Усе - про секс
Шрифт:
— Хоч би воно куди далеко не забігло, лякливе ж, як той заєць… Може, я що й не так, може, я — сильно вироблена. Жисть трудненька стала, а виживать якось треба. У нас же і курочки, і гусочки, і індички, і корівка з телятком, і п'ятерко свиней, чого тільки нема. І усе чисто — на мої бідні ручечки. Дак воно ж і правда, я вам признаюся. Як натягаюся за день тих корзин, та ношок, та чугунів, дак мені усе теє мужеське причиндалля хоч на носа мого повісь, я — і оком не поведу…
Підвелася Варка та й похилитала крутосхилом додому, раз у раз озираючись тривожно на шпиль Московської гори, за яким зник, наче розтанув у весняному небі, її сексолюбний Митро.
На початку сімдесятих мене обікрали. У зореносній Москві, куди ідейні батьки послали удосконалюватися у знанні партійної історії аж на два місяці. Обікрали у гуртожитку Інституту літератури майбутні інженери людських душ. Я ще був молодий, не так давно скинув із себе солдатську шинель, гімнастерку та кирзовики, ще полюбляв чепуритися і раптом опинився, у чому пішов на зустріч із перекладачкою. Трохи грошенят підкинула Спілка письменників — як потерпілому у період ідеологічного загартування. Але у розпал застою, як пізніше назвуть цей час, полиці крамниць, навіть московських, були голі-голісінькі, усе з одежі, щось путнє, треба було — діставати. Пам'ятаю, трохи пізніше я знову приїхав до Москви, де готувалася до видання книга, жив у готелі «Росія». Одного ранку вийшов із номера — народ біжить по коридору, в один бік. Побіг і я, так радянська людина була вихована, або, думаю, горимо і треба з усіма рятуватися, або щось дають. «Куди біжимо?!» — запитую у тлустого мужчини, що важко сопе поруч. «Розпродують, що
Перший секретар міського комітету партії (єдиної, правлячої, спрямовуючої, інших партій на терені «одної шостої суші» тоді не було), маючи законну дружину, завів коханку. У невеликому провінційному місті усе таємне дуже скоро перестає таким бути. Втім, партійний вождь не вельми і приховував своє розговіння на стороні. Тим більше що коханка, недавня перукарша, зробивши такий поважний ривок у кар'єрі, покинула працю і розважалася, їздячи по міських крамницях та вимагаючи того, що притримують під прилавками для потрібних людей. Машину для поїздок по крамницях присилав високопосадовий коханець — свою ж таки, чорну службову «Волгу». Коханка завела великого, породистого пса на кличку Рекс. Під час поїздок по місту Рекс поважно возсідав на передньому сидінні «Волги», де звичайно сидів сам перший секретар. Невдовзі дотепний народ став звати свого партійного вождя, поза очі, звісно, теж Рексом. Відповідні органи просигналили угору. А тут ще у краї заворушилися, через брак харчів, шахтарі. Угорі було вирішено вжити термінових заходів. Рішення спустили униз, самому ж першому секретареві міськкому. І той розпорядився, аби зберегти і своє крісло, і свою пасію, організувати для колишньої перукарші фіктивний шлюб. Якомога гучніший, щоб народ — чув і бачив і, врешті-решт, перестав перемивати кісточки своєму партійному натхненникові. Проведення такого відповідального заходу доручено було найближчим до вождя людям — завідуючим відділами міськкому партії. Жениха довго шукали, але — знайшли у глухому селі найвіддаленішого району області, за триста карбованців молодий колгоспний тракторист згодився узяти фіктивний шлюб. Його привезли у місто, поставили перед очі партійного вождя — у замасленій куфайчині, солдатській шапці, кирзовиках. Вождь розпорядився підодягти жениха, але грошей на це дійство не виділив. Організатори повезли тракториста у міський партрозподільник, вбрали у все новеньке — костюм, пальто, черевики, хутряну шапку. По тому до жениха привезли перукаршу, поставили їх у міському Будинку щастя на рушник, розписали. У квартирі нареченої зімітували голосне весілля. Щоб чули сусіди і перехожі. На магнітофон поставили касету із весільними піснями, увімкнули на повну гучність. Раз у раз звук стишували, щоб прокричати «Гірко!» Але між нареченим і нареченою сидів суворий секретар міського комітету з ідеології і зупиняв будь-які спроби хмільнуватого молодого перетворити фіктивне весілля у подобу справжнього. Потім — згідно із планом заходу — розпочалися танці. За усіх варіантів цієї історії, яку я чув із багатьох вуст, завідуючий організаційним відділом міськкому партії грав на акордеоні, а завідуючий відділом пропаганди та агітації бив у бубна. Коли жених подавав ознаки протверезіння, йому доливали у склянку. Закушував жених печивом, через те й незаплановано захмелів. Але уже сутеніло, «весілля» щасливо завершувалося. Тракториста розлучили із перукаршею, повезли знову у партрозподільник, зняли узяту напрокат, бо за неї не було заплачено, празникову одіж, переодягай у його старе сільське дрантя. Відтак чесно сунули у кишеню гімнастерки зароблені женихом триста карбованців, а в кишеню куфайки — пляшку горілки, відвезли на вокзал і посадовили у вагон поїзда, що котився повз його далеке село. Згадавши вродливу наречену, власне, свою законну супружницю (розписалися ж!..), з якою його так спішно розлучили, тракторист засумував і потроху вицмулив пляшку горілки. Прийшов він до тями на пероні залізничної станційки, від якої до рідного села було п'ять верст баюристої, розмоклої полівки. Куфайка на нім була, і шапка, і гімнастерка, але грошей у кишені гімнастерки — не було, почистили кишені у вагоні. Оцей детективний факт і спричинив скоре падіння партійного вождя шахтарського міста. А ще те, що організатори заходу поскупилися навіть на шапку для жениха. Коли тракторист, випивши, починав свої мрійні спогади про хутряну, пижикову, шапку, йому ніхто не вірив, бо ніхто із селян такої розкоші на нім не бачив. І недавній жених написав самому Брежнєву, у столицю нашої Вітчизни Москву, передавши листа, як йому нарадили, через залізничників на станції, інакше, мовляв, лист до Кремля не дійде, перехоплять місцеві вожді. Тракторист, дарма що перебував на власному фіктивному весіллі під хмільком, так детально описав сам захід та його партійних організаторів (а на доказ продемонстрував ще і штамп у пашпорті), що сумнівів угорі не виникло, тим більше що й сигнали із шахтарського міста уже були, і неодноразові, люди у нас — грамотні. А ще — настав час для такого ж фіктивного, як весілля коханки партійного вождя, оновлення партійних кадрів. І справі дали хід. Перший секретар міськкому загримів під фанфари. Правда, врешті-решт, його призначили заступником міністра вугільної промисловості. І взагалі, історія мала щасливий кінець. Не було кому вигулювати Рекса (раніше його вигулював один із помічників партійного начальника), і перукарша виписала із села свого законного мужа, відмивши та прибарахливши його. У новій суспільній іпостасі недавній колгоспний тракторист перевиховався, покинув пити, і, коли я гостював у шахтарському місті, щаслива родина «звіздила» свою третю дитину. Кумував на «звіздинах» заступник міністра вугільної промисловості, перебуваючи у законному службовому відрядженні. Міська влада, турбуючись про забезпечення трудящих житлом, надала багатодітній родині розкішну трикімнатну квартиру у престижному районі міста. На вхідчинах завідуючий організаційним відділом міськвиконкому грав на акордеоні, а завідуючий відділом культури міськвиконкому, обоє — колишні завідуючі відділами міського комітету партії, — звично лупив у бубна. Отака собі невигадана застійна історійка…
Була рання осінь року сімдесят п'ятого, я писав оповідання «Кролик» — про стиглу весну, коли скіпка на скіпку скаче, про колишнього колгоспного начальничка, якому на старість закортіло скоромного, але — у голові ще свайба, а у матні уже похорон… Ця народна фраза згодом коштувала мені чимало крові і нервів, поки оборонив її від зазіхань імпотентного, навік переляканого редакторського пера. Окрім начальничка-пенсіонера, героїнею оповідання була сільська повія, «червоний ліхтар», як називав її голова сільрадівського виконкому. Ще було слово, точне, образне і благозвучне, яким повію назвала було дружина мого героя, коли повернулася з базару у районному містечку і побачила, що у клітці немає кролика. Вона стояла на пагорку свого дворища і гнівно гукала до повії через глибоку вуличку, вимагаючи повернути кроля, узятого «червоним ліхтарем» ні за що, бо, як пожалівся її малосилий мужичок, нічого не получилося, а обіцяного кроля повія все одно реквізувала. Я того несподіваного, не внесеного у словники слова не записав одразу, воно опустилося на денце художньої пам'яті, ятрило мене, але — ніяк не спливало. Муки творчості колотили мною, а до оргазму, про який нині стільки мелють телеязиками, що скоро усіх нас зроблять імпотентами, у моєму варіанті — творчого, звісно, ніяк не доходило, бо — не згадувалося те слово. Зранку обійшов я увесь наш куток, що звався Яблушним, тоді ще — багатолюдний, обминувши, звичайно, «червоний ліхтар» за високим парканом, але ніхто із бабів, навіть дружина героя мого оповідання, з вуст якої і почув те слово навесні, не пригадав його. І кожну із сусідок я просив, якщо щось нове пригадається, гукнути мені. Бо куток наш невеликий, баби цілісінький
день швендяли повз мій двір, то за курми, то по траву чи шипшину на гору, то у гості одна до одної. А творив я тоді у низенькій хатині під солом'яною стріхою, неподалік від вулички. Друкарська машинка стояла на дощатому саморобному, ще з повоєнних часів столі біля вікна, вікно було над самою призьбою і — розчинене навстіж. Я тоді вважав, що письменник соціалістичної доби мусить працювати саме так — не відгороджуючись від народу навіть жердиною, корови і кози вільно забредали у мій двір і паслися на моріжку. З вулиці було добре видко мою кучмату ще голову, схилену над друкарською машинкою, і руки з довгими пальцями, які злітали час від час над клавіатурою, наздоганяючи геніальну думку чи не менш геніальний образ. У плідні хвилини словоплетіння, які поети називають хвилинами натхнення, я уявляв, що не сиджу за друкарською машинкою, а — диригую могутнім хором…Першою на мій творчий поклик відгукнулася сусідка через вулицю баба Феська. Вона перебрела вуличку, зайшла до мого двору, де паслися її ще геть молоденькі курчатка, куриця пізно висиділа, і, тривожно поглядаючи на небо, чи не з'явилася чорна тінь шуліки, мовила до мене тонким, високим, несподіваним для її літ голосом:
— Григоровичу, дак, може, — підстелюшка?! Як отая п'яничка Дунька, яка до дідугана Федоса бігає, за півлітерку самогону під нього підстеляється, хоч їй і сорока немає, а йому — усі вісімдесят?! Чортові душі, як тільки прибіжить, а мені ж через Жолудівку усе видать, так і куфайками вікна завішують…
Я висунувся по плечі у вікно, продемонстрував блокнота, черкнув у нім, хоч це слово знав, і вдячно відлунив:
— Дякую, я записав, але ще якесь є слово!
Вона радісно закивала головою, — уже давно недочувала, — і повела свою припізнілу птахоферму із мого лисуватого дворища у зарослий бузиною беріг Жолудівки, далі з очей шулічиних. Я творив далі, але забуте слівце сиділо в голові щемкою скабкою. Ішла повз мій двір із городу на дідівщині баба Катря, несла повну корзину червоних, як жар, помідорів. Поставила корзину на траву, одібрала гри найрозкішніших помідора і поклала на моє підвіконня, вони святково кумачіли, наче на виставці.
— Ото ви уранні запитували про теє стиднеє слово, то, може, це — курва? — сказала баба Катря, висока і худа, як засохла, пізньої осені, соняшнина. — Колися, скоро по війні, була у нас у селі передова доярка Нелька, хваміліє уже забулося, та й приїжджі яни були, не наші, кацапи чи, може, цигани були. Дак вона усе по нарадах та зборах їздила, бо злигалася з якимсь там районним начальником. Дак чоловік терпів-терпів, а дєтви се у них не було, далєй зарядив дробовика, наче на вовка, поїхав у район, на ніч глядячи, а Нелька се ж наче на нараду передовиків подалася, і обох їх із дробовика встрелив, у тій уже готелі, у ліжкові. То як судили його, а суд у селі у нас був, показовий, дак він і каже у останньому своєму слові: «Ні в чому не каюся, люди добрі, якби і усе сеє спочатку почать, устрелив би її, курвишу погану…» Звиняйте…
Баба Оришка прибрела аж із краю Яблушного, під саме моє вікно, дістала із приполу велике, жовтюще, наче сонцем налите, яблуко, поклала на підвіконня. Усівшись на теплу, день був погожий, призьбу біля мого вікна, завела таку мову:
— Осе надумала-бо я своєю дурною головою, що слово, яке ви просили згадать, яке до непутньої жінки ліпиться, сеє слово — лярва. Бо як робила я санітаркою на сільському медпункті, такий случай інтереснющий трапився. Підвезли до медпункту на возі, сіном вистеленим, щоб мєнєй трясло, Семена Шугая, електрика цегельні. За матню він обома руками тримався і зіпав на усю вулицю, як чапля над озером: «Лярва! Лярва проклятуща! Що ти, лярва, зо мною зробила?!» А було, значить, так. Уже сороковку свою тоді Семен наздоганяв, а усе ще — у холостяках числився. Од війни і удів молодих, і тих невіст, що своїх женихів із фронтів не дочекалися, у селі ще повненно було, і він пасся, як козел. І була серед них Марфа Кокотуха, висока, грудаста, м'язиста, нарівні із мужиками сирець до печі тачками тягала. Як підкочувалися було до неї мужики, казала: «Ну чого ти липнеш, коли у тебе грудь менша, аніж моє коліно?!» І це була правда. А Шугай зумів і до Марфи підкотитися. Походив трохи вечорами, вона саменька жила, та й до іншої став топтати стежку. І ось виходять люди з цегельні, зміна закінчилася, і Шугай хилитається розкарячувато. А усі знали, що він на цегельні електричні лампочки краде і в матні через прохідну проносить. І Марфа знала. А була вона сильно зобижена, що Семен походив до неї та й покинув, як останню. Дак Марфа перестріла його за прохідною, притулилася, наче з любовної нетерплячки, та коліном у матню як штовхне! Лампочки електричні у матні — трісь, скло на дрібні гострячки розсипалося, а гострячки впилися, звиняйте мене, стару та язикату, у все його мужеське причиндалля. Заревів він, як бугай, якого вихолощують, став розкарякою серед дороги і кроку ступить не може. А Марфа хоч би що — погойдалася собі із бабами. Бо усі вони на Шугая лихими очима дивилися, що так перебирав. Дак уже директор цегельні розпорядився коня запрягти, сіна на днище воза, що його з лугу поромом перевозили, постелити, і поклали Семена поранетого мужики обережно, і конюх повіз його, наче цяцю яку, до медпункту. Дак фельдшерка лише уколола його, а розбираться із його контуженим причиндаллям сама побоялася, та й не давався він, обидві руки до матні наче приросли, не одірвеш. Фельдшерка викликала з району «скору», «скора» його завезла у районну лікарню, і вже тамочки хірурги із Шугаєвого мужеського причиндалля бите скло повиймали. Повернувся він у село мо', тижнів через два, але ще довго до фельдшерки нашої на перев'язки ходив, бо не загоювалося. А про жінок якось що і думать забув, охоту одбило, видать. Скоро і з села з'їхав, на Донбас, у шахти подався, бо сильно усі із нього, Марфиним коліном контуженого, сміялися. А відтак ще й дільничний міліціонер почав допитуватися, звідки він ніс лампочки, які йому у матні розтовкли, криміналом запахло. Але поки Шугай на возі лежав, на сіні луговому, коло медпункту, усе покрикував крізь стогін: «Лярва! Лярва!», і мені тепер у пам'ять приплелося, то й вам на язиці своєму слизькому під саменьке вікно принесла…
Тільки баба Оришка з двору, а уже Феня, по дорозі до лавки, а вона тричі на день туди бігає, сільські новини дізнається і по кутку, як місцеве радіо, розносить, під вікно моє:
— Драстуйте! Ви ото про теє стидне запитували, то я згадала. Се ще до війни було. Ото ж гори за нами, над Дніпром, Жомирівка і Холодна, то тії гори, що до них Ной із ковчегом приставав, коли потоп закінчився. Десь там у кручі ковчег той і єстяка досі, казали якось у лавці, що будуть до Жомирівки повз нас стратегічеськую дорогу прокладать, щоб ковчега вивезти, бо він величенний, усі звірі і птахи, по парі, на ньому уміщалися. Дак до війни гори тії були голі, сама трава на шпилях росла, се уже осьдечки недавно їх лісівники соснами засадили. А тоді тамочки худобу пасли, людську череду. По черзі пасли. І ось випала черга пасти череду Гальці Джигуновій, із кумом своїм. А вона, Галька Джигунова, сильно розслаблена була, звиняйте вже, на передок, і чоловік її, Толя, коваль колгоспний, сеє знав, але піймать на гріху ніяк не міг, така викрутуха. І так получилося, що того дня, коли Галька із кумом своїм пасли череду на горі Жомирівці, сів на колгоспі літак, кукурузник. І за червінця льотчик пропонував над селом піднять, хто захоче. Але ні у кого грошиків зайвих не було. І тільки Толя-коваль напросився. Піднялися вони на літаку над селом, а Толя-коваль і каже льотчикові: «Пролети над отою ондечки горою, де череда пасеться». Дак летять вони над горою Жомирівкою, низенько летять і бачать як на долоні: на самісінькому шпилі Жомирівки, в улоговинці, лише з неба і видко, Галька із кумом своїм любиться, голі ноги, мов дула зеніток, угору задерши. І так любляться вони, що й літака над собою не чують. Що ж, коло вони зробили над Жомирівкою та й сіли знову на колгоспному дворищі. Дак Толя-коваль потім і казав про політ свій, се я ще дівувала і на власні вуха чула, а він грамотний був, у червоній кінноті одслужив і усілякі культурні слова знав: «Що ж той самольот: люди — як мурашки, хати сільські — як черепашки, а моя Галька — як простітутка…» Дак, може, звиняйте, слово теє, що ви просили його пригадать, «простітутка" і є?
Уже сонечко торкнулося верхівок золочених осінню верб, уже робітники цегельні, перша зміна, проїхали повз мій двір стареньким, деренчливим автобусом у сусіднє село, коли межу переступила дружина героя мого «Кролика» баба Софія. Про мої філологічні пошуки на кутку вона не знала, я не хотів залучати до творчого процесу і її, аби не здогадалася, що пишу про історію, яка трапилася не так давно із чоловіком. Але Софія сама втрутилася у творчий процес. Поклавши на підвіконня кружало стиглого соняшника, вона почала жалітися мені, як останній інстанції:
— Не оддає чортова лахудра мого кролика, що уже я сварилася! Кролик там — як кабанюра, скільки я йому трави переносила, скільки буряків поперерізала. Якби уже у них там що получилося, мені не було б так обидно. Але ж я й сама давно знаю, що у мого дуралея давно уже — у матні похорон, хоч на слизькому язику його ще і свайба. Він сам часто каже, на дівок через тин зирячи: «Забрав, Боже, силу, забери і помишленіє…» І охляне мій кроличок у того «червоного ліхтаря», у неї і трави уже нема де скубнуть, увесь беріг витовкла, випрасувала худими ребрами своїми, трав'янка погана!..