Відродження

Розсміявшись, він поплескав мене по плечу.

– А тепер хочеш побачити справжнє диво?

– Мабуть, – завагався я, бо впевнений не був. Прозвучало це так, наче диво може бути страшним. Зненацька я збагнув, що ми вдвох у старому гаражі, де немає машини, в запорошеній дірі, де тхнуло так, наче вона багато років простояла зачинена. Двері в зовнішній світ були відчинені, але здавалося, що до них ціла миля. Мені подобався преподобний Джейкобз, однак раптом я пошкодував, що не лишився вдома: розмальовував би собі на підлозі й чекав, чи не виграє мама «Електролюкс», щоб врешті-решт здобути перевагу в нескінченній битві з літньою пилюкою.

А тоді преподобний Джейкобз поволі провів рукою над Погідним озером, і я геть забув про свій неспокій. З-під саморобного стола полинуло тихе дзижчання, схоже на звук, з яким розігрівався наш телевізор «Філко», і всі маленькі вуличні ліхтарі ввімкнулися. Вони світилися яскраво-білим світлом, занадто яскравим, щоб на нього дивитися, і заливали магічним місячним сяйвом зелені пагорби й синю воду. Навіть пластмасові корови й вівці здавалися більш реалістичними, може, тому що тепер вони відкидали тіні.

– Ого, як ви це зробили?

Священик розплився в усмішці.

– Непоганий фокус, скажи? «І сказав Бог: Хай станеться світло. І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно». Та тільки я не Бог, тому змушений покладатися на електрику. Дивовижна штука, Джеймі. Такий подарунок від Господа, що він змушує нас відчувати божественну велич щоразу, коли клацаємо вимикачем, хіба не так?

– Напевно, – погодився я. – Мій дідо Амос пам’ятає часи, коли не було електричних лампочок.

– Багато людей пам’ятають. Але невдовзі всіх цих людей не стане… а тоді ніхто особливо не замислюватиметься над тим, яке це диво – електрика. І яка загадка. Ми здогадуємося, як вона працює, але знати, як щось працює, і знати, що це таке насправді, – дуже різні речі.

– Як ви ввімкнули світло? – поцікавився я.

Він показав рукою на полицю позаду стола.

– Бачиш оту маленьку червону лампочку?

– Угу.

– Це фотоелемент. Їх можна купити, але цей я сам зробив. Він відкидає невидимий промінь. Коли я його торкаюся, вуличні ліхтарі довкола Погідного озера загоряються. Якщо я зроблю це ще раз… отак… – Він провів рукою понад ландшафтом, і вуличні ліхтарі потьмяніли, вичахли до кволих цяток світла й остаточно згасли. – Бачиш?

– Клас, – видихнув я.

– Спробуй тепер ти.

Я підняв руку. Спершу нічого не відбувалося, та коли я став навшпиньки, мої пальці торкнулися променя й порушили його цілісність. З-під стола знову полинуло дзичання, і знову ввімкнулися ліхтарі.

– Вийшло!

– А то, коти в манто, – сказав він і скуйовдив мені волосся.

– А що це дзижчить? Наче наш телевізор.

– Зазирни під стіл. Я ввімкну світло, щоб тобі краще було видно. – Він клацнув вимикачем на стіні, й загорілися дві вкритих пилюкою лампочки. Зі смородом цвілі (а до нього домішувався ще якийсь запах – гарячий і масткий) вони нічого вдіяти не змогли, зате трохи розігнали морок.

Я нахилився (а в моєму віці низько опускатися не було потреби) і зазирнув під стіл. Побачив там дві чи три якісь штуки, схожі на коробки, прикріплені знизу до фанери. Саме від них і йшло те дзижчання, і маслянистий запах теж.

– Акумулятори, – пояснив преподобний. – Їх я теж зробив сам. Електрика – моє хобі. І технічні новинки. – Він заусміхався, мов малий хлопчак. – Люблю їх. Мою жінку вони до сказу доводять.

– А в мене хобі – воювати з фріцами, – сказав я. А тоді, згадавши його слова про те, що це трохи недобре, додав: – Тобто з німцями.

– Хобі потрібне кожному. А ще кожному потрібне одне-два дива, просто щоб переконатися, що життя – це щось більше, ніж довга марудна дорога, якою ти плентаєшся від колиски до могили. Хочеш побачити друге диво, Джеймі?

– Так!

У кутку стояв ще один стіл, завалений інструментами, шматками дроту, трьома-чотирма розчленованими транзисторними радіоприймачами, схожими на ті, які були у Клер та Енді, а також звичайними батарейками й акумуляторами з крамниці. Ще там стояв маленький дерев’яний ящик. Узявши його, Джейкобз опустився на коліно, щоб ми з ним були на одному рівні, і витяг зсередини фігурку, загорнуту в білу мантію.

– Ти знаєш, хто це?

Я знав, бо фігура була схожа на мій люмінесцентний нічник.

– Ісус. Ісус із пакунком на спині.

– Це не просто пакунок, це акумуляторний блок. Поглянь. – Він підняв кришку блока на шарнірі, не більшому за голку для шитва. Усередині я побачив щось подібне до кількох блискучих монеток з крихітними цятками припою. – Ці я теж сам зробив, бо в крамниці чогось такого маленького й потужного не купиш. Мабуть, я міг би їх запатентувати і, може, колись так і зроблю, але… – Він похитав головою. – Не зважай.

Він знову закрив кришку блоку й переніс Ісуса до ландшафту Погідного озера.

– Сподіваюсь, ти помітив, яка синя в озері вода, – сказав він.

– Ага! Я такого синього озера ще не бачив!

Він кивнув.

– Само по собі диво, можна сказати… поки уважніше не придивишся.

– Як це?

– Насправді то просто фарба. Іноді, Джеймі, я над цим розмірковую. Коли не спиться. Над тим, що від дещиці фарби мілка вода здається глибокою.

Така дурниця здалася мені не вартою того, щоб її обдумувати, але вголос я цього не сказав. Раптом священик наче виструнчився і поставив Ісуса біля озера.

– Я планую використовувати це на зборах молоді, це буде так зване навчальне знаряддя. Але ти побачиш усе першим, гаразд?

– Гаразд.

– Ось що сказано в чотирнадцятому розділі Євангелія від Матвія. Джеймі, ти ж будеш виконувати настанови зі Слова Божого?

– Авжеж. Мабуть, так. – Мені знову стало трохи тривожно.

– Я знаю, що будеш. Бо те, що ми засвоюємо дітьми, залишається в пам’яті якнайдовше. Добре, слухай уважно. «І зараз звелів Ісус учням… – тобто наказав їм, – до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися на самоті…» – А ти молишся, Джеймі?

– Так, щовечора.

– Молодчинка. Добре, продовжимо. «…і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь!» Оце й кінець історії, хай Господь благословить Своє святеє Слово. Хороша вона, правда?