнуті козаками та поляками, і розіграли сценки зі славної вікторії Хмельницького під Корсунем. Дехто із тих переряджених так захопився баталією, що двох «поляків» і одного «козака» товариші винесли непритомними. Імператриця схвалила таке завзяття і зволила відправити акторам на лікування двадцять червінців і барильце анісової. Потім був балет на новітній австрійський штиб, а вже після нього почалася сама пієса, в якій милосердний і розважливий Марк Аврелій протиставлявся жорстокому і зарозумілому Авідію Касію. В персоні Авідія глядачі легко розпізнали карикатуру на Бірона [72] . Перемогу милосердя над жорстокістю вони вітали гучними криками «Віват!», а принцеса Софія-Августа аплодувала, що для того часу було свіжим способом публічно задемонструвати свою прихильність.

72

Бірон — відправлений Єлизаветою на заслання фаворит імператриці Анни і фактичний правитель Росії у 1730—1741 pp.

Все це пишне уславлення «Марка Аврелія віку нашого» зіпсувала ілюмінація, якою прикрасили фінал «Благоутробія…». Ракети дрезденських фойєрмейстерів налякали і коней, запряжених у карети, і гостей. У пишної придворної дами (чи не фрейліни Паніної?) від ракети загорілося плаття, почалися біготня і штовханина. Глядачі, збившись у натовп, побігли до сцени, лаштунки не витримали їхнього напору і повалилися. Сковорода власноручно витягнув з-під задимлених декорацій студента, що грав Марка Аврелія.

Попри цю прикру пригоду, пієса зворушила Григорія. Після того він прочитав «Роздуми» імператора-філософа, книги Діона Касія і Секста Аврелія Віктора, де розповідалося про життя «найкращого з Цезарів». Вже тоді його здивувала поблажливість Марка Аврелія до розпутства жінок, як із власної родини, так і римлянок взагалі. Тепер він виправдовував Констанцу через стоїчну філософію мудрого імператора давніх часів, який не забороняв Природі діяти через даровані людям тілесні можливості та агрегати.

«Якщо всевладний правитель не вважав за необхідне карати жіночу тілесну надмірність, — міркував Григорій, — то чому я, упосліджений у сім світі, маю звинувачувати Констанцу? Хіба маю на таке право?»

Чим більше він думав над протиріччями у персоні Констанци, тим більше схилявся вибачити дивовижній жінці її схильність до шаленств Діоніса і Венери.

Філософія стоїків, яку сповідував Марк Аврелій, думав Сковорода, могла б стати основою для його примирення з Констанцею. Адже древній імператор вважав, що природа є не лише всім відомою даністю, яка від народження до смерті оточує людей і проявлена в людському тілі, а й тим внутрішнім образом, згідно з яким ускладнюється і розвивається усе суще. Джерело тілесної натури він і його однодумці-стоїки розглядали як розумне вогненне дихання, яким від часів передвічних пронизано і ускладнено Всесвіт.

«А може, Констанцу єднає з Лідою духовна вогниця божества-дихання, «святого духа» язичників-стоїків? — припустив Григорій. — Може, в ту мить, коли вони зливаються тілами, утворюється вище, досконаліше тіло, чимось подібне до тіла Андрогіна? Тут, зрозуміло, у засідці причаїлася єхидна протиріччя. Марк Аврелій вважав, що тілесне перебуває під орудою духовного Світла, а святий Августин і Отці Церкви, навпаки, вважали усе тілесне, усе матеріальне темним царством диявола. Чи можна перекинути між цими непримиренними крайностями золотий міст узгодження? Якщо можна, тоді не варто приділяти тілесному так багато моральної уваги й прирікати на відкуплення прості прояви тілесної правди. Проте чи дозволена Богом суверенна «правда тіла», яка не підвладна біблійним моральним приписам? Чи можна жити одночасно двома самодостатніми правдами — правдою Духа і правдою тіла? Це ж єресь. Найсправжнісінька єресь…»

— Страждаєш, чоловіче Божий? — голос фіскала Макогона визволив його із глевкого полону спогадів.

— Чого вам?

— Дивуюся тобі. Лежиш тута, блідий як блейвас [73] . Я б на твоєму місці пив би й пив з радості, що для тебе все так добре обійшлося. Горілки не маємо, але є тут у нас добре вино, — Семен скосив оком донизу, у напрямі трюму. — І до вина щось знайдемо… Звеселися, Грицю! Танцюй-фурцюй! Не в казематі ж сидиш, козаче, а під Божим сонечком грієшся. Дивись, дивись яке небо! — він обвів рукою лазуровий обрій Адріатики. — Воля вольная, окойом! Так будь у цій волі твердим мужем, а не кислою дівкою.

73

Блейвас — білило.