Відважні

Але в найкращому плані не передбачиш усіх перешкод, що можуть несподівано стати на шляху його здійснення. Так трапилося й зараз.

Коли нарешті настав довгожданий час. Миколка вже був недалеко від машини. Вона стояла за кухнею біля комори, двері якої були відчинені навстіж. Шофер і черговий поліцай носили в кузов порожні мішки, а Вітя чомусь і досі не з'являвся.

Донесення, старанно загорнуте в ганчірочку, лежало у Миколки замість устілки в лівому черевику, і від цього черевик трохи муляв. Миколка ні на секунду не забував про свою йогу. Треба якнайшвидше вибиратися з табору. Крім того, не може ж він довго крутитися біля комори. Зрештою на це звернуть увагу, і йому попаде.

Нарешті шофер і поліцай уклали все, що треба. Шофер, молодий худорлявий хлопець, взяв відро і пішов по воду, а поліцай заліз у кабіну і, вийнявши з кишені кисет, став згортати цигарку. На хвилину кузов залишився без нагляду.

«Махну зараз туди», — подумав Миколка. Він підбіг до машини, схопився руками за борт, сперся ногою на колесо і за секунду, боляче вдарившись головою об ріжок ящика, упав на брудні мішки.

Миколка оглядівся; з землі тепер його побачити не можна, але у вузькому задньому віконці кабіни маячить голова поліцая. Варто йому обернутися, і він помітить у машині сторонню людину. Миколка на животі проповз у передню частину кузова і ліг під самим віконцем. Тут, у «мертвій зоні», його вже з кабіни не побачиш.

Проте виникло нове ускладнення: як дати Віті знак, що він уже в машині? Адже, не знайшовши Миколки поблизу, Вітя лишиться в таборі. І тоді вийде, що він, Миколка, втік і покинув друга напризволяще. Коли схопляться, що Миколка втік, Вернер напевно візьметься за Вітю…

Може, вилізти назад? Пізно!.. Шофер уже повернувся і порається біля мотора. Зараз, побачивши, як Миколка спускається з кузова, він тільки вилає його, але завтра й близько до машини не пустить.

Так, що й казати, в скрутне становище він потрапив. От що значить поквапитись!

Грюкнули дверцята — це виліз поліцай. Він півголосом поговорив з шофером і пішов.

Запала коротка мовчанка. Шофер щось лагодив у моторі. Потім виявилося, що йому потрібна мішковина. Він став на підніжку і простягнув руку через борт. Подайся шофер ще трохи вперед, він, напевно, помітив би Миколку. Але, на щастя, шофер добре знав, куди кинув мішки, і навпомацки витягнув один з них. Зіскочивши з підніжки, він взявся до своєї справи, а Миколка лежав з заплющеними очима, не вірячи, що лишився непомічений, і тривожно чекав: ось зараз прийде поліцай і схопить його… Хтось кілька разів пройшов повз машину. Миколка прислухався. Мабуть, це ходить Вітя, шукає його, хвилюється.

— Ти чого, хлопче, крутишся? Їхати пора!

Розгублений Вітин голос відповів з глибини двору:

— Та ось не знаю…

— Чого ти не знаєш?! Залазь у кузов!

— У мене нога болить!..

— Нічого твоїй нозі в машині не станеться! Залазь, кажу тобі!..

Чути було, як, важко зітхаючи і стогнучи, Віктор підійшов до машини.

— Не можу я! Нога болить!

Тепер він зовсім поруч. Лише тонка дошка борта машини відділяє їх… Тихенько шепнути — і він почує… Вітя постояв трохи і знову відійшов. А шофер уже заліз у кабіну, обіч нього сів поліцай.

Вискочити! Поки не пізно!..

Миколка смикнувся. Але тільки-но голова його з'явилася над бортом, Вітя побачив товариша. Очі в нього розширилися, він змахнув руками і кинувся до машини.

— Іду!.. Іду!.. — закричав він.

Миколка знову упав на дно кузова.

Вітя одним махом опинився біля нього. Машина тут же рушила, прямуючи до воріт. Сидячи на ящику, поруч з Миколкою, Вітя похмуро дивився поверх кабіни на дорогу. Зараз машина промине вартових!..

Біля воріт шофер уповільнив хід, перекинувся жартом з солдатом, той махнув рукою: «Проїжджай!» І ось уже вільний вітер хльоснув Віті в обличчя.

Вітя нахилився до Миколки.

— Ну й дурень! — сказав він сердито. — Чого заховався? Так ми б їхали відкрито, а що тепер робити?

Миколка сказав:

— Я зараз вискочу і чекатиму на тебе.

— А я?..

— А ти зіскочиш, коли повертатиметесь назад.

Вітя подумав.

— Гаразд. Але як? Можна ж розбитися…

І справді, трохи забарившись, шофер гнав машину із швидкістю не менше шістдесяти кілометрів на годину. Її трясло, ящики підскакували, а один з них весь час насувався Миколці на груди.

Поки хлопці вирішували, як їм діяти, дорога пішла під гору, і вдалині зарябіли будиночки села. Ще кілька хвилин — і буде пізно.

Раптом Вітя сказав:

— Придумав! Зараз я викину на дорогу мішок і зупиню машину. Скажу, вітром здуло!..

— Хто ж тобі повірить?..

— А ти дивись, як я зроблю!.. — Вітя нахилився, вибрав великий мішок і накинув його собі на плечі, наче рятуючись від холоду; вітер зразу ж надув його, як пухир. — Бачиш?.. Я стану біля віконця і затулю його собою, а ти, як тільки машина почне гальмувати, одразу вискакуй… Ну, давай швидше до заднього борту.

Миколка виконав розпорядження Віті… Той притиснувся до віконця кабіни і тут же скинув з себе мішок, який темним птахом злетів угору, а потім опустився на обочину дороги. Вітя обома кулаками загрюкав по кабіні. Машина зразу ж стала гальмувати.

Миколка виплигнув на дорогу, боляче вдарився коліном об старий телеграфний стовп, що валявся на обочині, але одразу схопився і метнувся в глибокий кювет.

— Що там таке? — почув він незадоволений голос поліцая.

— Мішок! Мішок полетів! — закричав Вітя.

Гупнули дверцята кабіни. Поліцай наказав:

— Давай швидше!.. Неси!..

По дорозі швидко пройшов Вітя — спочатку туди, потім назад; мотор загуркотів сильніше, скрипнули гальма, і машина рушила далі.

Коли шум її затих вдалині, Миколка виліз з кювету і оглядівся. Кругом простяглися засніжені поля, але сніг лежав тільки в низинах, верхівки горбів чорніли, як вугільні. По небу швидко пливли низькі лахматі хмари, віщуючи негоду.

Коліно боліло і розпухло, та ще більше дошкуляв голод. Щоб не викликати підозри Ріхарда, Миколка не взяв з собою навіть шматочка хліба, а вранці, хвилюючись, не міг себе примусити щось з'їсти…

Машина мала повертатися приблизно за годину. Треба сидіти і чекати!.. Але як тепер викрутиться Віктор? Не може ж він двічі викидати мішок, і до того ж в тому самому місці?

Все дуже ускладнювалося. Якщо Віктору не пощастить сплигнути і машина на великій швидкості проскочить мимо, їхнє становище буде безнадійним…

Миколка знайшов на горбку поблизу дороги невелику виямку і зігнувся у ній. Тут не так віяло і можна було більш-менш спокійно чекати машини.

Миколка сидів довго, дуже довго. Змерзли ноги, і він став підстрибувати, щоб зігріти їх. Але холод все настійніше забирався під його куце пальтечко. Коли ж нарешті з'явиться машина? Чи не сталося що-небудь з Вітею?