Відлуння: від загиблого діда до померлого

«Це – Грюнвальд Штросс. Архітектурне посміховисько. І знову я під ним, як це огидно». – «Ну, це ж не буквально», – гмикнула я. Манфред здригнувся. «Я не хочу терпіти від тебе такі жарти! Сама підкладайся під нього буквально! Він примудрився зіпсувати мій тріумф. Виграв я. Він до цього конкурсу не мав жодного стосунку. І що я бачу на обкладинці? Цю нахабну пику».

Бріг принесла каву. «Показати тобі весільні світлини?» – поцікавилася вона. Очевидно, що Грюнвальд Штросс її зовсім не хвилював. «А всередині вони зробили величезне інтерв’ю з цим нездарою. Кому потрібні твої весільні фотки, Бріг? Вони ж щоразу однакові!» – не міг вгамуватися Манфред. Бріг ледь-ледь повела бровами.

«Я б хотіла, щоб ви присіли». Вони розташувалися у такий спосіб, що, мабуть, до мого візиту встигли посваритися, бо сиділи на відстані одне від одного. Бріг на фотелі-маяку. А Манфред спікірував до мене, на скелю. «Навіть не знаю, з чого розпочати. Вчора до мене прийшов Олаф». – «Хтось залишив нам спадок?» – Манфред гигикнув. «Уяви собі». Тут він мені допоміг. «Хто?» – «Батьків батько». – «Він скинув награбовані скарби російських царів парашутом, а зараз хтось сумлінний це знайшов і хоче віддати нам, щоб ми це урочисто передали російському посольству?» – «Не зовсім. Він позавчора помер у божевільні, тут, у Берліні, і залишив нам хасидського капелюха, Біблію, самовчитель з івриту, біло-блакитну теку і кілька малюнків». Я розуміла, що Манфред не почне стрибати від радощів і навряд чи втратить свідомість. Але не очікувала, що він буде спокійно сьорбати каву і дивитися на мене з очікуванням на продовження цієї захопливої історії. О, я знала цей погляд з дитинства. Батько вже сподівався на те, що ми зараз заснемо і не треба буде нам читати нової казки, як тут Манфред розплющував блискучі очі і вимагав продовження.

«Сьогодні я була на кремації діда. Бачила його в труні. Дивно вбраного. У різних черевиках, різних шкарпетках та з різними ґудзиками!» Можливо, це його збентежить. «А чому нам ніхто не сказав?» – Манфред потягнувся за мафіном з родзинками. Це вже занадто. «А чого це ти такий спокійний? Ти щось знав?» – «Припини на мене так дивитися! – обурився мій брат. – Нічого я не знав. Про що я мав знати?» – «Про діда». – «Про діда я нічого не знав. Правда, читав якось у тітки одного дідового листа. З України. І все». – «То чого ти такий спокійний?» – «А що мені, плакати? Ти витягаєш звідкись діда, розповідаєш про його єврейський фетишизм, що мені, на твій погляд, слід робити? Втрачати глузд?» – «Втратити глузд ти встигнеш, дід щодо цього постарався, скільки не опирайся, все одно гени зіграють свою гру».

«Тобі треба заспокоїтися, правда, Бріг?» Брігіта хитнула головою. Вона притиснула горнятко з кавою до правового ока, наче вклала око туди, мабуть, гріла його. Не треба в такому положенні хитати головою. Гаряча кава потрапила їй у око, вона завила. «Господи милий, Бріг!» – Манфред побіг за хустинкою. «Мммм… арто, – запиналася Брігіта, – що це все означає?» – «Не знаю», – чесно сказала я, ледь утримуючи Троля, який кинувся захищати маму Бріг від злої кави, і щоб він не додав їй лиха, перехопила його.

«Марто, заспокойся. Я думаю, що батько нам усе пояснить». – «Подивилась би я на тебе, якби тобі вивалили все це дідівське майно, особливо капелюха з кудельками, а потім ти вимушений був йти на кремацію. Я не можу спати. І думати про щось інше також не можу, розумієш?» – «Мені це також не дуже подобається». – «Уяви, батько про все знав. Але для чогось влаштував фарс, потягнув нас, малих, маму на могилу невідомо-кого, ще й, пам’ятаєш, узяв грудку землі для тітки Ельзе. Вибивав дозвіл від СРСР, вбивався, принижувався, вистоював черги, проходив співбесіди. Правника не здивувати цинізмом, але, як на мене, він перегнув палку».

«Обпекла все-таки, – повідомила Бріг, тручи око. – Мені так шкода, Марто. Дуже шкода». – «Хоча б ти не переймайся! І не скавули», – гримнув на неї брат. «Ну, як мені не перейматися? Це ж ваш дідусь. Він помер, а ви навіть нічого про нього не знаєте, не спілкувалися, не допомагали». Я побачила, що зараз Манфред вгасить Брігіті в інше око. Ми з ним перезирнулися. «Бріг, мені б не хотілося з ним спілкуватися. Але хоча б одного разу я до нього могла з’їздити, щоб усвідомити, що з ним і як». – «Що ти говориш?! Це ж ваш дідусь! Рідний!» – «Я б подивився на тебе, якби в тебе був збожеволілий дід-нацист, котрий грався у єврея або речами вбитих євреїв, ти б, певне, стрибала від радощів і притягувала б йому щоразу листівки з кошенятами, кілька детективчиків, стрічки Лені Ріфеншталь [4] та Файта Харлана [5] і неодмінно яблуневі мармулядові пластівці, так?»

4

Ріфеншталь, Лені (1902—2003) – німецька актриса, кінорежисер та спортсменка епохи нацизму.

5

Харлан, Файт (1899—1964) – німецький актор, режисер театру та кіно. Зняв скандальний антисемітський фільм «Єврей Зюс».

Бріг зібралася заплакати. «Бріг, не треба. Це він від хвилювання верзе тут… І зрозумій… твій дід, він не воював, правильно?» Дід Бріг не помер і вмирати не збирався, він був дуже активний. Навіть мав хобі – розмальовував на свій смак парасольки. В мене була парасолька, яку він зробив спеціально для мене. Темно-бежеве тло, а по ньому розкидані мармурові маленькі Феміди. «Так. На війні він не був. Мій дід був воєнним інженером. І я не маю ілюзій щодо того, чим він займався. Але це – мій дід! Ти що думаєш, він у ті часи пекарні конструював, а може, дитячі карусельки, а може, пральні машини, чи що?» Це вже ні. Не дамо діду Бріг перехопити пальму першості ганебної слави у нашого діда. «А наш дід добряче походив Польщею, Білоруссю та Україною. Також не кренделики там випікав. Він м’ясо запікав. Людське». Бріг зайшлася в риданнях. Можливо, батько був правий і мені слід було йти у прокуратуру.

«Щось мені не подобається наше спілкування», – зауважив Манфред. «Може, пішли в кіно?» – «Ага. Точно, кіно. “Список Шиндлера”, наприклад. Або “Піаніст”. Манфред почав реготати. І вибачатися. Так він реготав і вибачався певний час, Троль втомився за ним спостерігати і втік до іншої кімнати. Брігіта стихла. А я сиділа і спостерігала за іспанським кораблем. Телефон. «Ма, привіт». – «Ти чого не відповідаєш на дзвінки?» – «Я тут з Манфредом та Бріггі. Розмовою захопилися». – «О, Фредді розповідає, як пройшла нагороджувальна церемонія?» – «Ні, це я розповідаю, як пройшла одна церемонія». – «Яка?» – «Ну, не дуже нагороджувальна, якщо відверто. Мамо, а коли ви з батьком будете у місті?» – «Можливо, завтра, а може, вже наступного тижня, ти ж у курсі про пиво Клауса?» – «Краще – завтра». – «Навіщо? Що сталося, Марто? Де Манфред?» – «Поряд. Мамо, слухай, а батько телефон залишив вдома?» – «Так. Він терпіти не може брати з собою мобільний, коли хоче відпочити. Сама розумієш, тільки від’їдеш на кілька кілометрів від Берліна, починається передзвін. Я і свій би не вмикала, якби не турбувалася про вас». – «Ма, в мене є одне прохання. Ти не могла б зателефонувати пану Коху? Він повинен про дещо поінформувати батька. Я думаю, що й тобі це повідомлення видасться цікавим. А потім передзвони нам». – «Добре. Хоча не розумію, навіщо ти вдаєшся до такого втаємниченого голосу. Наче в дешевій опереті чи суді. Або в костелі. Облиш це, доню, це – несмак!»

«Ну, що сказала мати?» – «Сказала, що зателефонує Олафу, а нам порадила на вибір – відвідати костел, судове засідання чи оперету». Мені хотілося побачити реакцію Манфреда на судове засідання. Але він сказав тільки: «В суд нас точно вже не пустять». А оскільки мій погляд був такий самий фланкуючий, як іспанський корабель на стінах його вітальні, він додав: «Чого зависла, сестро? Хто з нас правник? Сьогодні судять того недоумка, якого застукали, коли він злягався з мопедом піцерійника. В залі повно журналістів, ми з Бріг дивилися два випуски новин!» Я мовчала. «Не кажи, що ти про це не чула! Ти взагалі щось читаєш, крім романів Рота, власних лекцій та «які купальники будуть модними цього року?» – «Я не знаю, які купальники будуть модними цього року». – «Бірюзові зі східними мотивами!» – відгукнувся Манфред. Ми з Бріг уважно на нього подивилися, і він зашарівся. «Хоча б хтось у родині слідкує за модою, крім мами. Ось чому ти придбав бірюзові плавки», – гмикнула Брігіта. «Хай тепер твій дідусь намалює йому на них східний візерунок. Щоб усі зайшлися у захваті. Наш дід також міг намалювати, медсестра сказала, що він малював мене. Але він помер. Як ти знаєш».

«Все!» – Манфред плеснув у долоні. Відразу звідкись прибіг Троль. Ми не ворухнулися. «Ходімо на «Маріцу»! Я вже замовив нам квитки. Марто, можеш не перевдягатися, я ніколи не бачив тебе такою елегантною». – «Звичайно, я ж не читаю статті про людей, котрим подобаються мопеди, та про те, які сукні модно вдягати до оперет цього сезону». – «Ги-ги, дуже дотепно», – відповів він.

«І до оперети я не піду. Я в жалобі». – «Знаєш, сестро, я ж не пропоную тобі йти на будь-яку виставу. Ні! Я пропоную тобі піти на «Маріцу». Маріца теж у жалобі. Вона – вдова, якщо тобі зрадила пам’ять. І це не заважає їй танцювати, водити за ніс чоловіків та верещати на всю залу». – «Ти знаєш, все-таки краще нам побути вдома». – «В мене є ще один аргумент! Це оперета Імре Кальмана, а він – єврей за походженням. Мені здалося, що в тебе сьогодні, крім жалоби по діду, ще й жалоба за євреями. Ну ж бо! Підтримай Імре та його нащадків трудовим євро! Дуже підходяща для твого стану оперета, краще й не вигадати». – «В мене також є аргумент», – втрутилася Брігіта. «В мене до твоєї чудової сукні є надзвичайний кольору бордо шалик у чорні японські хризантеми», – пожвавішала вона. Їй важливо почуватися потрібною.

Я не знала, що стільки берлінців відвідують оперету. Навіщо їм вислуховувати проблеми цієї Маріци, своїх замало?

Сама я тут ніколи не була. Я думала, що з «Коміше Опера» давно зробили гей-клуб. Жартую. Насправді, я думала, що вони показують тут такі вистави, на які соромно приходити з батьками, а без батьків приходити нецікаво.

«Ти тільки подивися, як пасує інтер’єр до твоєї сукні! Шкода, що ми не взяли фотоапарат, але я можу клацнути тебе мобілкою, ти тільки подивися – багатий червоний колір та золотаве освітлення!» – «Бріг, припини це!» Ми вийшли у хол. «О, це ж треба. Привіт!» І я побачила його. Угорця з хати Дерека. Який перетворює себе на сосисочно-ковбасного персонажа. І знову забула, як його звуть. Мабуть, його сюди привела туга за батьківщиною. «Привіт», – сказала я. «Така пафосна сукня! Ти в ній схожа на авторський обеліск». Думаю, що це був комплімент. «Не встигла перевдягнутися з кремації». – «Марто, навіщо ти змушуєш людину ніяковіти, краще познайом нас!» Брігіта в своєму репертуарі. Навіщо їй всі ці знайомства? «Це… еее». Господи, слава Богу, що я хоча б пам’ятаю, як звати цю парочку. «Одне слово, – знайомся, – Брігіта, Манфред, мій брат та його дружина».