Усе - про секс
Шрифт:
Мабуть, і він час від часу забридав на світло «червоного ліхтаря». Сонька ж і бровою не повела на мову начальника, ніби і не чула його слів, привіталася з нами і звабливо похилитала під вагою коромисла із двома відрами до свого двору.
Придбана нами хатка стояла в підніжжі гори, неподалік вулиці. Я ж того літа, та і в наступні, працював, коли не дощило, вище хати, на схилі, на терасі, зарослій молоденькими вишнями. Із тераси проглядалося трохи не усе село, розкинуте по наддніпрянських крутосхилах, а Соньчин двір по той бік вулиці був як на долоні. Я працював багато, цілісінькими днями, творячи і для «вічності», і для шматка хліба родині. Народ на мене, «правофлангового», як казав сільський голова, не рівнявся. Не було дня, коли б у Соньки не гостювали мужики, пробираючись до хати городом, від зарослої верболозами стежки вздовж струмка. Особливо рясно мужиків було у її дворі двічі на місяць, на початку і в середині місяця, коли у колгоспі та на цегельні видавали платню. Я уже й тоді не полюбляв чоловічих розмов на подібні теми, але від балакучого сусіди знав, що Сонька бере за сексуальні послуги по три карбованці, а з «виходом», тобто сеансом стриптизу, як тепер сказала б наша цивілізована зміна, вимагає п'ятірку.
Так і горів «червоний ліхтар» на нашому кутку, денно і ношно, впродовж років. Десь року сімдесят шостого з'явилася моя книга «Люди на землі», посередненький романчик, зате, як тоді писали, на місцевому матеріалі. Перечитало його усеньке село. І ось несу я воду двома відрами повз Соньчин двір. Бачу, притулилася Сонька до загорожі, поклала півкулі грудей своїх на парканчик і їсть мене очима. Я поставив на землю відра, щоб перепочили руки, привітався. Сонька заусміхалася: «Ой, Григоровичу, яку ж бо льовку книжку написали! Що льовку, то льовку! Але чого ж се ви так мене обминаєте, гребуєте мною? Інші мужики не гребують, а ви — гребуєте. Мо', я не усе по-культурному і знаю, але дещо умію, се вам будь-хто із мужиків скаже…» Це була відверта атака, і я так само відверто рушив у контратаку: «Соню, та звідки ж у письменника гроші? Ось я два роки цей роман писав, а заробив — і не питайте. А у
— Григоровичу! Та за таку льовку книгу я вам безплатно дам! Ой і льовко ж дам, тільки приходьте! Коли кури на сідало сядуть…
Сонька тримала багато курей. Ночували вони на горищі, і перед смерком, коли кури гуртилися в сінцях, вибираючись по драбині на свої верхотури, «червоний ліхтар» на нашій вулиці тимчасово гаснув, до початку нічної зміни.
Щедра і щира обіцянка Соньки — то була найвища оцінка вдячним народом моєї скромної творчості і такою залишиться для мене назавжди…
Інших оцінок мені і не треба.
То ще був час, коли я вірив, що прожиті роки, набутий життєвий досвід роблять людину розумнішою. І я приглядався та прислухався до старих людей (мені не виповнилося і тридцяти) як до ходячих антологій мудрих думок. Не бажаючи множити власних помилок, я волів якомога повніше врахувати помилки інших. Моїй дочці було три роки, я щодня, по роботі, гуляв із нею у сусідньому скверику, була весна і все ще було, як сказали б нинішні американизовані молоді, повний ок'ей. Так само регулярно приходив у скверик із онучкою, а може правнучкою, дідусь років… — такого віку, коли вже років, як мені тоді здавалося, можна не рахувати. Шістдесятирічні бачилися мені тоді неймовірними стариганами, а на вісімдесятилітніх, з погляду моїх неповних тридцяти, лежав сивий наліт вічності. Поки діти гралися в пісочниці під грибком, ми сиділи на лаві і, якщо я не читав якусь белетристичну дурню, перекидалися словами. Про чергову перемогу київських футболістів, про нову золоту зірку на неосяжних грудях дорогого генсека, про високі ціни на полуницю, що її так полюбляють діти. Часом дідусь починав згадувати минуле, але швидко пригальмовував свій язик, певно картаючи себе за старечу данину спогадам. Він пам'ятав пуск першого трамвая у Києві, з'яву на київських вулицях і його пішкування од залізничного вокзалу останнього російського імператора, убивство Столипіна в Оперному театрі, початок першої світової війни, революцію, обстріл міста муравйовськими військами — усе те і багато іншого для нього відбулося ніби учора, а може, сьогодні уранці: часові пласти для нього перемішалися і злиплися, як, скоро по війні, цукерки, подушечки у бляшанці з-під американських бобів на найвищій полиці дощатого мисника у кутку нашої сільської хати. Нарешті я наважився і одного дня мовив до старого приблизно так: «Ось ви прожили таке довге життя, а мені його ще належиться прожити, то яку б найголовнішу пораду дали ви мені, аби не повторив я у своєму житті ваших помилок?» Дідусь надовго замислився. Нарешті, коли моя дочка уже почала коверзувати і я зібрався іти з нею додому, значимо мовив:
— Ось що пораджу тобі, синку, — головне, не пускай у свій дім комісарів…
І застиг на лаві, ніби скам'янів навік, дивлячись кудись у давноминуле, що усе ще було для нього таким близьким, реальним і болючим. Я нічого не зрозумів із занадто мудрої поради діда, проте не став далі розпитувати, відчув — не та хвилина, а, узявши дочку на руки, тихо, трохи не навшпиньки подрібцював від лави, на якій ми із ним сиділи. З тиждень старого не видко було у скверику, дівчинку на дитячий майданчик приводила не вельми привітна жінка літ сорока, ми з нею не були знайомі, і розпитувати про діда я не наважився. Одного дня я, сидячи на лаві неподалік від пісочниці, занурився у книгу і раптом (ніби й не спливло тижня чи й більше) почув біля себе схвильований голос старого:
— Розворушили ви мене усього своїм проханням, а вже мені не рекомендується занадто поринати у минуле, вік не той, не те здоров'я. Підвищився тиск, гіпертонічний криз, теє-сеє… Але відлежався, карга з косою і на цей раз пройшла мимо. Весь вік свій проробив я бухгалтером-ревізором і наприкінці двадцятих ревізував останні непманські хитробуди, се уже товариш Сталін їх під знос пустив, проголосивши рішучий курс на повний соціалізм. І ось, коли я колошкав підозрілу торгову точку, за наводкою і наказом чекістів, тут осьдечки, на Євбазі, так тоді це непманське болото звалося, прийшла до мене дівчина літ сімнадцяти, красуня неймовірна, за батька, торгівця, просити. Ну, я і попався у сильце, у яке ми усі рано чи пізно, а попадаємо, я тоді ще холостякував, хоч уже був — не першої свіжості, як мовиться. Швиденько, за якийсь тиждень, сеє-теє, вона мене обкрутила, це вона уміла, що уміла, то уміла, нічого не скажеш, ми поженилися. До революції батько мій мав садибу неподалік Євбазу. Батьки у розруху померли від тифу, я вижив. Більшовики будинок одібрали, а мені залишили флігельок у глибині двору, пристойний флігельок, дві кімнати і кухня внизу, над ними — простора мансарда, тепла, знизу опалювалася. Ось у той флігельок і привів я свою юну красуню. Стали ми жить-поживать. Я уже ж, кажу, був жистю трохи поношений, степенний, як усі люди мого фаху, а вона — вогонь і полум'я. Але якось ліпилося. Вона — на курси бігала, у мене платня — маленька, бухгалтерська, брать у лапу я ніколи не практикував, та й страшно, я перед будь-якою владою завжди колінкував і колінкую, таким уже народився, і став я напитувать квартиранта у мансарду. А я з чекістами по службі знався, ревізійно-контрольне управління наче і не при них вважалося, проте — і при них. Так ось, поцікавився я в одного з них, чи не порадить він мені квартиранта, щоб міг непогано платити і вугіллям, дровцями забезпечував. А чекіст мені і каже: «Прислали нам в управління нового комісара, він шукає пристойної квартири, і близько щоб, у центрі, і в людей — політичне перевірених. Я порекомендую тебе, думаю, що йому твоя мансарда підійде, уже третю ніч на дивані у кабінеті спить». Аж ось мені на роботу дзвонять із тої вже чеки: «Ідіть раніше додому, чекайте на гостя». Прибіг я у свій флігельок, а моя красуня — ще у постелі ніжиться. «Піднімайся! — гукаю. — Комісар зараз приїде!» А сам по кімнатах кинувся, сяке-таке прибираннячко роблю, бо вона у мене до господарства дуже інертна була, я, каже було, не у прибиральниці до тебе ішла. Правда, швиденько вбралася, наштукатурилася, напарфумилася — свіжа французька булочка, їй-бо. А як авто комісара біля ґанку зупинилося, сіла у крісло, довгу дамську папіроску закурила, ніжка на ногу, погляд — загадковий, багатообіцяючий. Потім вона казала: «Це я тобі квартиранта приланцюжила, на біса йому твоя скрипуча мансарда — без мене…» А й правда. Як побачив комісар мою красуню у глибокому фотелі з папіроскою, з том-ним поглядом з-під крутих брівок, уже й мансарду не хоче дивитися, завдаток у руки мені суне, не рахуючи, а сам із неї очей не зводить. Я збоку стою, а теж відчуваю — наче розряд раптовий електричеський між ними двома, аж іскрить і потріскує, ось-ось, здається, блискавка із грозового неба у кімнату ударить. А він… Що — він? Такеє-сякеє, але ж молоде, струнке, чекістська форма на ньому, весь у портупеях, хромовики — як дзеркала. Пізніше двірник, якого ще мій батько на роботу брав, скаже: «А знаєте, пане-товаришу, чого ваша краля так швидко на ньому повисла? Бо від квартиранта вашого кров'ю пахло, а деякі женщини запах цей сильно люблять…» Пахло від чекіста кров'ю чи ні, але працював він більше уночі, під ранок десь привозило його авто у двір, тяжко піднімався дерев'яними сходами у свою мансарду, до половини дня відсипався, а у полудень за ним знову персональне авто прибувало. Ну, живемо-поживаємо, сякеє-такеє, тиждень минає, другий, третій. Уже у нас на кухоньці повно продукту різного дефіцитного, із спецмагазинів, се уже начальники комунізм для себе будували, уже моя краля для комісара вечері готує і до мансарди носить, щоб поїв, коли із нічної роботи повернеться. Ну, і мені ж, сякеє-такеє, перепадає якась крихта від панського столу. Живемо-поживаємо, це уже комісар за наступний місяць заплатив справно. Аж якось вертаю я, стомлений, із служби, уже під вечір, коли перестріває мене двірник наш і каже: «Що, пане-товаришу, на свою зміну біля жінки власної заступаєте?..» Тут до мене нарешті і дійшло. Назавтра відпросився я у начальника, до лікаря, мовляв, треба, прибігаю додому, це ще десь не полудень, але уже і не ранок. Не дзвоню, відмикаю своїм ключем двері, заходжу у спальню, а вони — там удвох і так любляться, що й ходи моєї не чують. Що красуня моя з тим комісаром виробляла, яким кандибобером біля нього викручувалася, мені за усе наше подружнє життя ніщо сякеє-такеє і не снилося. Я скромно, степенно так кахикнув, тут вони трохи до тями прийшли. То моя законна одразу у наступ: «Хіби ти не здав мене разом із мансардою?!» А комісар на годинника глянув, уже скоро за ним мало авто прибути, і діловито так каже: «Хай ваша, громадянине, колишня супруга ще одну ніч під одним дахом із вами перебуде, а завтра я одержую казенну квартиру і заберу її назавжди, бо ми одне одного полюбили нестерпиме…» Чого мені та ніч коштувала, один Господь знає. Проходив я по флігельку од темна до видна, ніби із нестерпним зубним болем. А красуня моя замкнулася у нього на терасі і спала спокійно. Комісар під ранок не повернувся, але скоро прислав машину і жона моя з'їхала од мене з усім своїм непманським барахлом. Ну ось і уся моя історія. Майже уся. Бо я її, красуню мою, услід ще більше полюбив. І стежив за жистю її здалеку, як за сонечком. Ще той комісар трохи у Києві попрацював, потім забрали його у Харків, а як столицею став Київ, призначили начальником обласної чеки, у Чернігів. Там у них синок народився, і жили вони добренно, окрему віллу мали, із садом. У тім саду вона дитину свою бавила, і я, коли виїздив до Чернігова на ревізію, повз віллу спеціально проходжувався, щоб на неї здаля крізь ґрати металевої загорожі поглянути. А вона мене не помічала, дитятком своїм тішилася, та, мабуть, уже забула, як і звали першого чоловіка. Сякеє-такеє, аж приходить тридцять сьомий годок. І ось його виключають із партії і вночі мають забрать, а тоді і жінку не щадили, в один казан із чоловіком кидали, смертельний. То він додому вернувся, серед білого дня жінку застрелив і себе, а на дитя рука, мабуть, не піднялася. Такий хлопчичок у них гарнющий був, як картинка, по алеях саду їхнього усе дріботів. Того хлопчика під чужим прізвищем у дитячий
приют одвезли, під Київ. А я знайомих чекістів і далі мав, служба така, вони мені і підказали куди. Так одразу не можна було і заїкнутися, тавро на ньому було — син ворогів народу. А як війна почалася, приют стали вивозити, уже такого контролю не стало, німець підходить, я підкотився і, вважай, за персня золотого, що від матері зостався, теє-сеє, дитя бідне у директриси викупив. А я так і не женився, жив і далі вовком у флігельку своєму, спогадами про неї, проклятущу відьму, жив. Тут мені у житті — посвітлішало, бо уже я не сам, а із синком її. Окупацію ми з ним, сеє-теє, перебули у Києві, а як червоні вернулися, документи на усиновлення зробив, мовляв, на вулиці хлопця підібрав, як наші відступали. І ось уже внучкою тішуся, а онук — школу закінчив і до міліцейського училища вступив…— А син хоч знає — про комісара?
— Син знає, що з дитячого приюту його я узяв і виростив, а про комісара — ні, навіщо йому — про комісара? Вам першому розповів. Бо ви про найголовнішу житейську пораду у мене запитали. І ще раз вам повторю як на духу: не пускайте у свій дім комісарів і проживете життя — щасливо!..
А починалося так революційно-піднесено! Перебудовчо починалося — усі ми тоді були хмільні, навіть такі тверезяки, як я. Я їхав до Італії, а тим часом дорожники обіцяли «кинути» до мого двору у Халеп'ї асфальтовий відросток від траси, аби ніколи не заросла до письменника стезя народна… Досі і народ, і всіляка там київська інтелігенція, що зрідка мене провідувала, тонули у болоті, особливо восени та після щедрих дощів. Координувати процес прокладання асфальтової стежки до письменника заповзявся голова місцевого колгоспу, за однієї, правда, умови — якщо письменник привезе для нього із загниваючого Заходу не менше трьох журнальчиків «із голими бабами». Голова колгоспу кохався у сексуальних анекдотах і розмовляв лише «про це», зрідка розбавляючи свою емоційну балачку сухуватими згадками про гній, корів та цукрові буряки. Тепер я мусив забезпечити для нього теоретично-видову базу. Такі закордонні журнальчики голова бачив на дачі якогось високого начальника, коли завозив йому колгоспного кабанчика, і був посвячений, під випивон, у глибокі теорії сексуального життя…
І ось я у Римі, у Флоренції, у затишних сицилійських містечках товчуся навколо газетних кіосків, а виконати замовлення халепського голови не наважуюся, соромно перед кіоскерами. Ще я не перебудувався повністю, ще не доріс внутрішньо до висот західної цивілізації. І перекладачеві, московському «рубасі-парню», випивосі і балагурові, не признаєшся, не попросиш купити — продасть або на таможні, або потім, звітуючись перед хлопцями із відповідних органів. Ми — ще тільки на зорі перебудови. Колись, у сімдесяті роки, отакий собі московський алкаш, перекладач нашої делегації, повернувшись додому, просигналив угору, що троє нас, киян, стояли у черзі до борделю у центрі Ліми, столиці Перу. Хоч насправді ми прагнули не до борделю, а на денний сеанс популярного тоді на Заході кінофільму про велетенську акулу і, не знаючи мови, приєдналися до черги під рекламним щитом із пащекою чудовиська, а то справді була черга не до кінотеатру, а до відповідного розважально-сексуального закладу… Аж через п'ять років, коли я лаштувався було у складі офіційної делегації України летіти до Америки, мені нагадали на співбесіді про той випадок у Лімі і порадили бути обережнішим із чергами, бо, мовляв, можливі провокації капіталістичних спецслужб… До моїх проблем із «спецжурналами», замовленими головою колгоспу, додалася проблема незапланованої перевитрати валютних коштів. Перед польотом обміняли нам у зореносній Москві аж по тридцять радянських карбованців, за курсом — двадцять вісім доларів. Я купив диктофончик, ще — якісь дрібниці для дружини та дітей, і мої валютні фінанси заспівали романси. Дуже тонкими голосами. Одного вечора, на Сицилії, ми поверталися із древніх Сіракуз. Машину вела чарівна італійка Лоретта, поруч мене сиділа в машині не менш чарівна українка Оксана, яка знала італійську мову. В одному з містечок машина зупинилася перед перехрестям, на червоне світло. До нас кинулися юні циганки із квітами. Я мав би їх купити і вручити своїм дамам. «Советіко…» — коротко проінформувала Оксана крізь опущене скло дверцят ентузіасток ринкової економіки, знаючи про мій скрутний фінансово-валютний стан. «А, советіко!..» — розчаровано вигукнули циганки і відвернулися від нашої машини. Оте нещадно-презирливе «советіко…» стьобнуло мене, як вкрай виснажену колгоспну клячу батіг із дротяним охвістям. У мені зануртували патріотичні почуття, у мені прокинувся приспаний було валютним безгрошів'ям мужчина, я вискочив із машини, дістав із нагрудної кишені останні мільйони італійських лір і сунув їх у чіпкі руки циганок: «На усе — квіти!» Так я підтримав міжнародний авторитет Радянського Союзу в останні роки його існування. І — залишився без валютних заощаджень… На аеродромі у Римі, де нам випало довго чекати літака, я відбився від рідного гурту і зайнявся вивченням загниваючої капіталістичної дійсності. На одній із розкладок, у закутку пасажирської зали побачив раптом цілі звалища так потрібних моєму пристрасному землякові журналів — «із голими бабами» на замацаних, наче аж пітних обкладинках. Не роздумуючи, позичивши у сірка очей, як сказали б мої земляки (а, що соромитися, хай у моєму селі знають правду про моральне падіння буржуїв!..), я вигріб із кишень останні металеві ліри, демонстративно, не рахуючи, висипав перед продавцем — знай наших, узяв із звалища три верхні журнали. Продавець кинув оком на монети і закивав головою, втім, здається, він ладен був віддати мені той інтелектуальний скарб і безкоштовно…
І ось із валізкою у руках, в якій — плоди морального розкладу Заходу на самісінькому дні, передбачливо загорнені у газету італійських комуністів, іду через московську таможню. Почуваюся я першопроходцем, тим, хто сіє бурю, так називали революціонерів, агентом ленінської «Искры», з якої колись, коли тоталітарний режим демократизується, розгориться полум'я вимріяної головою нашого колгоспу сексуальної революції. Прикордонник ковзає очима по моєму суворому, підкреслено незворушному обличчю, переводить погляд на мій службовий закордонний пашпорт і — стукає штампом, знак, що рідна соціалістична держава розкрила обійми назустріч своєму синові, що повернувся додому після двотижневих блукань по буржуазних манівцях. І ось ми уже із сільським сусідою, сорокарічним Митром, відзначаємо моє повернення у рідні пенати. Після третьої чарки, коли, здається, уже усе про пекло капіталістичне мною розказане, аби заповнити довгу паузу, бо сусіда мій — не вельми балакучий, показую мужньо провезену через кордон порнографічну продукцію, приготовлену для голови колгоспу. Митро так прикипів до тих журнальчиків, що навіть грізний голос його дружини Варки, який нагадував, через рівчак про бичка та свиней, для яких давно час накосити трави, не міг від них одірвати. Я пішов за ворота помилуватися асфальтівкою до самого мого двору, а Митро усе ще потів над моїми закордонними роздобутками. Назавтра я вручив журнали голові колгоспу, в такий спосіб подякувавши за сприяння щодо «стезі народної» до двору письменника, яка ніколи не заросте.
Минуло з півроку. Іскра, пронесена мною через московську таможню, розпалила у серці мого сусіди Митра негаснуче вогнище. За кожної зустрічі він тільки і говорив що про ті журнали. Тим часом суспільство наше все помітніше цивілізовувалось. Ось по радіо зазвучала реклама львівського видання «Усе — про секс», із повною передоплатою, — перша ластівка скорої сексуальної революції на рідних теренах. Митро приніс гроші і пошепки, хоч між нашими хатами — яр завширшки метрів зі сто, попросив мене, коли буду у Києві, замовити те сороміцьке львівське видання, бо він у себе на пошті, де кума — поштаркою, зробити того не може, жінка дізнається — уб'є. Так я ще раз прислужився майбутній сексуальній революції. Минуло, можливо, ще з півроку. Повернувшись у село після зими, я запитав у сусіди, чи одержав він замовлену і оплачену книгу. «Ні. А хіба вона на мій двір прийде?!» — наполохано перепитав Митро. «А на чий же? Я, Митре, уже старий, щоб таку літературу замовлять». Сусіда глибоко задумався. Тепер я бачив із вікна, як запобігливо, вискакуючи з двору, зустрічає він свою куму, поштарку. Працював Митро на плавучому крані на Дніпрі по дві-три доби безперервно, а потім тиждень — домував. І так судилося, що довгождана бандероль зі Львова надійшла, коли Митро на крані розбудовував уже незалежну Україну. Весна тільки починалася, листя на деревах ще ледь бриніло салатово, і я з вікна спостерігав за цією історичною миттю, що значила межу між селом нецивілізованим і селом цивілізованим. Розрізавши сікачем, яким дрібнила буряки для корови, шпагат на бандеролі і розгорнувши цупкий папір, Варка як стояла, так і сіла на призьбу. І раптом за-голосила-заголосила, наче по покійнику. Поштарка побігла у хату по валокордин — Варка була сердечниця. Що ж, подумав я, повертаючись до своєї друкарської машинки, жодна революція не перемагала без конфліктів і жертв. Такий закон суспільного поступу. Хіба сексуальна — виняток?
Наступного ранку я з цікавістю поглядав на сусідський двір. Село є село — кожна ніби незначна подія тут набуває світової ваги. Нарешті бамкнула залізна хвіртка, це Митро повернувся із роботи. Як я і передбачав, жінка уже чекала на нього. Із коромислом у руках. А була Варка ставна, широка у плечах, на голову вища од чоловіка. Коли спалахували під час аж занадто щедрого чаркування бійки поміж мужиків, Митро завжди відступав за надійну жінчину спину. Побачивши Варку з коромислом у правиці і незугарненькою, але коштовнішою за грубі фоліанти брошуркою «Усе — про секс», здогадливий Митро усе зрозумів, відкинув убік торбинку, у яку набирав з дому харчів на тривалу зміну, і побіг через ще не зораний город до рівчачка, що розділяв наші садиби. Варка — слідом. Здаля я не чув усього, що вона кричала, лише уривки фраз долітали до мене: «На блядки, на бляшки тебе потягло! Вигуляється за три дні на своєму крані, поки я туточки у гною копаюся, дак йому — пози подавай! А дручка, паразит поганий, не хочеш?! Я тобі таку позу покажу, чортова душа, що тобі до смерті не закортить…» Митро перестрибнув через рівчак, ще повний з весни води, широкими стрибками, як заєць, перетнув мою грядку і подерся по ще сивому, крутому схилові між акаційних стовбурів на Московську гору. Я почувався спостерігачем та істориком бурхливих революційних процесів на українському селі. Провівши чоловіка до середини схилу, Варка нарешті згадала про свої сердечні недомоги і повернула назад. Митро ж, не озираючись, зник за шпилем гори. Варка ішла косогором, тяжко опираючись на коромисло, наче на костур, у бік моєї хати. Брошурки «Усе — про секс» у її руці уже не було, певно, пошпурила услід чоловікові. Сіла на вкопану у моєму саду лавочку, довго відсапувалася, обличчя її справді було припухле, нездорове. Я почувався трохи винним у тому родинному бешкеті і теж мовчав. Нарешті Варка мовила, наче виправдовувалася, не переді мною, а перед Митром, якого їй уже було шкода: