В країні дрімучих трав

Я спитав Поліну Олександрівну, де порошок, про який згадує в своєму листі її брат Андрій. Добре було б зробити хімічний аналіз.

— Не знаю, — відповіла вона з прикрістю і болем у голосі, — не знаю, де порошок. Чужі люди нишпорили по лабораторії, шукали, все переглянули, але не знайшли ніяких порошків.

З наївною безпорадністю вона почала перебирати пальцями торочки серветки на невеличкому столику і з сумом дивилась у вікно, за яким уже розгорявся літній день. І раптом ніби згадала:

— Зачекайте, одну записку Сергія Сергійовича я нікому не показувала. Востаннє я бачила Сергія Сергійовича в суботу ввечері…

Я слухав уважно, не перебиваючи, і лише тоді, коли розповідь було закінчено, зрозумів, як багато в ній пов’язано з цією запискою.

— …Я зайшла до Сергія Сергійовича з покоївкою Дуняшею, щоб передати книжки, які в нього взяв брат і не встиг сам занести перед від’їздом. Коли мені вже був час іти додому, він раптом замислився, взяв скрипку й заспівав “Буря мглою небо кроет”. Він завжди був задумливий, у нього було велике печальне серце. Але цього вечора усмішка й погляд світилися радістю. Я почала підтягувати. Музика оволодівала ним дедалі більше. Десь далеко прогуркотів грім. На небі збиралися хмари. Мені треба було швидше повернутися додому. Але я не наважувалася перебити скрипку. Сергій Сергійович усе грав та грав. Грім ударив зовсім близько.

“Панночко, панночко! — вбігла моя покоївка. — Я вам з дому парасольку, калоші й шаль принесла”.

Думчев опустив скрипку. Я квапливо попрощалася, попросила не проводжати мене. Він сказав, що цілу ніч гратиме. Ми з Дуняшею побігли додому. На повороті вулиці, під дощем, я оглянулася. Востаннє! Ах, яка була гроза! Злива…

Я слухав Поліну Олександрівну і пригадував голос, що переривався кашлем, там, у поїзді… “Пам’ятаю, велика гроза була. Із зливою. І раптом скрипка… зовсім близько стало її чути”.

— Вночі дощ то вщухав, припинявся, то знову починав періщити. Знявся вітер. Дерева шуміли під вікном. Всі в домі рано полягали спати. Задрімала й я. Раптом чую тихий частий стук у своє вікно. Прислухалася. Стукіт у шибку повторився. Хтось стукав дедалі настійливіше. Собака у дворі загавкав був. Одразу ж перестав, заскавулив під вікном — неначе знайомого впізнав. Я підбігла до вікна. Притулилася обличчям до скла. Приставила долоні. На мене крізь мокру шибку дивляться знайомі очі: Сергій Сергійовичі Я скрикнула. Тут Дуняша із свічкою вбігла з другої кімнати:

“Панночко! Панночко! Що з вами?”

“Нічого, йди спати!” — відповіла я. Вона пішла. Я розчинила вікно. Тривожно й глухо шумів за вікном мокрий сад. Дощ лив дедалі дужче. І мені причулося, що чиїсь важкі кроки віддалялися. Це був Думчев. Він, мабуть, приходив до мого дому, хотів щось сказати, але не наважився, а Дуняша із свічкою сполохала його.

Настав ранок, сірий, туманний. Небо не вияснювалось. І я побачила під своїм вікном на мокрій землі слід. Він був повний води. Я відразу ж послала Дуняшу до Сергія Сергійовича. Вона повернулась і каже:

“Зник наш лікар”.

А в місті вже поповзли недобрі чутки. Подейкували, ніби лікар втопився, і навіть одяг знайшли.

Одного разу, проходячи через кухню, я побачила, що Дуняша розпалює якимось папірцем тріски для самовара. Мені впав у вічі знайомий почерк… Я вихопила, погасила, розгладила зіжмаканий обгорілий папір. Так, то був почерк Сергія Сергійовича. Легковажна Дуняша не змогла до ладу розповісти, де і як вона взяла папірця.

Поліна Олександрівна підійшла до дубової різьбленої шафки з підйомними шторками, зібраними й складеними з добре відполірованих планочок — свідчення неквапливої думки столярів дев’ятнадцятого століття — і почала щось шукати.

— Я шукаю, все шукаю, — приказувала вона, — і все ніяк не знайду. Де ж вона, де ця записка?.. Ах, ось вона!

Обережно й дбайливо поклала вона на стіл оксамитову папку, розгорнула її:

— Читайте!

На обгорілому, папері я прочитав ось що:

“Вельмишановна Поліно Олександрівно! На якийсь час мушу виїхати. Прошу Вас, засвічуйте вечорами лампу з рефлектором у моїй лабораторії……………………. читайте…………………. Дарвіна і Фабра…………………………………………

Той же самий почерк: на всіх записках в лабораторії, на аркушиках, прочитаних під мікроскопом, і на обгорілому побляклому папірці.

І, чим уважніше я вдивлявся в розрізнені слова, тим дужче оволодівало мною тривожне почуття, тяжкий неспокій. Ці окремі слова, що ледве вціліли від вогню, такі покинуті й самотні, наблизили мене до долі тієї незнайомої людини, яка колись вклала в них стільки надій. Що з нею трапилось? “На якийсь час мушу виїхати…” Може, він і не втопився?

— Я зробила так, як писав мені брат: перебралася до будиночка, де жив і звідки пішов Сергій Сергійович, — сказала Поліна Олександрівна і з великою гіркотою вела далі: — Тоді, давно, відразу ж після зникнення Думчева, сюди приходили люди, дивилися, дивувалися. І я помічала стільки недовірливих посмішок, стільки іронічних поглядів! Та я не звертала на те уваги. Нікому не дозволяла бодай доторкнутись ні до одної речі в його домі. Але, певно, один з цікавих відвідувачів був лихим жартівником.

У провінціальному гумористичному журналі цей випадок було описано як курйоз і навіть з карикатурою. Ось у мене зберігся цей журнальчик. Правда ж, у нього така легка назва — “Метелик”, а як тяжко він образив мене. Ось, ось, читайте на сімнадцятій сторінці…

“У зв’язку з триваючими розмовами, — прочитав я в пожовклому гумористичному журнальчику, — про таємниче зникнення жителя міста Ченська лікаря Думчева наш журнал не зупинився перед видатками й послав у це місто свого кореспондента пана Петрушина, який люб’язно подав редакції вірогідне художнє оповідання про цю подію у вигляді драматичної п’єси в чотирьох картинах.

Картина І. На одній з вулиць Ченська. Неділя. Полудень. Дзвонять дзвони. Двері церкви розчинено навстіж. Під’їздять фаетони, дрожки, коляски. А за ресори колясок чіпляються босоногі дітлахи. І коли візник сполохує їх батогом, вони біжать поряд з колесами й гукають:

— Жениться! Лікар-бабка сьогодні жениться!

Картина II. Дім нареченого. Вбігає сусідка. Кричить до служниці лікаря:

— Арсеніївно! Швидше! Швидше! Півчі в церкву вже пішли! А жених твій уже готовий?

Арсеніївна стукає в двері:

— Сергію Сергійовичу, час! Скоро вінчання! Ось візьміть накрохмалену сорочку.

Двері відчиняються, з-за дверей висовується лікарева рука взяти сорочку. Двері рвучко зачиняються.

Незабаром Арсеніївна знову стукає в двері:

— Чи не бажаєте, Сергію Сергійовичу, випити склянку чаю й покуштувати мого слойоного пирога перед вінчанням? Бо ж цілісінький день — ані ріски в роті.

— Мабуть, покуштую! — каже лікар, підійшовши до дверей. І знову з-за дверей висовується рука й бере підноса зі склянкою чаю та пирогом.