Відлуння: від загиблого діда до померлого

Євреї – сучасні священні ягнята. Давайте підемо далі – будемо замість материнського молока вливати в наших німецьких немовлят сироватку довічної провини перед Усесвітом за навіженого Адольфа. Фашизм – наш спільний спадок, хіба ні? І не треба цього зрікатися, і не треба відрубати собі руки. Я думав, що в тебе вистачає здорового глузду це розуміти».

«Виявляється, що не вистачає, Дереку. Але що поробиш, це – спадкове. Я упіймала тебе на дводушності. Знаєш, про що я подумала? Ти в нас, значить, не відчуваєш ніякої провини, так? Тебе це не стосується. Дуже похвально. Але скажи мені, любий, може, ти закохався у польку і кинув німецьку баронесу саме тому, що відчуваєш велетенську персональну провину за фашизм? Ти про це не думав, ні? Ви розмовляєте про концтабори в Польщі?»

Наташа підхопилася, щоб піти геть, але Дерек міцно притиснув її до себе, тримаючись за її стрункі стегна, наче за кермо.

Спілкуватися з Дереком було важко. У мене боліло горло, боляче було ковтати і дихати, власна слина перетворювалася на отруту, яка не дарувала рятувальні параліч, оніміння або смерть, а оточувала колючим парканом моє вогнище болю.

Дерек був моїми гландами, які мені щойно видалили. Можливо, тепер я буду менше хворіти. Або й узагалі не хворітиму. Але гортань кривавила, слина була рожевою, як пір’я фламінго, і хотілося плакати, бо мої «гланди» сиділи поряд та намагалися пролізти до рота іншої, дуже вродливої дівчини. Навіщо їй ще одні гланди, навіщо їй чужі гланди?

«Наташо, а в тебе гланди є?» – вирвалося в мене. Наташа мовчала, потім повернулася до Дерека і запитала, що це означає англійською мовою, бо вона не зрозуміла. Дерек глянув на мене з запальною цікавістю Фройда новим випадком на початку його кар’єри, коли клієнти його скоріше цікавили, ніж втомлювали.

«Є», – тим часом чемно відповіла мені Наташа. «Показати? Навіть дві». Я так і знала. «Я піду, – сказала я. – Вибачте». В принципі, я не знала, за що я вибачалася, це була звичка, а не щирість. Манфред вважав мої постійні вибачення збоченням, що виплекані гарним вихованням. Дерек це знав, тому криво всміхнувся. «Давай-давай», – сказав він. «Якщо тобі потрібно буде щось перекласти, я допоможу», – сказала Наташа. Оскільки я мовчала, вона додала: «Я знаю українську та російську».

Наташа працювала фінансовим аналітиком. Окрім того, що вона редагувала певний фінансовий альманах, що випускався німецькою мовою, була ще й відповідальним редактором за такий самий альманах, що йшов на філіали компанії в Польщу, Україну та Росію.

«Дякую», – сказала я. Мені раптом схотілося кинутися у воду, але замість цього я мовчки зійшла на берег.

Телефонувала Агата. «Як ти, дівчисько? Затягла Дерека в ліжко?» Я зітхнула. Агата є Агатою. «Ти збираєшся до нас чи ні? Ми за тобою скучили». Я вжахнулася. За мною скучили люди, що святкують день народження Карлсона. Мені здається, це не зовсім адекватне середовище і я не зовсім адекватна. «Зараз перевдягнуся і буду рушати до вас», – відповіла я.

Раптом я подумала, що не дуже надійно сховала речі діда. Я уявила, як Троль дістався до них і вже з’їв капелюха з пейсами. І перетворився на черепаху, бо капелюх не бажав набувати форми шлунка Троля, а хотів, щоб весь Троль набув форми капелюха. Нещасний Троль, що перетворився на черепаху, відчуває, як його лоскочуть пейси, але не може почухатися, бо черепахи чухатися не здатні. «Ти – ненормальна», – сказала я собі вголос.

Троль спав у фотелі. Судячи з його тендітного тільця, а точніше з того, що він не намагався сховатися від мене під диван, пес нічого не з’їв. Хоча його тендітність – річ оманлива, вона не заважає Тролю бути ненажерливим. Більшість материних подруг заздрять здатності Троля змітати все їстівне, що йому дають або до чого він може дотягнутися, і не гладшати.

Він не дуже мені зрадів. Бо знав, що зараз я не буду з ним гуляти і не дам нічого смачненького. Тут він мав рацію. «Я йду на вечірку. День народження Карлсона, уяви собі», – сказала я Тролю. Він спробував уявити, вивернув свої вуха. «Це ж треба вдягнути якийсь костюм», – подумала я. «Господи, цього мені ще бракувало», – сказала вголос. Троль несміливо дзявкнув.

Може, перетворитися на Малюка? З моїм зростом це виглядатиме комічно. Або на його собаку? Вдягну шапку-вушанку, накриюся кудлатим пледом і буду гавкати задля переконливості образу. Або на мумію Мамочку? Її просто наслідувати – для цього потрібно кілька рушників та серветок, і Мамуся буде така, як вам треба. Ні, для цього я заслабка.

«Перетворюся на Бетан, це мене не обтяжить, і цілком у моїх силах», – вирішила я. Зрештою, вдягнула на себе спідницю-плісе, бежевий джемпер, світло-карамельні балетки; зав’язала кінського хвоста, здається, саме так виглядала Бетан на думку Астрід.

Я очікувала, що в клубі буде повно людей, якщо не з пропелерами за спиною, то хоча б в картатих комбінезонах та з дволітровими слоїками варення в руках. І, м’яко кажучи, була дуже здивована, роздивляючись гламурно вдягнену публіку, деяких представників якої я шокувала своїм прилизаним виглядом. «Я бачу, ти ще не в жалобі. Але виглядає це жалюгідно», – висловилася на адресу мого одягу невідома мені кістлява пані в брунатній комбінації. Судячи з того, що вона знала про жалобу, вона знала і мене.

Хтось повис на моїй руці. Я думала, що це – Агата, але помилилася. На мене дивилася дівчина з такими круглими рисами обличчя, наче хтось створив їх за допомогою циркуля. На ній була розкішна шкіряна сукня. Я трохи почекала, чи хоче вона мені щось сказати, наприклад, привітатися, але не дочекалася. Їй це явно було непотрібно.

«Агато-ооо», – жалібно покликала я. Я не здатна струшувати з себе незнайомих людей, які нахабно вішаються мені на шию. А конфеті з себе прибираю лише тоді, коли мене не може бачити той, хто їх на мене насипав. Краще – в жіночому туалеті. В окремій кабінці.

«Привіт, а що на тобі було, коли ти вирішила перевдягнутися перед тим, як сюди прийти?» Агата приділяла одягу забагато уваги. На ній була коктейльна сукня у складних волошково-пурпурових хвилях. Коротка, пікантна і модна. Агата тицьнула мені келих, там причаївся явно скажений напій, бо не може бути нічого нормального такого малинового кольору. Тим часом Агата шикнула на круглорису дівчину, котра нарешті відвалилася від мене і впала на підлогу, як кліщ, що досхочу насмоктався крові.

«Ну, як ти?» – запитала Агата, вмостивши нас на низенький диванчик серед зручних подушок зі східними візерунками. Мені, як усім високим людям з довгими ногами, незручно на таких диванах. Таке враження, що твої коліна зараз заїдуть у твої власні вуха. В Агати, хоча вона невисока, коротка спина, натяк на талію, вузькі стегна і дуже довгі ноги як на її зріст.

«Думаю про діда і про те, що батько наважився мені брехати». – «Олаф сказав, що ти збираєшся припхатися на кремацію, навіщо це тобі?» – «З ним має попрощатися хтось із рідних, а більше нікого немає». – «У тебе зараз такий вираз обличчя, наче тобі видалили матку. А це не матка, а дід. Про якого ти і гадки не мала. Дівчинко, діди не впливають на репродуктивну функцію жінки та на статеве життя. Особливо мертві», – зауважила Агата. Вона ніколи не вдавала з себе делікатну. «Чого ти собі дозволяєш так на це реагувати? Померла стара і хвора людина. Алілуя. Мені здається, що краще вмерти від кулі на війні, ніж від раку хребта. Це – природно вмирати на війні, де ж ще вмирати? Тобі так не здається?»

«Агато, я в жалобі. І не хочу жартувати на цю тему». – «Добре, давай повернемося до теми жалоби. В тебе є пристойна чорна сукня? Ти ж не любиш чорного кольору». Як добре людям, які зводять стан жалоби до питання вибору відповідних суконь, чи не так? «В мене є сукня-футляр, колись подарував Манфред, я її жодного разу не вдягнула». – «Дід буде втішений. Це ж треба. Нова сукня задля нього! Нарешті я зрозуміла, для яких чоловіків ти погоджуєшся мати відносно привабливий та сексуальний вигляд. Для мертвих», – хихикнула невгамовна Агата.