Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Брате, врахуй те, що всі європейські монархи більше за чорта бояться Фрідріха Пруського. Його сила швидко зростає. Він молодий та завзятий і мріє стати новим Олександром. Це нервує навіть Мсьє [67] . Він, зрозуміло, клянеться Фрідріхові у вічній дружбі, але в Оленячому парку радиться з Кауніцем. Жане, я печінкою відчуваю, що вони створять коаліцію. Якщо не створять, то Фрідріх розіб'є їх поодинці. Ще трохи, Жане, ще трохи, і галльський півень кукурікатиме разом із габсбурзьким орлом. А цариця бігтиме туди, куди порадять їй австріяки.

67

Мсьє — напівофіційна форма звернення до особи французького короля.

Орлик сів на канапу. Біля неї стояв дорогоцінний мармуровий столик із шахами. Кілька хвилин дивився на двоколірну дошку. Йому привиділось, що шахові фігури наче мавпують розклад європейської політики. Білий ферзь (Фрідріх) націлився на чорного слона (Австрію), а шляхетний білий король (Людовік) був затиснутий між чорними пішаками (дрібними німецькими князівствами) і турою (Англією). А за вигнутою спиною чорного коня (польського короля Августа) причаївся чорний ферзь (московська цариця).

«І я десь там, між отих ніким не захищених білих пішаків», — подумки зло посміхнувся Орлик і позмітав шахи на підлогу.

Звістка про смерть коронного гетьмана Потоцького застала полковника Орлика у Генуї. Потужний білий слон впав із континентальної шахової дошки. На зміну старому друзяці Юзефу пророчили Браницького, але це нічого не змінювало: профранцузька партія у Польщі залишилась без голови. У Швеції старий монарх почив у Бозі ще в березні, а на його трон (на радість цариці Єлизаветі) зійшов пустоголовий любитель парадів. Відомості з Порти також не втішали. Султан Махмуд з роками ставав все лякливішим і підозрілішим. А по праву руку від нього, на вишитих золотом подушках, сидять вже не войовничі візири з роду Сейїдів, а продажний інтриган Мехмед Дівітдир, який не любить війни. Зате він охоче візьме царське золото і тих соболів, яких везе Обрєсков. Нарешті, з Криму повідомляли, що ті виплекані Орликом зародки порозуміння, які почали були зростати поміж татарами і Січчю, тепер знищені новою хвилею прикордонних сутичок, пограбувань і насильств.

Успіхи при дворі Людовіка австрійського пролази Кауніца могли забити останній цвях у труну майбутньої української вольності. Якщо Париж і Петербург увійдуть до омріяної Віднем антипруської коаліції, то всі плани розсипляться вщент. Усі ті плани, які три з половиною десятиліття він плекав спочатку з батьком, гетьманом Пилипом Орликом, а потім із принцом Конті у Secret du roi [68] та масонських ложах.

Ще якихось десять років тому, після фактичної поразки Росії у війні з турками, все виглядало більш обнадійливо. Віяли свіжі вітри і перспектива здавалася якщо не безхмарною, то принаймні не штормовою. Тоді на Чорному морі не лишилося жодного російського військового корабля. У Марселі таємно готували флот для підтримки кримського хана і козацького повстання. Влада у Петербурзі належала слабким і бездарним брауншвейгцям, що боялися заколотів, чаклунів і власної тіні. Мініхові було не до Украйни: він влаштовував на казенні посади своїх численних родичів і замовляв у ревельських кравців мундир генералісимуса. Українські полковники, відчувши послаблення ярма, один поперед одним слали до нього, гетьманича Орлика, своїх довірених. У Михайлівському монастирі таємно від фіскалів Малоросійської колегії правили служби Божі за його здоров'я і перемогу його зброї. Якби тоді ломбардійці й невдячний Лещинський позичили йому золота для військової експедиції! Якби…

68

«Королівський секрет» — таємна служба Французького королівства, до якої входили найдовіреніші люди Людовіка XV, серед них був Григорій Орлик

— Вертаємось до Генуї й звідти пливемо на Мальту! — вирішив він. — Нехай веде нас і через нас виповнюється незбагненна Божа воля!

Відьмин лаз, серпень, наші дні

— Ось і дійшли, — констатував Олександр Петрович, зупиняючись перед брунатною скелею, ребрами якої стікала лінива підземна волога.

— Прикольне місце, — озирнувся навколо себе молодший. — Дивися, он та скеля — чистий тобі гоблін. З квадратною головою. Це місце має назву?

— Має. Відьминим лазом називають.

— А чому так?

— Старі люди кажуть, що за давніх часів тут молодим відьмам влаштовували випробування. Обмазували з ніг до голови вовчою кров'ю і вони при повному місяці бігли до Несамовитого озера ту кров змивати. А потім назад, до цього от камінчика, — старший поплескав скелю долонею. — Яку із тих молодок не з'їдали хижі звіри і не забирала до себе озерна нечисть, ту приймали до відьомського трудового колективу.

— І далеко те озеро?

— Тобі — години три йти. А відьми, думаю, добігали швидше.

— Вірю, — кивнув головою Павло. — Голою в горах не дуже комфортно.

Його уява намалювала прадавні Карпати: дикі, порослі могутнім лісом — і чорноволосу чаклунку, котра біжить до гиблого озера — страшна і прекрасна, збуджена священними напоями і смертельною небезпекою. А змішана з її потом кров молодої вовчиці стікає зі струнких стегон, як вода скелею, обкрапуючи корені правічних дубів і буків.

— Давай бутерброди, братело, обідати будемо, — старший відірвав його від еротичних фантазій.

— Ти ж казав, що ми вже дійшли.

— Дійшли.

— Так давай спочатку справу зробимо.

— Зачекай, не спіши.

— Чого чекати?

— Розумієш, — Олександр Петрович примружився, оглядаючи навколишні, порослі соснами і високими кущами, гори. — Не дає мені спокою той хрускіт. Посидимо, поїмо. А за одним разом подивимося і послухаємо. Раптом хтось з'явиться.

— Навіть так… — молодший також прикипів очима до залісовілого гірського пасма, з якого Відьмин лаз можна було роздивитися, як на долоні. — Навіщо ж тоді ми це місце попалили? Тупо якось.

— Нічого ми не попалили. Поки що. Місце це відоме, туристів сюди водять. Але тут можна місяць ходити й не знайти тайника.

— Бункер якийсь?

— Крутіше, братело, крутіше! — розсміявся «карпатський есквайр», розстелюючи на пласкій брилі церату. — Ти поки що розслабляйся. Зараз пива вип'ємо, закусимо, нехай вороги — якщо вони десь тут шлиндають — упевняться, що ми модно і правильно відпочиваємо.

— А хто ті «вороги», як думаєш?

— Хто, питаєш, — старший відкоркував пляшку, щиро, зі смаком, ковтнув холодного пива. — В мене наразі є дві версії. Перша — хтось із моїх сусідів сильно зацікавився нашим походом у гори. Так зацікавився, що йде, сарака, за нами аж від самого Яремчого. Є тут, серед місцевих, такі, прости Господи, природжені пінкертони, що їх іноді вбити хочеться… — він вдруге приклався до пляшки. — Смачне пивко! Скуштуй, Павляне, віднови свій водяно-сольовий баланс… Смачне? Я ж казав!.. Так-от, є ще й друга версія. Вона, скажу тобі, стрьомніша. Не виключено, що ті бандюки, які пришили професора, могли тебе зацинкувати і приїхати за тобою сюди. Якщо так, то у нас, братело, проблеми.

Деякий час вони обідали мовчки, прислухаючись до навколишніх звуків. Над нагрітим очіллям скелі дзижчала важка серпнева комашня, сірі білки зістрибували з кривої сосни і з безпечної відстані уважно спостерігали за трапезою братів Вигилярних.

— Я от що, Павляне, хотів тебе запитати, — перервав мовчанку старший. — Ти мені поясни, яке відношення мають оті всі цацки, — він скосив оком на рюкзаки, — до Сковороди. Я людина далека від історії, літератури. Може, чогось не розумію. Напевне не розумію. Про Сковороду я у школі вчив, пам'ятаю, що жив колись такий, дуже розумний, любив мандри, ненавидів багатіїв та зажерливих попів. Написав вірш «Кожному городу нрав і права». Ми його напам'ять вчили. Про те, що кожного гонить свій біс. Вчителька Анна Петрівна казала нам, що він був сильно не від світу сього, відповідно, потерпав за правду-матку від різних кривдників. Що до своєї хати і до сім'ї так і не доробився, все життя бомжував Україною. А тут бачу: срібло, гравюра, та ще й ідолище це дерев'яне… Щось воно між собою не в'яжеться. Він що, язичником був?

— Ні, православним.

— Так поясни мені, темному, яким це боком усі ці речі пов'язані зі Сковородою.

— Не знаю.

— Отакої… — старший акуратно поскладав сміття до пластикового пакету. — А я думав, що ти у темі.

— Я вже міркував над цим. Ну, скажімо, з гравюрою більш-менш ясно. Вона перемальована, можливо навіть рукою самого Григорія Савича, зі збірки містичних емблем. На ній, наскільки я розумію, зображено одне із наріжних понять алхімії — Андрогіна, з'єднання ртуті і сірки, як основу для подальшого виробництва філософського каменю.