В країні дрімучих трав
Шрифт:
Так, нелегка справа спіймати сонячний промінь. З якою казковою швидкістю летить він! За одну секунду оббігає земну кулю вісім раз. Лише казкар Андерсен зміг серйозно розповісти, як людина вирушила ловити сонячний промінь.
І ще мені здалося в перші дні подорожі, що трави чинять опір силі земного тяжіння і тягнуться, тягнуться слідом за сонячним променем.
Я йшов лісом і, дивлячись на квіткові годинники, підраховував, скільки кроків я роблю за годину, через скільки днів я вийду з лісу. За квітковим годинником я з’ясував, коли мій павук засинає, коли прокидається. І, щоб швидше закінчити подорож, я почав посмикуванням повідна раніше будити свою в’ючну тварину.
Я бачив, як деякі квіти перетворюють день на ніч: удень сплять, а надвечір прокидаються; бачив, що деякі квіти люблять менше поспати, а інші — більше.
Але
Залишився позаду ліс трав. Я йшов пустелею. Вітер мчав над нею, знімаючи вгору пісок, куряву. Віддалік, праворуч, виднілися гори. Уся місцевість була порита ярами. Там і тут несподівано виникали скелі. Їхня химерна форма і різноманітне забарвлення мене дивували, вражали. Обійшовши одну таку стрімку скелю, я спустився в яр, а коли почав підійматися, почув чиїсь голоси, що зливалися в одноманітне гудіння. Я виліз із яру, прип’яв до дерева в’ючну тварину і побіг до гори, звідки долинали голоси. Вітер із свистом вривався у глибоку ущелину. А там чути було глухе, скорботне гучання голосів, протяглий стогін, незграйний шум. Часом здавалося — грає орган надзвичайної потужності, часом — лунає тисячоголосий хор. Я вибрав хвилину, коли вітер трохи вщух, і поповзом пробрався в ущелину. Гудіння й гамір відразу ж оточили мене. У напівтемряві я намацав високий гладенький виступ, за ним другий, третій. Десь між цих виступів наростала злива звуків, голосів, шуму. Я зупинився, перевів подих, прислухався. Ні, все це мені не снилося. Я ясно розрізняв, як людські голоси зливалися в один лункий поклик. І я мимоволі вигукнув: “Іду на допомогу!”
Вперед, мій “верблюде!” На північний схід!
Я щойно побував… у черепашці, в звичайній черепашці-порцелянці, або ужовці, що її ставлять на стіл як прикрасу і для того, щоб класти в неї погаслі цигарки-недокурки. Яке безглуздя! Цю черепашку-попільницю хтось викинув у траву, а мені вона видалася горою з ущелиною.
Дуже часто в дитячі роки я пробирався до батькового кабінету, брав черепашку, прикладав її до вуха. Хіба знав я тоді, в ті дитячі часи, що черепашка — лише добрий резонатор, який посилює ті ледве чутні звуки, що їх звичайно ніхто не помічає? Ні, в різноголосому гудінні черепашки вчувався мені тоді плескіт морських хвиль і виття вітру в вітрилах каравели, що заблукала в океані, вчувалося важке зітхання Колумба: до землі не доплисти, уже не вірять йому матроси, як не вірив там, в Іспанії, король Фердінанд.
Привіт тобі, порцелянко, мешканко глибочини морської, мандрівнице хвиль голубих! Я йду на північний схід.
Не скоро я в дитинстві дізнався, що ти, черепашко, — хатка звичайного морського слимака і що цей слимак належить до величезної групи дивних істот, яких називають м’якотілими, або молюсками. Проте день, коли я про це довідався, зовсім не був нудним днем. Того ж дня я дізнався, що маленька черепашка, яку знайшов давньогрецький учений Піфагор дуже далеко від моря, глибоко в землі, підказала йому відкриття, таке ж велике, як і просте: там, де тепер суходіл, колись хвилювалося море. Адже закопувати черепашку так глибоко у землю людина не мала ніякої на те потреби. А дивного почуття зазнав я тут — у Країні Дрімучих Трав — після того, як про звичайну морську черепашку, що правила колись комусь за попільничку, подумав як про гору, наділену людською мовою, і пробирався ущелиною, в яку люди колись запихали недокурки цигарок і струшували попіл.
Вперед! На північний схід! Через вибої, западини, провалля, обминаючи їх, перестрибуючи, переповзаючи. Повз скелі і безладно розкидане бескиддя — на північний схід! Еге ж… Адже ці скелі — лише рінь, камінці… Діти легко підкидають ці камінці в повітря і ловлять їх…
Було десь опівдні. Сонце припікало. Пісок був гарячий. Гостре каміння різало ноги. Панувала та полуденна тиша, коли кожен звук відлунює особливо виразно і чути його далеко. Тіні скель були чорні й короткі. Раптом дивне одноманітне рипіння народилося в пустелі. Я зупинився. Прислухався. На мить запала тиша. А потім знову з тією ж одноманітністю залунало це рипіння. Воно ставало дедалі гучніше і різкіше;
з кожним кроком я наближався до того місця, звідки воно долинало. І раптом — вирва! Я опинився на самісінькому її краю. Один необережний рух, і я покотився б униз, впав у неї. Хтось із великою майстерністю побудував у пустелі несподівану пастку, і будь-яка жива істота може туди впасти.Рипіння виразно долинало з глибини вирви. Не випускаючи кінця повідка, на якому тримав павука, я ліг на край вирви і став придивлятись. Якась тварина із щелепами — кожну загнуто немов серп — робила своїм широким тілом борозну в піску. Ось чому з вирви чутно було рипіння.
Мурашиний лев! Це він зробив вирву — пастку в пустелі: спочатку окреслив одне коло — першу борозну, а всередині кола заходився скопувати другу, меншу, борозну, потім третю… І ось тепер, у моїй присутності, він закінчував роботу: конічна яма готова.
Мурашиний лев закопався в неї, лише стирчать із піску щелепи-серпи. Я почекав, подивився ще раз і хотів був рушити далі. Але щось ударило мені в обличчя, запорошило очі. Я затулився руками, пустив повідок. Почув гуркіт…
Павук! Моя в’ючна тварина котилась униз разом із щоденником, що лежав у коконі, котилася туди — на дно пастки. Піщаним дощем мурашиний лев засипав мені очі і збив з ніг павука. Я бігав по краю пастки, не знаючи, що робити. Павук поволі сповзав до страшних серпів мурашиного лева. Я вийняв з мішка найдовшу мотузку, зробив великий зашморг, накинув його на павука і став тягти. Павук видирався кагору, намагався вибратися. Я йому допомагав. Ось він уже поряд зі мною, і я рвучко смикнув мотузку. Але павутиння, яким був обплутаний кокон, очевидно, ослабло, і кокон з щоденником зірвався й покотився в пастку, звідки допіру виліз павук. І тієї ж миті він рвонувся і кинувся слідом за коконом на дно вирви, де стирчали два серпи мурашиного лева. Я бачив: павук наздогнав кокон, схопив щелепами, став видиратися нагору, падав, скочувався. Я допомагав йому що було сили — тягнув мотузку. І ось він виліз нагору.
Павук здихав. Я схилився над ним. Переламано ноги. Обірвано сплутане павутиння, яке довго і міцно тримало кокон. Очі стьмяніли. Але в стиснутих щелепах — кокон, той кокон, в якому павук зберігає яйця (з них вилуплюються павучата) і куди я замість них поклав важкий щоденник.
Всю дорогу павук ніс у коконі щоденник, оберігав, важко пересувався з ним, врятував із згубної пастки. Павук здихав. Хто ж убив його? Інстинкт материнства…
Вчені ставили дослід: обережно й непомітно сховали кокон. Тарантул відразу ж почав виявляти неспокій, обшукав нору, потім розкопував землю — чи немає там кокона. Рив, копав, та все марно. Втративши останні сили, здох.
Павук, якого залишають у банці із його маленькими павучатами без їжі, дає себе з’їсти павучатам, але не чіпає жодного.
Все це я знав давно.
Ота жива істота, яку багато людей зневажає, зараз конала на моїх очах. Я її дуже, дуже жалів.
Я дістав з кокона загиблого павука щоденника, відніс його вбік. Вийняв з мішка гостру скалку черепашки і заходився копати землю. Надвечір я засипав мертвого павука піском.
Рано-вранці з мішком, в який я сховав щоденника, з важким мішком я попрямував на північний схід.
Самотній мандрівник бреде безкрайою пустелею, лісами й долинами. Раз у раз зупиняється: мішок із щоденником надто важкий. Він то бере його на плечі, то несе в руках, то волочить по землі. Мандрівник прямує до Великої Повільної річки. Він подолає її і прийде до альтанки, до людей, щоб передати їм щоденник відкриттів. Він несе його у водонепроникному шовковому мішку.
Який безмежний водний простір, яка незвичайна сіра далечінь! Велика Повільна ріка!
Усі роки, проживши далеко від цих берегів, я навіть не уявляв собі, на яку неозору водну перешкоду перетворився той маленький лінькуватий струмок, через який я колись так легко переходив. Не думав і не уявляв собі, що ця річка така широка. Як дістатися другого берега? Зробити пліт — рубати дерева, тягти до води, зв’язувати мотузками? Я ходив заростями біля річки і жодного дерева, придатного для плоту, не знайшов. А чим зв’язувати пліт? Чи вистачить мотузок?
Скільки днів, скільки ночей я ще пробуду тут?