Відважні

Він був щасливий, що все обійшлося благополучно і що він, Вітя, не розгубився, вчинив так як слід.

— Спасибі тобі, Вітю! — сказав Миколка.

Він так втомився, що не міг уже й говорити. Це помітив Єгоров. Він запропонував Миколці сісти на підводу і, щоб хлопцю було зручніше, переклав мішки з борошном. Лежати на мішках було м'яко і приємно. Єгоров накинув на Миколку свою шинель, і хлопець-одразу заснув міцно, без сновидінь. Іноді крізь сон йому здавалося, що його погойдує, наче віз рухається.

Прокинувся Миколка від яскравого денного світла. Розплющив очі і побачив, що лежить там же на підводі, а в просвітку між хмар проглянуло сонце. Підвівся і сів, скинувши з грудей шинель. Підвода стояла посеред якогось двору. Розпряжені коні жували сіно, покладене їм на купі старих дощок біля тину. Там же сидів Єгоров: він зашивав порваний рукав гімнастьорки.

— Де ми, Єгоров? — запитав Миколка.

— У Стрижевцях.

— А мені здавалося, що ми довго їхали. Котра зараз година?

Єгоров глянув кудись на хмару, за якою вже не було видно сонця.

— Мабуть, восьма. Ну що, навоювався? — запитав він.

— Навоювався, — весело сказав Миколка.

— Досхочу?

— Ні, зранку ще можу!.. А що ми в Стрижевцях робимо?

— Геннадій Андрійович вирішив зупинитись тут. Люди знесиліли.

— А поліцаї де? Староста?

Єгоров посміхнувся:

— Усі твої поліцаї разом з їхнім старостою вже десь у пеклі анкети заповнюють!.. Жоден не втік, окрім твого діда. Виявляється, він Геннадію Андрійовичу приятель!..

— А у нас немає жертв?

— Двоє поранених. Легко…

— Вітька де?

— Де ж йому бути, — неквапливо сказав Єгоров, — мабуть, калорії собі добуває. Схуд бідолаха від переживань…

Миколка зіскочив з воза і відчув, — що міцний, спокійний сон на повітрі вернув йому сили. Руки й ноги зовсім одійшли, тільки трохи поболювало плече.

— Ти куди? — запитав Єгоров.

— Піду пошукаю Вітю.

Миколка вибіг за ворота і по той бік вулиці побачив руїни цегляного будинку, де він провів стільки важких годин.

Біля будинку стояли партизани. Побачивши Миколку, Федя підійшов до нього і поплескав по плечу. Миколка пригнувся і скривився.

— Ти що, поранений? — запитав Федя.

— Ні, це так, забив трохи.

З сусіднього двору вискочив Вітя. Куди зникли його вайлуватість і боязливість? За цю добу хлопець змінився до невпізнання. Він став жвавішим., в його рухах почувалася впевненість. От тільки апетит у нього залишився той же. В руках Вітя держав чималий окраєць хліба.

— Миколко! Геннадій Андрійович тебе кличе! — гукнув він.

Геннадій Андрійович чекав хлопців у хаті, що стояла поблизу. Коли вони увійшли, він сидів за старим, чисто вишуруваним столом і, піднісши якийсь папір до підсліпуватого віконця, складеного із шматочків скла, читав. Був тут і Харитонов. По тому, як він спокійно палив свою цигарку з самосаду, Миколка зрозумів, що дід казав правду: він був свій.

Побачивши Миколку, дід підморгнув йому:

— Ну як, пощастило тобі? Не довелося попаритися в лазні?

— Пощастило, — посміхнувся Миколка.

— Сідай, розказуй, що з тобою сталося, — сказав Геннадій Андрійович.

Миколка докладно розповів про всі події вчорашнього дня.

— Так, ти зробив велику помилку, що не заховався, — треба було разом з Вітею в кущі залізти, — сказав Геннадій Андрійович. — В разі чого, ви б і шофера знищили…

— А хіба я думав, що цей автоматник візьме і впізнає мене! — зітхнув Миколка.

Геннадій Андрійович встав і пройшовся по хаті.

— В житті всяке буває. Зовсім несподіване. Але тепер, як то кажуть, все позаду!.. Поліцаям — осиковий кілок в могилу. — Геннадій Андрійович помовчав, оглядаючи хлопців. — Ну як, повернетеся разом з нами у табір?

Миколка перезирнувся з Вітею і наморщив лоба.

— Раз поліцаїв уже немає, — сказав він, — то нас і ловити нікому. Тоді ми далі підемо. Як, Вітю?

Це було вже щось нове у взаєминах між друзями. Раніше Миколка з ним би не радився. І Вітя це оцінив.

— Підемо далі, — сказав він.

Геннадій Андрійович розумів, яка небезпечна їхня дальша путь, коли з перших своїх самостійних кроків хлопці потрапили в таку жорстоку перепалку.

Він довго розмовляв з ними, стараючись навчити обережності і витримки. Але в глибині душі Стременний твердо вирішив, що вранці, після того як хлопці відпочинуть, він одішле їх назад у табір.

Поки розвідка ходила в ближні села, партизани решту дня і ніч провели в густому гаю. За цей час Миколка і Вітя набралися сил і відіспалися.

На світанні Миколка розбудив Вітю, який спав на возі.

— Вставай!.. Швидше!..

— Ти чого?.. — вирячивши очі, злякано запитав Вітя: він залишався ще в полоні сну.

— Пішли! — прошепотів Миколка. — А то Геннадій Андрійович не пустить.

Вітя зітхнув і поліз з воза.

…І знову за їхніми плечима погойдувалися торбинки з хлібом.

Вже на околиці вони зустріли Семенка, який радісно кинувся їм назустріч.

— Візьміть мене з собою, — попросив він.

— Не можемо, — сказав Миколка. — У нас воєнна справа… — Він підійшов ближче до Семенка і прошептав йому на вухо: —Забудь, хто ми такі і що ти нас бачив. Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Семенко.

Невдовзі після цього Геннадій Андрійович повів свою групу в напрямку табору. Не знали тоді ні хлопці, ні він сам, що це була їхня остання зустріч.

Розділ двадцять четвертий ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Представник Тодта Шварцкопф домовився з командуванням — усі полонені і місцеві жителі, мобілізовані на будівництво, після його закінчення повинні бути негайно евакуйовані в глибокий тил або знищені, залежно від обставин. Таємниця укріплень повинна зберегтися будь-що.

Кілька разів Мейєр приїжджав на будівництво, дивився, як рили котловани, траншеї, встановлювали стальні каркаси, монтували броньовані ковпаки і кожну з цих споруд заливали товстим шаром цементу.