Відважні

Стременний мав біляве, пшеничне волосся. Такі ж, з золотинкою, невеликі вуса на губі.

Бліде вузьке обличчя його важко навіть було уявити червоним від спеки або морозу.

Коли Стременний зайшов у бліндаж, Громов помітив, що командир дивізії і начальник штабу перекинулися розуміючими поглядами, і подумав, що їм, напевно, добре працювати разом.

І справді, за ті нелегкі місяці, які Ястребов і Стременний провели в боях (Стременного призначили начальником штабу дивізії лише за тиждень до пам'ятного червневого бою), вони навчилися з першого слова розуміти один одного.

Вітаючися з гостями, Стременний трохи затримав руку голови міськради і сказав, лукаво примруживши одне око:

— Ви, я бачу, товаришу Морозов, мене зовсім не впізнаєте… А я вас одразу впізнав.

— Хіба ви знайомі? — здивувався Громов.

— Ні, — коротко відповів Морозов.

— Ну, це як сказати! — Стременний засміявся. — У вас, мабуть, таких знайомих було багато, а ось ви у нас один…

В очах у Морозова з'явилося легке занепокоєння.

— Щось не пригадую… — сказав він. — Де ж ми з вами зустрічалися?

— Та ніде, окрім вашої приймальні. Невже зовсім забули? А я там наробив галасу.

— Навіщо ж було галасувати? — повчально, з докором у голосі сказав Морозов. — І так усе б уладналось.

— Нічого не владналось. — Стременний зітхнув. — Ходив я до вас, ходив, просив-просив, лаявся-лаявся, а дах у будиночку, де я жив, ви так і не відремонтували. Хіба що тепер заяву приймете? Севастьянівський провулок, два…

— Він же тутешній, — вказуючи на Стременного порухом брів, сказав Ястребов, звернувшись до Громова. — Не куди-небудь йде — додому!

— Так, вірно, додому, — повторив Стременний, і обличчя його якось одразу спохмурніло. — Тут я й народився, і школу закінчив, і працювати почав на електростанції. Монтером… А потім, після інституту, сюди ж повернувся — змінним інженером. Та недовго попрацював — близько двох років. Більше не дав німець.

— А в місті хто-небудь з ваших лишився? — обережно запитав Громов.

Стременний кивнув головою:

— Батько!..

Морозов повагом вийняв з кишені записну книжку.

— То яка, ти кажеш, твоя адреса? Севастьянівський, два? Перекриємо тобі дах, неодмінно перекриємо! Дай тільки в місто ввійти. А тоді, звичайно, недогляд був… Ти вже пробач, брат, недогляд.

Громов ляпнув себе по колінах долонями:

— Ну й Сергій Пилипович! Як розійшовся! Та ти б спершу подивився, чи цілий той будинок. Може й даху ставити ні на що…

Морозов підвів на Громова свої світло-голубі очі.

— Ай справді, — сказав він задумливо. — Ну що ж, спершу подивимося, чи стоїть будинок. Якщо цілий, дахом його накриємо.

У записній книжечці він щось написав дуже дрібним, але чітким почерком. Громов заглянув йому через плече і прочитав півголосом:

— «Севастьянівський, два. Підполковник Стременний. Якщо цілий — вкрити залізом». Бійся бога, Сергію Пилиповичу! Хіба ж так можна писати? — Він голосно розсміявся.

Ястребов і Стременний вторили йому. Морозов злегка знизав плечима. Обличчя його було незворушне.

— А що таке? Коротко і ясно. Навіть не розумію, що тут смішного.

— Це тому, що в тебе немає почуття гумору.

— Немає, — спокійно погодився Морозов. — От і дружина мені часто каже: «Нудна ти людина, Серьожо, гумору в тебе ні на гріш». А що не скажу — сміється.

Всі присутні знову засміялися. Морозов махнув рукою:

— Смійтеся, смійтеся, я звик!

Двері знову відчинилися, і в бліндаж увійшов куховар — молодий хлопець у білому халаті, одягнутому поверх шинелі. У великих, червоних від морозу руках він обережно ніс казанок, кілька алюмінійових мисок, ножі і виделки. В бліндажі одразу запахло смаженим м'ясом, перцем і лавровим листом.

Ястребов сам розклав печеню в миски і налив гостям по чарці горілки.

— Ну, товариші, — сказав Громов, — за те, щоб по другій випити вже в місті!

— Вірний тост! — підтримав Ястребов і підняв свою чарку. — Але поясніть мені спершу, що у вас за особлива справа в місті… Адже ми теж зволікати не збираємося.

— Це зрозуміло. — Громов наліг грудьми на край стола і присунувся ближче до Ястребова: — Нам, бачте, достеменно відомо, що гітлерівці збираються вивезти з міста все, що можна поставити на колеса, і забрати всіх, хто здатний працювати. Добре було б перешкодити цьому, га? Як ви думаєте?

— Так само, як і ви, — посміхаючись, відповів Ястребов. — Мушу признатися, що і в нас з товаришем Стременним є деякі відомості про це… Ну, і свої міркування, природно…

— Природно! — підхопив Громов. — Ви вже мені даруйте, товаришу Ястребов, ми з Сергієм Пилиповичем люди не військові, цивільні, а дорогою сюди теж різні оперативні завдання вирішували… От, думаємо, якби пощастило швидко обійти місто і перетнути дорогу на захід, то вони опинилися б наче в мішку. Не знали б тоді, як вискочити живими…

— Придумано непогано, — сказав Ястребов, — коли б наше завдання вичерпувалося взяттям міста. Але, на жаль, це лише перша його частина. Основні труднощі чекають нас попереду. Кілометрів за п'ятдесят на захід від міста гітлерівці побудували укріп-район. — Він зустрів запитальний погляд Громова і кивнув головою. — Зараз поясню. — Його маленька, сухувата, міцна рука звичним рухом взяла олівець. — Розрахунок противника такий: в разі нашого прориву на Білгород — зупинити наступ ось тут, кілометрів за сімдесят на схід. За даними, які в нас є, укріплення побудовані досить надійно — доти, надовбні, протитанкові рови, мінні поля, колючий дріт… Словом, все, що належить. Польові дороги і шосе прострілюються багатошаровим вогнем… «Попрацювати» нам доведеться чимало. — Ястребов заклопотано постукав олівцем по столу. — Зверніть увагу, що місце для району вибрано не випадково… Гітлерівське командування прагне перекрити вузол доріг і примусити нас іти занесеними снігом полями. А поля в цьому районі, як ви знаєте, густо порізані балками, ярами, на горбах розкидані ліски. Місцевість дуже зручна для оборони… — Ястребов помовчав — Так, нам є про що думати…

— Дійсно, справа серйозна, — сказав Громов. — Та коли ви знаєте, що існує укріпрайон, то, мабуть, у вас є і дані про нього.

— Звичайно, ми знаємо досить багато, — погодився Ястребов, — але треба знати ще більше. Уявляєте, скільки ми сил, а головне, людей збережемо, якщо братимемо укріп-район, маючи в своєму розпорядженні всі дані. Можу вам сказати, товариші, лише одне: зробимо все, що в наших силах, і навіть більше. Дивізія діятиме згідно плану командування. Природно, що і в наших інтересах визволити місто якомога швидше. Отже, будемо сподіватися швидкого завершення операції! В місті нас вже чекають!..